Постанова

від 13.06.2018 по справі 474/100/16-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 474/100/16-ц

Провадження № 14-161цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П. ,

Антонюк Н. О. , Бакуліної С. В. , Британчука В. В. , Гудими Д. А. ,

Данішевської В. І. , Золотнікова О. С. , Кібенко О. Р. , Князєва В. С. , Лобойка Л. М. , Прокопенка О. Б. , Рогач Л. І. , Саприкіної І. В. , Ситнік О. М. , Уркевича В. Ю. , Яновської О. Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року (суддя Сокол Ф. Г.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року (судді Коломієць В. В., Довжук Т. С., Темнікова В. І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_18 до Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро , Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство Веселий роздол , Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, про визнання недійсним договору оренди землі та

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2016 року ОСОБА_18 звернулася з позовом до Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро (далі - ПП ВКП Каро ), Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області (далі - Первомайське МРУЮ), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство Веселий роздол (далі - ПП Веселий роздол ), головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, у якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП ВКП Каро .

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. У подальшому вона створила та зареєструвала фермерське господарство Золота нива (далі - ФГ Золота нива ). У 2012 році між позивачкою та ПП Веселий роздол був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП ВКП Каро , який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП ВКП Каро документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП ВКП Каро не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби дізналась, що рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби, Первомайського МРУЮ Горішньої М. Л. від 07 вересня 2015 року за ПП ВКП Каро зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі б/н від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем - ПП ВКП Каро . ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП ВКП Каро 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суперечить вимогам частини першої статті 407 цього Кодексу, частини сьомої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України Про оренду землі , у зв'язку із чим просила визнати його недійсним.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_18 задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі (земельна ділянка площею 47 га, яка належить ОСОБА_18 на праві постійного користування на підставі державного акта серії НОМЕР_2, кадастровий № НОМЕР_1, розташована на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області), укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 і ПП ВКП Каро та зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07 вересня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Первомайського МРУЮ Горішньою М. Л. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним № 24191005, запис про інше речове право за № 11060488. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору право власності на земельну ділянку за позивачем у порядку, визначеному чинним законодавством, не було зареєстровано, а власником земельної ділянки була держава, яка здійснювала свої повноваження через Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке у свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі кому-небудь земельної ділянки в оренду, в тому числі відповідачу. Таким чином, у силу приписів чинного законодавства позивачка не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі в оренду земельної ділянки, наданої їй у постійне користування. Також суд зазначив, що ОСОБА_18 не довела факту наявності на момент укладення оспорюваного договору обставин, передбачених статтями 229 та 230 ЦК України, які б свідчили про недійсність договору у зв'язку з навмисним уведенням однією зі сторін правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПП ВКП Каро , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема суд не дослідив оригінал оспорюваного договору оренди. На думку відповідача, суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 215 ЦК України, норми Закону України Про оренду землі , ЗК України. Сторона відповідача вважає, що позивачка не довела порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки захист права користування спірною земельною ділянкою після створення фермерського господарства належить фермерському господарству, а не фізичній особі, якій земельна ділянка була надана у користування для ведення такого господарства.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2017 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів ; далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього Кодексу України (у зазначеній редакції).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України (у згаданій редакції) визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у зазначеній редакції) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Під час розгляду справи суди встановили, що згідно з державним актом № 393 від 09 лютого 1998 року на право постійного користування землею ОСОБА_18 на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації № 425-р від 02 грудня 1997 року надано в постійне користування земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, для ведення фермерського господарства (т.1, а.с. 9).

ОСОБА_18 є засновником та головою ФГ Золота нива , створеного у 1994 році, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Статутом ФГ Золота нива визначено склад земель фермерського господарства та, зокрема, зазначено, що права володіння й користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство (п. 5.1.2). Фермерське господарство має право продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п. 4.1.) (т. 1, а.с. 28-37).

З листа Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області № 233/10/14-17-101 від 09 березня 2016 року вбачається, що з 09 лютого 1998 року по 23 лютого 2016 року за земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, перед податковою інспекцією звітувало ФГ Золота нива (т.1, а.с. 67).

31 липня 2012 року між ФГ Золота нива та ПП Веселий роздол укладено договір по спільну діяльність строком на 10 років, за яким сторони домовились, що ФГ Золота нива надає ПП Веселий роздол для спільної діяльності земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, з метою виробництва сільськогосподарської продукції (т. 1, а.с. 56-57).

15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП ВКП Каро укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого об'єктом оренди є земельна ділянка площею 47,0 га, розташована в межах Краснопільської сільської ради, кадастровий номер НОМЕР_1, строком на 10 років (т. 1, а.с. 73-76).

ОСОБА_18 свій підпис на останній сторінці оспорюваного договору оренди землі не заперечувала та підтвердила факт отримання нею грошей від відповідача в сумі 70 тис. грн у рахунок укладеного з ПП ВКП Каро договору.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 43968780 від 16 вересня 2015 року згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24191005, від 07 вересня 2015 року на підставі договору оренди землі від 15 травня 2015 року, укладеного між ОСОБА_18 та ПП ВКП Каро , за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 47,0 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1, а.с. 12-13).

Разом з тим з листа Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області № 10-14.12-99.4-479/25-15 від 30 грудня 2015 року вбачається, що земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 в національній кадастровій системі не зареєстровано; земельній ділянці площею 47,0 га, розташованій у межах Краснопільської сільської ради та наданій у постійне користування ОСОБА_18 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер не було присвоєно. Будь-які договори оренди на земельну ділянку у Відділах Держземагенств чи Держгеокадастру не реєструвалися (т. 1, а.с. 220).

У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII).

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції чинній до Закону № 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII - стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Заінтересовані особи, які не є сторонами оспорюваного правочину, але вважають, що їх права порушено ним, також можуть звертатися до суду в порядку встановленому процесуальним законом.

Відповідно до статті 215 ЦК України , підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 792 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зі статтею 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV Про оренду землі (далі - Закон № 161-XIV) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону № 161-XIV).

Відповідно до статті 4 Закону № 161-XIV) орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина перша статті 124 ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина четверта статті 124 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).

Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади.

На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою - об'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке в свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу.

З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину.

Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП ВКП Каро , не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін,оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро залишити без задоволення .

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Л. І. Рогач Д. А. Гудима І. В. Саприкіна В. І. Данішевська О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська В. С. Князєв