Постанова

від 26.06.2018 по справі 632/912/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 632/912/16-ц

провадження № 61-26572св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, ,

відповідач - ОСОБА_2,

особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_3 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року в складі суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенко І. С.,

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння як спільно набутого майна подружжя.

Позов обґрунтовано тим, що з 2004 року вона з відповідачем перебуває в шлюбі. Від шлюбу мають сина, 2005 року народження. Під час шлюбу 15 жовтня 2013 року ними за спільні кошти придбано житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 Хоча договір купівлі-продажу укладено від імені одного покупця - ОСОБА_2, проте вказана нерухомість є їх спільною сумісною власністю.

Оскільки подружнє життя з відповідачем не склалося, вона бажає поділити спільне майно, у зв'язку з чим просила розділити нерухоме майно, набуте під час шлюбу, визнавши за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку літ А-1 з надвірними будівлями: сарай літ. Б , вбиральня літ. У , колонка літ. К , огорожа літ. N та земельну ділянку, площею 0,25га, кадастровий №НОМЕР_1, розташованих за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 07 червня 2016 року в складі судді Росоха А. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, право власності на 1/2 частину житлового будинку літ. А-1 з надвірними будівлями: сараєм літ. Б , вбиральнею літ. У , колонкою літ. К , огорожею літ. N , та земельної ділянки, площею 0,25 га, кадастровий номер НОМЕР_1, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щодоговір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї. За змістом положень СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вказавши на факт визнання ОСОБА_2 спірного будинку та земельної ділянки об'єктом спільної сумісної власності сторін, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність визнати право власності на 1/2 частину спірного майна за кожним із подружжя.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 07 червня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири як спільно набутого майна подружжя закрито.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційне провадження у даній справі підлягає закриттю, оскільки під час апеляційного розгляду даної справи встановлено, що оскарженим рішенням суду першої інстанції не вирішено питання щодо прав та обов'язків ОСОБА_3, який подав апеляційну скаргу.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що 01 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого останньому передано у борг 35 тис. дол. США з умовою їх повернення протягом місяця після першої вимоги кредитора. Скаржник зазначає, що саме за указані кошти позивач з відповідачем придбали спірний будинок і земельну ділянку. Після того, як ОСОБА_2 ухилився від виконання своїх боргових зобов'язань, ОСОБА_3 звернувся до нього з позовом про стягнення суми позики. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 березня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2016 року, в порядку забезпечення позову у справі № 641/1570/16-ц накладено заборону на відчуження належного ОСОБА_2 майна. На думку скаржника, позов у даній справі було подано з метою унеможливлення виконання судових рішень, ухвалених у справі № 641/1570/16-ц, чим порушено його права як кредитора ОСОБА_2, у зв'язку із чим скаржник вважає незаконними та необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відсутність у нього права на оскарження рішення суду першої інстанції у даній справі.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини щодо права ОСОБА_3 на апеляційне оскарження у даній справі справи апеляційним судом встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзиві на касаційну скаргу заявник просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

16 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 статті 129 Конституції України у редакції на час постановлення ухвали апеляційного суду).

Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскарженим рішенням суду першої інстанції не вирішено питання щодо прав та обов'язків ОСОБА_3, який подав апеляційну скаргу.

Колегія суддів касаційного суду із таким висновком не погоджується.

Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України (в редакції чинній на момент подання апеляційної скарги) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом указаної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення порушує відповідні права та обов'язки, якими такі особи наділені, завдає шкоди таким особам, що виражається в несприятливих наслідках для них .

Обґрунтовуючи порушення його прав оскарженим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 вказав на наявність боргових зобов'язань відповідача перед ним, які останнім не виконані, у зв'язку із чим спір про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 боргу розглядається судом. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 березня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2016 року, в порядку забезпечення позову у справі № 641/1570/16-ц накладено заборону на відчуження належного ОСОБА_2 майна. Як зазначав скаржник, позов у даній справі було подано з метою унеможливлення виконання судових рішень, ухвалених у справі № 641/1570/16-ц, чим порушено його права як кредитора ОСОБА_2 та особи, на користь якої судовим рішенням, яке набрало законної сили, постановлено ухвалу про арешт майна боржника.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Кузнєцов та інші проти Російської Федерації зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці Європейського суду з прав людини (справи Серявін та інші проти України , Проніна проти України ) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції не здійснив належне правосуддя, у судовому рішенні у достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані , тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (справи Мала проти України ; Серявін та інші проти України ; Проніна проти України , Суомінен проти Фінляндії ).

Закриваючи апеляційне провадження у даній справі, суд апеляційної інстанції обмежився висновком про те, що оскарженим рішенням суду першої інстанції не було вирішено питань щодо прав та обов'язків ОСОБА_3, не надавши належної оцінки доводам особи, яка подала апеляційну скаргу та не визначившись чи може рішення суду першої інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, завдати шкоди особі, яка подала апеляційну скаргу, що може бути виражено в несприятливих наслідках для такої особи.

Крім того, статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі Делькур проти Бельгії від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі Гофман проти Німеччини від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя, яке може бути забезпечено шляхом розгляду по суті на наданні належної оцінки доводам заінтересованої сторони.

Також у низці рішень Європейського суду з прав людини закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

Так, у справі Скорик проти України від 08 січня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.

У зв'язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження у даній справі , не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права , у зв'язку із чим ухвала апеляційного суду в силу не може вважатися законною й підлягає скасуванню, а справа направленню до апеляційного суду для продовження розгляду.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі ОСОБА_4 Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 рокускасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду .

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В. В. Пророк

С.П. Штелик