Постанова

від 01.08.2018 по справі 372/2788/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/2788/17 Головуючий у І інстанції Кравченко М. В. Провадження № 22-ц/780/2260/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 46 01.08.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 серпня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Кулішенка Ю.М.,

суддів: Сушко Л.П., Журби С.О.,

за участю секретаря: Гуторки А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2018 року у справі за позовом прокурора Київської області в інтересах держави в особі Української міської ради Обухівського району Київської області до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 року позивач прокурор Київської області в інтересах держави в особі Української міської ради Обухівського району Київської області звернувся до суду з вказаним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2014 року скасовано рішення Української міської ради Обухівського району, Київської області від 10 червня 2010 р. про надання дозволів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу площами по 0.1га., 0.3га., 0,6га., 0,6га., 0,6га., 0,6га, 0,1га., 0,1 га., 0,2 га. Скасовано рішення Української міської ради від 12 серпня 2010р. Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 9 громадянам для ведення особистого селянського господарства в м. Українка по вул. Загребельна, вул. Південна Обухівського району, Київської області. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки видані: ОСОБА_3 серії ЯЛ №427274 від 08 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,1000 га., кадастровий номер 3223151000:01:006:0002; ОСОБА_4 серії ЯЛ №427273 від 18 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,3000 га., кадастровий номер 3223151000:01:006:0001; ОСОБА_5 серії ЯЛ №427275 від 11.10.10р. на земельну ділянку площею 0,6000 га., кадастровий номер НОМЕР_1 01 005 0012; ОСОБА_6 серії ЯЛ № 427276 від 11 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,6000 га., кадастровий номер 3223151000:01:005:0011; ОСОБА_7 серії ЯЛ №427277 від 08 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,6000 га., з кадастровим номером НОМЕР_1 01 005 0010; ОСОБА_8 серії ЯЛ №427278 від 08 жовтня 2010 року на земельну ділянку площею 0,6000 га., кадастровий номер 3223151000:01:005:0009; ОСОБА_9 серії ЯЛ №427279 від 08 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223151000:01:006:0008; ОСОБА_10 серії ЯЛ № 427280 від 23 листопада 2010р. на земельну ділянку площею 0,1000 га., кадастровий номер 3223151000:01:005:0008; ОСОБА_11 серії ЯЛ №427281 від 11 жовтня 2010р. на земельну ділянку площею 0,1825 га, кадастровий номер 3223151000:01:005:0006 та скасувати їх державну реєстрацію. Під час виконання судового рішення встановлено, що власником земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 є не ОСОБА_3 а ОСОБА_2. За інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 10 серпня 2017 року за № 10-10-0.222-12922/2-17 встановлено, що відповідно до Журналу обліку заяв і наданих послуг з проставлення на державному акті відмітки № 3222151000010060002:3:657 від 07 серпня 2012 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 07 червня 2011 року за № 1041. Таким чином, встановлено, що власником земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 є ОСОБА_2, а не ОСОБА_3.

Позивач просив витребувати на користь держави в особі Української міської ради Обухівського району Київської області з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га, яка розташована в місті Українка Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223151000:01:006:0002.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2018 року позов задоволено.

Витребувано на користь держави в особі Української міської ради Обухівського району Київської області з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га, яка розташована в місті Українка Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223151000:01:006:0002. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу та просив рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неповне з ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

В обґрунтування скарги зазначає, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності, оскільки Українській міській раді Обухівського районну Київської області достеменно було відомо про ОСОБА_2 як нового власника земельної ділянки з 07 вересня 2012 року. Також зазначає, що він є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки і її витребування суперечить вимогам ст. 388 ЦК України. Суд першої інстанції не врахував, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2014 року, що набрало законної сили, було відмовлено прокуратурі Київської області про витребування земельної ділянки, яка на той час вже належала ОСОБА_2.

Перший заступник прокурора Київської області подав відзив на апеляційну скаргу, просив залишити її без задоволення а рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2018 - без змін. В обґрунтування відзиву зазначає, що спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза волею власника, що, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України, є підставою для витребування державою своєї власності. Зазначає, що позов подано в межах строку позовної давності, оскільки позовна давність до заявлених вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України не застосовується. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2012 року встановлено протиправне вибуття з державної власності спірної земельної ділянки тому у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на земельну, яку було відчужено поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції згідно ст. 357 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду Київської області від 26 січня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015року визнано недійсним та скасовано рішення Української міської ради від 10.06.2010 про надання дозволів ОСОБА_3 та іншим на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства по вулицях Загребельна та Південна в м. Українка із земель запасу площами 0,1 га, 0,3 га, 0,6 га, 0,6 га, 0,1 га, 0,1 га, 0,2 га. Скасовано рішення Української міської ради від 12.08.2010 Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 9-ти громадянам для ведення особистого селянського господарства в м. Українка по вул. Загребельна, вул. Південна Обухівського району Київської області. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки видані ОСОБА_3 серії ЯЛ № 427274 від 08.10.2010 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 та іншим громадянам. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказаними судовими рішення встановлено, що спірні земельні ділянки розташовані в м. Українка Обухівського району, Київської області відносились до категорії земель водного фонду із обмеженим режимом використання, які перебувають під особливою охороною держави, передача яких у приватну власність заборонена законом, а тому оспорювані рішення Української міської ради щодо передачі ділянок у власність фізичних осіб та видача їм державних актів суперечить вимогам закону.

Так, за результатами проведення винесення в натуру вказаних земельних ділянок землевпорядною організацією ПП Земля-2009 встановлено, що зазначені вище земельні ділянки знаходяться на відстані від 7,21 м до урізу води та розташовані на землях водного фонду загальною площею 0,7560 га.

Також, згідно інформації Управління водного господарства у м. Києві та Київській області від 11.05.2011 за № 531 межі вказаних вище земельних ділянок знаходяться на відстані від 30 до 0 метрів від берегової лінії, а місцями заходять у воду.

Судами встановлено, що цільове призначення земель водного фонду у межах спірних ділянок у 2000-2009 роках не змінилось, оскільки згідно положень ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України така зміна проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, до компетенції яких відноситься прийняття рішень про передачу цих земель у власність або користування.

З урахуванням наведеного суди дійшли висновку, що вказані земельні ділянки передані у власність громадянам за рахунок земель водного фонду на підставі рішень Української міської ради від 10 червня 2010 року та від 12 серпня 2010 року з порушенням вимог діючого законодавства.

Визнаючи незаконними та скасовуючи рішення Української міської ради в межах заявлених позовних вимог суди визнали недійсними і отримані відповідачами на їх підставі державні акти, оскільки такі вимоги є похідними і направлені на відновлення порушених прав держави.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що передані громадянам - відповідачам по справі земельні ділянки відносяться до земель водного фонду та прибережних захисних смуг, а не до земель сільськогосподарського призначення, у зв'язку з чим дійшов висновку про невідповідність рішень органу місцевого самоврядування та виданих на їх підставі державних актів на право власності на спірні земельної ділянки нормам чинного законодавства. Оспорюваними державними актами на право власності на земельні ділянки порушено інтереси держави, адже з власності держави протиправно вибули земельні ділянки водного фонду.

Судовими рішеннями у справі встановлено обставини, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню у даному позові про те, що із земель водного фонду всупереч вимогам ст. ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 20, 58, 84, 59, 60, 61, 116, 118, 122, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 1, 86, 88, 89 Водного кодексу України рішенням Української міської ради Обухівського району від 10 червня 2010 року незаконно передано у власність ОСОБА_3 та іншим громадянам для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки загальною площею 3,2 га в м. Українка по вул. Загребельна, вул. Південна.

З листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 10 серпня 2017 року за № 10-10-0.222-12922/2-17 вбачається, що відповідно до Журналу обліку заяв і наданих послуг з проставлення на державному акті відмітки № 3222151000010060002:3:657 від 07 серпня 2012 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 воно перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 07 червня 2011 року за № 1041.

Власником земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002 є ОСОБА_2, а не ОСОБА_3.

Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із його обґрунтованості та доведенності.

З вказаним висновком погоджується і колегія суддів виходячи наступного:

Статтею 59 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га).

Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Слід зазначити, що можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства та індивідуального садівництва законом взагалі не передбачена.

Відповідно до ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Частиною першою ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України зазначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон і режимів ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486, визначення меж передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства.

Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

Відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену 100-метрову зону від урізу води.

Ст. 60 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.

При наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об'єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постановах від 21.05.2014 у справі № 6-14сц 14 та від 22.04.2015 у справі № 6-52цс15, які в силу ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України мають враховуватись судами України.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

Так, відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

У зв'язку із цим, необхідно розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Окрім того, не відбулося примусового вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем (даруванням), а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що вірним способом захисту порушеного права є пред'явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст. ст. 387, 388 Цивільного кодексу України до ОСОБА_2.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі № 6-1цс15; від 16.04.2014 у справі № 6-146цс13, від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15, від 22.04.2015 у справі № 3-54гс15, від 01.07.2015 у справі № 6-619цс15, від 07.11.2012 у справі № 6-107цс12, від 21.11.2012 у справі № 6-136цс12, від 12.02.2013 у справі № 3-3гс13, від 14.10.2014 у справі № 3-140гс14, від 29.10.2014 у справі № 6-164цс14 та від 19.11.2014 у справі № 6-170цс14.

Посилання апелянта на те, що він є добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки під час відведення земельної ділянки у власність ним не допускались порушення вимог закону, тому позбавлення його , як добросовісного набувача права власності на земельну ділянку без надання компенсації або іншого відповідного відшкодування є порушенням Конституції України та 1 першого Протоколу до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, безпідставні.

Також, згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Держава як власник спірного майна делегувала Українській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (держави) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля держави як власника може виражатися лише в таких діях органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

Таким чином, здійснення Українською міською радою права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до ст. 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна від добросовісного набувача.

Такі висновки підтверджуються правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15.

Разом з тим, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2014 року у справі визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯЛ № 427274 від 08 жовтня 2010 року, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3223151000:01:006:0002, тому визнання його повторно недійсним з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2П на підставі договору купівлі-продажу не потрібно, так як це не змінює суті такого державного акту як недійсного.

Вказаний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду України від 03.06.2015 у справі № 6-217цс15, згідно якого, вчинення на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акту як недійсного.

Відповідно до вимог ст. ст. 330, 388 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Окрім того, не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі № 6-1цс15; від 16.04.2014 у справі № 6-146цс13.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК. У такому випадку чинне законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15 березня 2017 року у справі №916/2130/15.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні та інші природні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 ЗК України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Згідно із вимогами ст. ст. 3, 4 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води ; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

З вказаних статей вбачається, що водні об'єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в водних ресурсах.

Усі водні об'єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об'єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Земля, віднесена рішенням Української міської ради від 10.06.2010 до категорії земель із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, належала до земель водного фонду. Тобто, фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі та її безоплатна приватизація громадянами, що призвело до одержання вказаних земельних ділянок у власність і автоматичного їх вибуття з числа земель державної власності.

За таких обставин суд першої інстанї дійшов до правильного висновку, що суспільним , публічним інтересом звернення першого заступника прокурора Київської області до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель водного фонду та безоплатної передачі їх у приватну власність, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. Суспільний , публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибули з такої власності.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 5 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 5 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 4 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Враховуючи вимоги ст. ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, ст. ст. 59, 60, 61 Земельного кодексу України слід зазначити, що законодавцем визначено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть надавати у власність та передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги прокурора не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Посилання апелянта на те, що прокуратурою не визначено, та не доведено в суді, які саме інтереси держави порушено необґрунтовані.

Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що належним позивачем у цьому спорі є Українська міська рада Обухівського району Київської області, як орган в особі держави, поза волею якого спірні землі вибули з її власності, що суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в ст. 14 Конституції України та ст. 5 Земельного кодексу України.

Зважаючи на те, що спірна земля до моменту передачі її у власність громадянину, відносились до земель водного фонду, Українська міська рада не мала права ними розпорядитись. Таким чином, спірні землі вибули із власності держави поза волею останньої, оскільки уповноважений державою орган відповідного рішення не приймав.

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Як було мотивовано вище, з державної власності протиправно вибули земельні ділянки, розташовані на території Українська міська рада Обухівського району Київської області.

Згідно зі ст. 5 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України за № 459/2011 від 13.04.2011 Про Державну інспекцію сільського господарства України та положення про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим цим же Указом Президента України є Держсільгоспінспекція України.

Проте, вищевказаними законодавчими та нормативно-правовими актами України не передбачено повноважень вказаного органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі на звернення до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Київською обласною державною адміністрацією, як органом уповноваженим розпоряджатися спірними земельними ділянками, з 2012 року по теперішній час жодних заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави у сфері земельних відносин та повернення незаконно переданих земельних ділянок вжито не було, у зв`язку із чим вказане порушення законодавства на даний час залишається не усунутим.

Зважаючи на викладене, оскільки центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі не наділений повноваженнями щодо звернення до суду із позовними заявами про визнання недійсними розпоряджень райдержадміністрацій, а Українська міська рада Обухівського району Київської області, як власником спірної земельної ділянки не вжито заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави з вказаних питань, з даною позовною заявою в інтересах держави в особі Українська міська рада Обухівського району Київської області правомірно звернувся прокурор.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Вказаний позов пред'явлено в інтересах держави в особі Українська міська рада Обухівського району Київської області, як власника земельних ділянок водного фонду, адже з державної власності протиправно вибули земельні ділянки водного фонду, які не могли бути передані у власність, що суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в ст. 14 Конституції України, ст. 5 Земельного кодексу України.

Посилання відповідача на те, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності спростовуються матеріалами справи.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що про порушення інтересів держави та територіальної громади саме відповідачем ОСОБА_2 стало відомо лише у 2017 році. Поряд із тим, доводи відповідача також частково узгоджуються із наявними у справі доказами в частині того, що уповноважений орган держави міг дізнатись про таке порушення раніше. Так, суд вважає, що державі в особі Української міської ради як уповноваженого органу у спірних правовідносинах могло стати відомо про порушення відповідних прав саме ОСОБА_2 у 2015 році після завершення судових спорів у цивільній справі № 1018/2717/2012 і звернення до виконання судового рішення, залишеного без змін судом касаційної інстанції 13.05.2015 року, що вказує на те, що пред'явлення позову у цій справі 15.09.2017 року не свідчить про сплив встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Разом з тим, Верховний Суд України у постанові від 05.10.2016 р. у справі №916/2129/15 висловив правову позицію про те, що положення про позовну давність не застосовуються до вимог щодо витребування майна від добросовісного набувача, оскільки право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника. При цьому законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (ст. 344 ЦК України).

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права і передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального і процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: