Постанова

від 19.07.2018 по справі 910/8990/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/8990/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018 (головуючий суддя: Тарасенко К.В., судді: Тищенко О.В., Іоннікова І.А.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд"

до 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ", 2. Публічного акціонерного товариства "Трест "Київміськбуд-3"

про визнання договору відступлення права вимоги від 20.10.2015 недійсним,

За участю представників:

позивача - Кулаков В.В.- адвокат

відповідача 1 - Удалов Т.Г. - адвокат

відповідача 2 - не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Київміськбуд" звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" (відповідача-1) та публічного акціонерного товариства "Трест "Київміськбуд-3" (відповідача-2) про визнання договору відступлення права вимоги від 20.10.2015 недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний Договір порушує охоронювані законом інтереси позивача, оскільки, він є стороною Договору підряду №5/04/10 від 09.04.2010, право вимоги за яким відступлено відповідачу-1, натомість відповідач-2, який відступив право вимоги, несе відповідальність перед позивачем за вказаним Договором підряду. Окрім того, позивач зазначав, що перерахування грошових коштів за незаконним, на його думку, оспорюваним Договором може призвести до подвійного стягнення коштів, у випадку його визнання недійсним в подальшому. З огляду на вищевикладене вважає, що спірний договір є недійсним, оскільки, містить ознаки договору факторингу, тоді як жодна зі сторін не є фінансовою установою.

Рішенням Господарського суду міста Києва 11.09.2017 року (суддя Ковтун С.А.) у справі № 910/8990/17 у задоволені позовних вимог ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд" відмовлено в повному обсязі.

Рішення мотивовано тим, що оскаржуваний Договір встановлює права та обов'язки тільки щодо передачі цедентом цесіонарієві права вимоги, належного цедентові, і не переслідує мети забезпечення виконання зобов'язань відповідача-2 перед відповідачам-1. З огляду на зазначене відсутні правові підстави для оцінки Договору на відповідність положенням глави 73 ЦК України, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість доводів позивача про недійсність Договору. Крім того місцевий суд вказав на те, що обираючи такий спосіб захисту як визнання недійсним Договору, позивачем не враховано, що майнове право, яке є предметом відступлення за ним, виникло на підставі іншого правочину - Договору № 5/04/10, на чинність та існування якого не впливає дійсність Договору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018, рішення місцевого суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним з моменту укладення Договір відступлення права вимоги від 20.10.2015 укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" та Публічним акціонерним товариством "Трест "Київміськбуд-3". Також розподілено судовий збір.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний Договір відповідачі уклали без погодження з позивачем, чим порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача, і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору. При цьому, суд апеляційної інстанції вказав на те, що спірний Договір є договором факторингу посилаючись на те, що відповідач-1 зобов'язався надати відповідачу-2 фінансову послугу по обслуговуванню боргу позивача перед відповідачем-2. Фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ, а ТОВ "Будівельна компанія "СБМУ" у зазначеному державному реєстрі фінансових установ відсутнє. З огляду на викладені обставини суд апеляційної інстанції зробив висновок про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного Договору відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України з урахуванням того, що вказаний спірний Договір вчинений відповідачами з порушенням господарської компетенції оскільки відповідач-1, фактор за Договором, не є банком або іншою фінансовою установою, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

03.05.2018 (згідно з реєстраційним штампом) Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" звернулося до Касаційного господарського суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018 у справі № 910/8990/17.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.05.2018 року у справі № 910/8990/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

14.05.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 12.07.2018, якою повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги.

Скаржник (відповідач 1) мотивує свою касаційну скаргу тим, що апеляційний суд, не надавши правову оцінку правовим підставам позову, неправильно застосував норми ст.203, ст.215 ЦК України, помилково вказуючи про те, що спірний договір є договором факторингу та укладений сторонам без погодження з позивачем, чим порушили його законні інтереси.

Вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про те, що перерахування грошових коштів за спірним договором може привести до подвійного стягнення коштів. При цьому, скаржник зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази про реальні випадки порушення прав позивача оспореним договором цесії та що позивач не довів факти порушень.

Крім того, відповідач 1 звертає увагу на те, що за ст. 516 ЦК України згода боржника на відступлення права вимоги встановлюється договором. Договір підряду №5/04/10 від 09.04.2010 не містить заборони на відступлення права вимоги до позивача, що вірно було встановлено судом першої інстанції.

Також скаржник вважає необґрунтованим посилання суду апеляційної інстанції на практику Верховного Суду, викладену в постанові від 31.01.2018 у справі №910/7038/17, оскільки вважає, що у вказаній справі сторони в договорі узгодили погодження або не погодження на відступлення права вимоги, а в даній справі в договорі відсутня заборона на відступлення права вимоги, тому не потрібна згода позивача на таке відступлення.

Відповідач 1 зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що у відносинах сторін оспореної цесії є плата за надані фінансові послуги, не врахувавши, що сторони договору відступлення права вимоги не встановлювали фінансування цесіонарієм цедента, оскільки оплата за відступлену вимогу здійснюється на користь цедента після отримання коштів новим кредитором.

Зазначає, що апеляційний суд оцінюючи правову природу договору, дійшов необґрунтованого висновку, що це є договір факторингу, у зв'язку з чим неправильно застосував норми матеріального закону, а саме ст.1077 ЦК України. При цьому апеляційним судом безпідставно не застосовано ст. 512,514 та 516 ЦК України.

Крім того скаржник зазначає, що при розгляді даної справи суд апеляційної інстанції проігнорував висновки Верховного Суду, які є обов'язковими для виконання.

З огляду на викладене, відповідач 1 у касаційній скарзі просить скасувати постанову апеляційного господарського суду від 21.03.2018, а рішення місцевого господарського суду від 11.09.2017 залишити в силі.

Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив суд постанову апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні 12.07.2018 представник позивача заявив усне клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення Великою Палатою Верховного Суду справи №909/968/16.

Крім того, 12.07.2018 від відповідача 1 надійшло клопотання про залучення до матеріалів справи документів щодо поновлення провадження по іншій справі, яка була зупинена до розгляду даної справи.

В судовому засіданні 12.07.2018 було оголошено перерву до 19.07.2017 на 14 год. 15 хв.

17.07.2018 від відповідача 1 надійшло заперечення на клопотання позивача про зупинення касаційного провадження у даній справі, відповідно до якого просить суд відмовити у його задоволенні.

В судові засідання з'явилися представники позивача та відповідача 1. Представник відповідача 1 у судових засіданнях просив суд задовольнити касаційну скаргу, представник позивача проти задоволення касаційної скарги заперечував.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 09.04.2010 акціонерне товариство холдингова компанія "Київміськбуд", правонаступником якого є приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Київміськбуд", (генпідрядник) та відкрите (наразі - публічне) акціонерне товариство "Трест Київміськбуд-3" (головний підрядник) уклали договір підряду № 5/04/10 на виконання робіт з будівництва підземного паркінгу на 248 машиномісць реконструкції Національного спортивного комплексу Олімпійський по вул. Червоноармійській, 55 у Печерському районі м. Києва (далі - Договір № 5/04/10), за умовами якого головний підрядник зобов'язується виконати роботи з будівництва підземного паркінгу на 248 машиномісць в межах реконструкції Національного спортивного комплексу Олімпійський , розташованого за адресою: 03150, вул. Червоноармійська, 55 у Печерському районі міста Києва, Україна, а генпідрядник зобов'язується прийняти належним чином виконані роботи та оплатити їх.

20.10.2015 товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" (цесіонарій) та публічне акціонерне товариство "Трест "Київміськбуд-3" (цедент) уклали договір відступлення права вимоги (далі - Договір), який спрямований на відступлення в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним законодавством України, цедентом цесіонарієві права вимоги, належного цедентові, внаслідок чого цесіонарній стає кредитором у правовідносинах з публічним акціонерним товариством "Холдингова компанія "Київміськбуд" (боржником), які первісно виникли внаслідок виконання цедентом на користь боржника підрядних робіт з будівництва підземного паркінгу на 248 машиномісць в межах реконструкції Національного спортивного комплексу "Олімпійський", розташованого за адресою: 03150, вул. Червоноармійська, 55, у Печерському районі міста Києва, Україна (договір №5/04/10 від 09.04.2010), котрі оформлені відповідними актами приймання виконаних робіт/послуг згідно з даними бухгалтерського обліку цедента на загальну суму 95928156,80 грн.

Згідно з п. 2 Договору, цесіонарій має право вимагати від боржника виконання зобов'язань по сплаті 2515326,11 грн. основного боргу за виконані роботи, 3% річних та інфляційних втрат, що виникли або виникнуть внаслідок прострочення боржником виконання зобов'язань по оплаті вказаного основного боргу та у зв'язку з незаконним користуванням коштами, та будь-яких похідних від вказаного основного боргу вимог.

Пунктом 6 Договору (в редакції додаткової угоди від 27.07.2017) передбачено обов'язок цесіонарія за відступлення права вимоги сплатити цеденту кошти в сумі 2515326,11 грн.

Звертаючись з даним позовом Приватне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Київміськбуд" вказувало на те, що спірний Договір порушує охоронювані законом інтереси позивача, оскільки, він є стороною Договору підряду № 5/04/10 від 09.04.2010, право вимоги за яким відступлено відповідачу-1, натомість відповідач-2, який відступив право вимоги, несе відповідальність перед позивачем за вказаним Договором підряду. Окрім того, позивач зазначав, що перерахування грошових коштів за незаконним, на його думку, оспорюваним Договором може призвести до подвійного стягнення коштів, у випадку його визнання недійсним в подальшому.

Як підставу для визнання недійсним спірного Договору, позивачем вказано, що Договір за своєю суттю є договором факторингу, однак, без дотримання сторонами норм права, які регулюють відносини факторингу.

При цьому місцевий господарський суд відмовляючи у задоволенні позову вказав, що оскаржуваний Договір встановлює права та обов'язки тільки щодо передачі цедентом цесіонарієві права вимоги, належного цедентові, і не переслідує мети забезпечення виконання зобов'язань відповідача-2 перед відповідачам-1. З огляду на зазначене відсутні правові підстави для оцінки Договору на відповідність положенням глави 73 ЦК України, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість доводів позивача про недійсність Договору. Крім того, місцевий суд вказав на те, що обираючи такий спосіб захисту як визнання недійсним Договору, позивачем не враховано, що майнове право, яке є предметом відступлення за ним, виникло на підставі іншого правочину - Договору № 5/04/10, на чинність та існування якого не впливає дійсність Договору.

Крім того, місцевий суд вважав, що передання кредитором своїх прав іншій осіб за правочином є однією з підстав заміни кредитора у зобов'язанні (п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України). Правове регулювання заміни кредитора на підставі правочину здійснюється статтями 512-519 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України), які поширюються на всі види зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення.

Так, місцевий суд зробив висновок, що оскаржуваний Договір встановлює права та обов'язки тільки щодо передачі цедентом цесіонарієві права вимоги, належного цедентові, і не переслідує мети забезпечення виконання зобов'язань відповідача-2 перед відповідачам-1. З огляду на це відсутні правові підстави для оцінки Договору на відповідність положенням глави 73 ЦК України, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість доводів позивача про недійсність Договору.

Крім того, суд першої інстанції погодився з доводами відповідачів про не порушення Договором суб'єктивних цивільних прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, посилаючись на те, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на його зміст, у зв'язку з чим останній наділений правом висувати проти нового кредитора ті заперечення, які він мав проти первісного (ст. 518 ЦК України). З огляду на це закон не вимагає згоди боржника на заміну кредитора. Винятком з цього правила є випадки, які встановлені договором або законом (ч. 3 ст. 512 ЦКУ України).

Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги зазначив про те, що спірний Договір відповідачі уклали без погодження з позивачем, чим порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача, і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору. При цьому суд апеляційної інстанції вказав на те, що спірний Договір є договором факторингу посилаючись на те, що відповідач-1 зобов'язався надати відповідачу-2 фінансову послугу по обслуговуванню боргу позивача перед відповідачем-2. Фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ, а ТОВ "Будівельна компанія "СБМУ" у зазначеному державному реєстрі фінансових установ відсутнє. З огляду на викладені обставини суд апеляційної інстанції зробив висновок про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного Договору відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України з урахуванням того, що вказаний спірний Договір вчинений відповідачами з порушенням господарської компетенції оскільки відповідач-1, фактор за Договором, не є банком або іншою фінансовою установою, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Так апеляційний суд в постанові зазначив, що п. 6 Договору передбачено обов'язок цесіонарія за відступлення права вимоги сплатити цеденту кошти в сумі 1 257 663,06 грн.

Згідно з пунктом 7 Договору Визначена в пункті 6 Договору оплата здійснюється наступним чином:

100% від розміру визначеної пунктом 6 Договору оплати сплачується цесіонарієм на користь цедента в трьохденний строк після фактичного отримання цесіонарієм від боржника, іншої уповноваженої особи, державної виконавчої служби або у інший законний спосіб певної суми коштів за правом вимоги, що уступається - як основного боргу, так і похідних з/від нього вимог, як то інфляційні втрати, 3 річних за незаконне користування чужими коштами, інші.

Як вказав апеляційний суд, провадження у справі було порушено 06.06.2017, а відповідачі 27.07.2017, вже після пред'явлення позову у даній справі, уклали додаткову угоду до Договору наступного змісту:

1. На зміну п. 6 Договору Сторони дійшли згоди викласти даний пункт в наступній редакції:

6. За відступлення права вимоги Цесіонарій сплачує Цеденту кошти в сумі 2 515 326,11 грн . (два мільйони п'ятсот п'ятнадцять тисяч триста двадцять шість гривень 11 коп.) .

2. Сторони дійшли згоди доповнити Договір пунктом 6-1 наступного змісту:

6-1. Сторони дійшли згоди, що в залежності від стягнення судом на користь Цесіонарія з Боржника сум інфляційних втрат, 3% річних за незаконне користування чужими коштами, вартість відступлення права вимоги, визначена в пункті 6 Договору, може бути перерахована за обопільним погодженням Сторін в бік її збільшення, про що Сторони обов'язково укладають додаткову угоду до Договору .

3. На зміну п. 7 Договору Сторони дійшли згоди викласти даний пункт в наступній редакції:

7. Визначена в пункті 6 Договору оплата здійснюється наступним чином: 100 % від розміру визначеної пунктом 6 Договору оплати сплачується Цесіонарієм на користь Цедента в трьохденний строк після фактичного отримання Цесіонарієм від Боржника, іншої уповноваженої особи, державної виконавчої служби або у інший спосіб повної суми коштів за правом вимоги, що уступається - як основного боргу, так і похідних з/від нього вимог, як то інфляційні втрати, 3 % річних річних за незаконне користування чужими коштами, інші. У випадку надходження коштів Цесіонарію не у повній сумі, а частково, Сторони дійшли згоди, що оплата Цеденту буде відбуватись у десятиденний строк від моменту отримання такої частини коштів Цесіонарієм та пропорційно, в порядку, визначеному п. 8 Договору. .

Апеляційний суд зазначив, що відповідачами було укладено додаткову угоду від 27.07.2017 року, якою збільшено суму коштів які має сплатити відповідач-1 на користь відповідача-2 до 2 515,326,11 грн., тобто, до 100 % від вартості переданих прав вимоги за основним зобов'язанням, однак, вказані зміни було внесено майже через 2 роки після укладення спірного Договору та через 55 днів після звернення позивача до суду з даним позовом. Докази ж перерахування вказаних грошових коштів на користь відповідача-2 в матеріалах справи відсутні.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.1 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент звернення позивача з позовом до суду:

"Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів , а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням."

Згідно з абз.3 ч.2 ст.20 Господарського кодексу України:

"Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом ."

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України (далі ЦК):

"1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства."

Згідно з ч.1, п.2 ч.2 ст.16 ЦК:

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

2) визнання правочину недійсним."

Згідно з ч.ч.1,3 ст.215 ЦК:

"1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)."

Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК:

"Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення ."

Таким чином, для визнання правочину недійсним необхідна одночасна наявність двох обставин:

1. недодержання саме в момент вчинення правочину чинного на момент такого вчинення законодавства;

2. порушення вчиненням такого правочину прав або охоронюваних законом інтересів суб'єктів цивільних або господарських правовідносин.

При цьому, оскільки законність спірного правочину в даному випадку оцінюється саме в момент його вчинення, то і порушення прав або охоронюваних інтересів суб'єктів цивільних або господарських правовідносин повинно і може мати місце лише в момент вчинення такого правочину.

Одним з основних заперечень відповідача 1 на позов було саме відсутність порушених прав або охоронюваних інтересів позивача спірним договором.

Задовольняючи позов апеляційний суд, зокрема, зазначив наступне:

"Позов обґрунтовано тим , що спірний Договір порушує охоронювані законом інтереси позивача, оскільки, він є стороною Договору підряду № 5/04/10 від 09.04.2010, право вимоги за яким відступлено відповідачу-1, натомість відповідач-2, який відступив право вимоги, несе відповідальність перед позивачем за вказаним Договором підряду. Окрім того, позивач зазначав, що перерахування грошових коштів за незаконним, на його думку, оспорюваним Договором може призвести до подвійного стягнення коштів, у випадку його визнання недійсним в подальшому.

В свою чергу, як підставу для визнання недійсним спірного Договору, позивачем вказано, що Договір за своєю суттю є договором факторингу, однак, без дотримання сторонами норм права, які регулюють відносини факторингу.

Дослідивши обставини справи у їх сукупності, колегія суддів зазначає, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню з наступних підстав .

Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній на момент звернення з даним позовом, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, спірний Договір відповідачі уклали без погодження з позивачем, чим порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача, і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору, аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/7038/17."

Зазначене свідчить, що апеляційний суд взагалі не дослідив ні вищевказані доводи позивача, якими він обґрунтовував позов в частині його порушених прав та інтересів спірним договором, ні відповідні численні заперечення відповідача 1 в цій частині, фактично обмежившись посиланням на те, що спірний Договір відповідачі уклали без погодження з позивачем , чим порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача , і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору, та зазначивши, що аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/7038/17 .

Разом з тим, в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №910/7038/17 зазначено наступне:

"Щодо аргументу касаційної скарги про відсутність факту порушення прав позивача внаслідок укладення відповідачами договору відступлення права вимоги від 31.10.2016 Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору правильно враховано те, що умовами п. 12.3 договору поставки № 1Т-К від 29.04.2009 укладеного ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України", ТОВ "Кліносол Трейдінг Компані" та ДП "Київське обласне дорожнє управління" ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" було встановлено, що відступлення права вимоги та (або) переведення боргу за цим договором однією із сторін до інших осіб допускається виключно за умови письмового погодження цього із всіма сторонами .

Пунктами 11.7 договорів поставки №523-ф від 04.10.2011 та №524-ф від 04.10.2011 укладених ТОВ "Кліносол Трейдінг Компані" та філією "Броварське районне дорожнє управління", яка діяла в інтересах ДП "Київське обласне дорожнє управління" ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України", було погоджено, що відступлення права вимоги та (або) переведення боргу за цим договором однією із сторін до інших (третіх) осіб допускається виключно за умови письмового погодження з іншою стороною .

Тобто сторони вказаних договорів узгодили взаємно кореспондуючі права на погодження відступлення права вимоги або на непогодження такого відступлення.

Верховний Суд погоджується із висновками господарських судів, що вчинені дії відповідачів з укладення спірного договору відступлення права вимоги від 31.10.2016 без письмової згоди ДП "Київське обласне дорожнє управління" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача, і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору.

Задовольняючи позов місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що передача права вимоги за спірним договором від 31.10.2016, належної товариству з обмеженою відповідальністю "Кліносол Трейдінг Компані" третій особі можлива лише за умови отримання письмової згоди від позивача. Належні докази, які підтверджують надання позивачем такої згоди відповідачам, у матеріалах справи відсутні.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом .

Проте, судами першої та апеляційної інстанцій було правильно взято до уваги, що у договорах поставки №1Т-К від 29.04.2009, №523-ф від 04.10.2011 та №524-ф від 04.10.2011 сторонами було встановлено, що відступлення права вимоги та (або) переведення боргу за цими договорами однією із сторін до інших осіб допускається виключно за умови письмового погодження цього правочину із всіма сторонами такого договору .

З урахуванням викладеного, Верховний Суд погоджується з обґрунтованими висновками суду першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 31.10.2016 відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України з урахуванням того, що вказаний спірний договір вчинений відповідачами без попередньої письмової згоди на те позивача - ДП "Київське обласне дорожнє управління" ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України"."

Таким чином, у вищевказаній постанові Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом, а у зазначеній справі судами був встановлений факт визначення договорами, що відступлення права вимоги та (або) переведення боргу за цими договорами однією із сторін до інших осіб допускається виключно за умови письмового погодження цього правочину із всіма сторонами такого договору .

Разом з тим, в даній справі, що переглядається, апеляційним судом не зазначено в оскаржуваній постанові про наявність таких умов у договорі підряду № 5/04/10 від 09.04.2010.

Крім того, як зазначено апеляційним судом у оскаржуваній постанові, провадження у справі було порушено 06.06.2017, а відповідачі 27.07.2017, вже після пред'явлення позову у даній справі, уклали додаткову угоду до Договору наступного змісту:

1. На зміну п. 6 Договору Сторони дійшли згоди викласти даний пункт в наступній редакції:

6. За відступлення права вимоги Цесіонарій сплачує Цеденту кошти в сумі 2 515 326,11 грн . (два мільйони п'ятсот п'ятнадцять тисяч триста двадцять шість гривень 11 коп.) .

2. Сторони дійшли згоди доповнити Договір пунктом 6-1 наступного змісту:

6-1. Сторони дійшли згоди, що в залежності від стягнення судом на користь Цесіонарія з Боржника сум інфляційних втрат, 3% річних за незаконне користування чужими коштами, вартість відступлення права вимоги, визначена в пункті 6 Договору, може бути перерахована за обопільним погодженням Сторін в бік її збільшення, про що Сторони обов'язково укладають додаткову угоду до Договору .

3. На зміну п. 7 Договору Сторони дійшли згоди викласти даний пункт в наступній редакції:

7. Визначена в пункті 6 Договору оплата здійснюється наступним чином: 100 % від розміру визначеної пунктом 6 Договору оплати сплачується Цесіонарієм на користь Цедента в трьохденний строк після фактичного отримання Цесіонарієм від Боржника, іншої уповноваженої особи, державної виконавчої служби або у інший спосіб повної суми коштів за правом вимоги, що уступається - як основного боргу, так і похідних з/від нього вимог, як то інфляційні втрати, 3 % річних річних за незаконне користування чужими коштами, інші. У випадку надходження коштів Цесіонарію не у повній сумі, а частково, Сторони дійшли згоди, що оплата Цеденту буде відбуватись у десятиденний строк від моменту отримання такої частини коштів Цесіонарієм та пропорційно, в порядку, визначеному п. 8 Договору. .

На дану угоду відповідач 1 посилався в якості одного із заперечень на позов при розгляді справи в суді першої інстанції (доповнення до відзиву на позовну заяву від 04.09.2017 - т.І а.с.144-148) та в суді апеляційної інстанції (відзив на апеляційну скаргу від 19.12.2017 - т.ІІ а.с.106-122).

В обґрунтування можливості укладення такої угоди відповідач -1 посилався на постанову Верховного Суду України від 01.07.2008 у справі №08/162.

Крім того, скаржник зазначав, що відповідно до ч.3 ст.631 Цивільного кодексу України:

"Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення."

Проте, апеляційний суд, не дослідивши вказані доводи відповідача 1 та не давши їм оцінку, лише зазначив, що відповідачами було укладено додаткову угоду від 27.07.2017 року, якою збільшено суму коштів які має сплатити відповідач-1 на користь відповідача-2 до 2 515,326,11 грн., тобто, до 100 % від вартості переданих прав вимоги за основним зобов'язанням, однак, вказані зміни було внесено майже через 2 роки після укладення спірного Договору та через 55 днів після звернення позивача до суду з даним позовом, та, що докази перерахування вказаних грошових коштів на користь відповідача-2 в матеріалах справи відсутні.

Разом з тим, дослідження, перевірка і переоцінка доказів та встановлення по новому фактичних обставин справи в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до п.48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014:

"Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року)."

Згідно з п.2 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."

Відповідно до п.1 ч.3, ч.4 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази.

4. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції."

Таким чином, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За вищевикладених обставин неналежного дослідження та оцінки апеляційним судом доводів та заперечень сторін щодо наявності/відсутності порушених прав або інтересів позивача спірним договором, касаційний суд не вбачає на даний момент необхідності у дослідженні доводів та заперечень сторін щодо питання, чи є спірний договір договором факторингу, та, відповідно, підстав для задоволення усного клопотання представника позивача про зупинення провадження у справі до вирішення Великою Палатою Верховного Суду справи №909/968/16, в якій, за доводами представника позивача, порушено саме питання щодо співвідношення договору факторингу та договору оплатного відступлення права вимоги.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "СБМУ" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018 задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2018 у справі № 910/8990/17 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський