Постанова

від 30.07.2018 по справі 922/3780/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "30" липня 2018 р.                                                                          Справа № 922/3780/17   Колегія суддів у складі: головуючий суддя Сіверін В. І., суддя Терещенко О.І. , суддя  Россолов В.В. при секретарі судового засідання Новіковій Ю.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. 1164 Х/1-7) на рішення господарського суду Харківської  області від 03.05.2018 року, ухвалене у приміщенні вказаного суду суддею Хотенцем П.В., повний текст складено 14.05.2018, у справі за позовом Харківської міської ради, м. Харків, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-виробнича компанія нафтогазового обладнання", м. Харків, про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИЛА: Позивач, Харківська міська рада, звернувся до місцевого господарського суду із позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-виробнича компанія нафтогазового обладнання", в якій просив суд стягнути з останнього на свою користь безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 2942125,08 грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на приписи статті 206 Земельного кодексу України, згідно якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору відповідач зберігав кошти, тим самим збільшував вартість власного майна, а тому, вказує позивач, ним, як потерпілим, втрачено належне йому майно (кошти від орендної плати), у зв'язку з безпідставним збереженням відповідачем за рахунок позивача саме грошових коштів у розмірі орендної плати. Отже, відповідно до статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, відповідач, на думку позивача, є  особою, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, а тому зобов'язана повернути потерпілому це майно та відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна. Рішенням господарського суду Харківської області від 03.05.2018 року позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГІВЕЛЬНО-ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ НАФТОГАЗОВОГО ОБЛАДНАННЯ" (61106, м. Харків, вул. Індустріальна, буд 17, ідентифікаційний код 38771154) на Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н. Конституції, 7, ідентифікаційний номер 04059243, розрахунковий рахунок 31419611700002, Банк: ГУДКСУ у Харківській області, МФО 851011, код ЄДРПОУ 37999649, код платежу 24062200) безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 2942125,08 грн. та 44131,89 грн. судового збору. В обґрунтування свого рішення, місцевий господарський суд, із посиланням на положення Закону України "Про оренду землі" та статті 1212, 1214 Цивільного кодексу України зазначив про те, що відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, збільшує вартість власного майна, а позивач (потерпілий) втрачає належне йому майно (кошти від орендної плати), тобто відбувається факт безпідставного збереження саме орендної плати відповідачем за рахунок позивача. Отже, обов'язок сплатити суму безпідставного збагачення виникає в силу самого факту такого збагачення і не залежить від того чи стало воно результатом поведінки набувача чи потерпілого або третіх осіб, або сталось поза волею останніх. При цьому має значення лише сам об'єктивний результат: наявність безпідставного збагачення. Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить це рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що місцевим господарським судом здійснено неправильну кваліфікацію  спірних правовідносин, оскільки несплачена орендна плата за використання земельної ділянки, на думку відповідача - є збитками позивача у вигляді упущеної вигоди, а тому судом неправильно застосовано до спірних правовідносин положення 1212-1214 Цивільного кодексу України. В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, просив її задовольнити. Представник позивача у відзиві та в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення. В обґрунтування своєї позиції по справі зазначає, що місцевим господарським судом до спірних правовідносин вірно застосовано положення статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, що, зокрема підтверджується і судовою практикою Верховного Суду у справах № 922/2976/17 від 25.05.2018 року та № 629/4628/16-ц від 23.05.2018 року. Частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p. З прийняттям у 2006 році   Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права. Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено застосування судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини 1   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У рішеннях      Європейського суду з прав людини у справах “Ryabykh v.Russia” від 24.07.2003 року, “Svitlana Naumenko v. Ukraine” від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі  Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. «Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення. Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду. Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України"). З огляду на викладене та зважаючи, що на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, а також те, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо), подальше відкладення розгляду справи суперечитиме вищезгаданому принципу розгляду справи впродовж розумного строку. Згідно зі  статтею 270 ГПК України  у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5  ст. 269 ГПК України  суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку  ст. 269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне. Харківською міською радою відповідно до статті 189 Земельного кодексу України здійснені заходи самоврядного контролю з питань використання та охорони земель територіальної громади, додерження вимог земельного законодавства. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 24 жовтня 2017 року № 101369083 право власності на виробниче приміщення літ. "В-1", "В'-2", загальною площею 2232,4 кв.м., літ. "Г-1" приміщення для машин загальною площею 616,1 кв.м., літ. "Ж-1" склад загальною площею 153,6 кв.м., літ. "Ж" склад загальною площею 13,9 кв.м., літ. "З-1" склад загальною площею 127,5 кв.м., літ. "М-1" склад загальною площею 399,6 кв.м., літ. "Н-1" склад загальною площею 65,5 кв.м., літ. "С-1" склад для зберігання дошок загальною площею 49,3 кв.м., літ. "Т-3" побутові приміщення загальною площею 3317,4 кв.м., літ. "К-1" оборотне водопостачання загальною площею 53,9 кв.м., літ. "Л-1" виробниче приміщення загальною площею 11,4 кв.м., літ. "Е-1" виробниче приміщення загальною площею 7142,0 кв.м., літ. "П-1" нежитлова будівля 7311,6 кв.м. по вул. Індустріальній, 17 у м. Харкові з 06 червня 2014 року зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОРГІВЕЛЬНО-ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ НАФТОГАЗОВОГО ОБЛАДНАННЯ" на підставі договору іпотеки № 04-2/002, серія та номер 17, виданий 09 січня 2008 року. Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГІВЕЛЬНО-ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ НАФТОГАЗОВОГО ОБЛАДНАННЯ" з 07 червня 2014 року та по теперішній час використовує земельні ділянки загальною площею 2,9685 га. по вул. Індустріальній, 17 у м. Харкові без виникнення прав власності, користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до статті 125 Земельного кодексу України. Згідно листа Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області від 28 листопада 2016 року № 19-20.08-3-5129/20-16 та листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 07 грудня 2016 року № 8455/0/225-16 речові права відповідача на земельні ділянки по вул. Індустріальній, 17 у м. Харкові не зареєстровані. Отже, враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав та з урахуванням статей 12, 80, 83 Земельного кодексу України земельні ділянки № 1 площею 1,2939 га., № 2 площею 0,0053 га., № 3 площею 0,0066 га., № 4 площею 0,0290 га., № 5 площею 0,0021 га., № 6 площею 0,0059 га., № 7 площею 1,5838 га., № 8 площею 0,0419 га. перебуває у власності територіальної громади міста Харкова. Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГІВЕЛЬНО-ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ НАФТОГАЗОВОГО ОБЛАДНАННЯ" у період з 01 жовтня 2014 року по 30 вересня 2017 року не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого зберіг у себе майно - грошові кошти у розмірі 2942125,08 грн. Предметом позову у даній справі є вимога Харківської міської ради щодо стягнення з відповідача  2942125,08 грн., що є сумою несплаченої відповідачем орендної плати за використання земельної ділянки, на якій знаходиться нерухоме майно відповідача та яка перебуває у комунальній власності громади міста Харкова, без укладення договору оренди за період з 01 жовтня 2014 року по 30 вересня 2017 року, внаслідок чого територіальна громада міста Харкова в особі Харківської міської ради позбавлена можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі земельної ділянки в оренду. Правовою підставою заявлених вимог позивач визначає статті 1212 – 1214 Цивільного кодексу України. Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 1 статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (в редакції станом на дату реєстрації права власності на об'єкти нерухомості) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Згідно частини 1 статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Норми права відображають загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. У випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Таким чином, за загальним правилом, зазначеним у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі 6-253цс16). Набуття земельної ділянки відповідачем обумовлюється набуттям права власності на будівлю, розташовану на земельній ділянці, без якої існування будівель та їх використання є неможливим. Наявність на земельній ділянці об'єктів нерухомості, належних на праві спільної часткової власності відповідачу, свідчить про те, що у нього виникло право на користування частиною земельної ділянки. Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту виникнення права власності на  нерухоме майно у власника виникає обов'язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею. Відповідно до  статті 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Статтею 14 Податкового кодексу України  (далі -  ПК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Як вже було зазначено вище, позивач, звертаючись до суду з даним позовом, як на правову підставу своїх вимог послався на положення  статей 1212-1214 ЦК України.   Відповідно до положень статті 1212 ЦК України, особа,  яка набула майно  або  зберегла його  у себе  за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно),  зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого,  інших осіб  чи  наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із  чужого  незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Згідно зі статтею 1214 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу,  коли ця особа дізналася або могла дізнатися про  володіння  цим  майном без  достатньої  правової  підстави.  З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Особа, яка  набула  майно  або  зберегла  його  у  себе   без достатньої  правової  підстави,  має  право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу,  з  якого  вона зобов'язана повернути доходи. У  разі  безпідставного  одержання  чи  збереження  грошей нараховуються проценти за  користування  ними. Оскільки у відповідача не виникло правової підстави в силу закону чи будь-яких цивільних відносин зі сплати спірних коштів позивачу, такий обов'язок у нього не виник і з позову у даній справі. Тобто, ст.ст.1212-1214 Цивільного кодексу України, які здійснюють правове регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна до спірних правовідносин не застосовуються (правовий висновок Верховного Суду у справі №922/2973/17, постанова від 13.06.2018; у справі №922/3413/17, постанова від 25.05.2018; у справі №922/1340/17, постанова від 28.02.2018; у справі №922/2661/16, постанова від 16.03.2018) В даному випадку, неодержана орендна плата є упущеною вигодою, яку особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Упущеною вигодою за змістом ст. 22 ЦК і ч. 2 ст. 224, ст. 225 ГК вважаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене, а друга сторона додержувалася правил здійснення господарської діяльності. Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності. Підстави для настання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства встановлено, зокрема, Земельним кодексом України (далі –  ЗК). За змістом статті 152 ЗК держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Водночас відповідно до статті 156 ЗК власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок, зокрема, неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Згідно зі статтею 157 ЗК відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Статтею 1166 ЦК передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не було досліджено наявності у діях відповідача повного складу цивільного правопорушення, який повинен складатись з чотирьох елементів: наявність шкоди, протиправної поведінки заподіювача шкоди, причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача та вини. Тобто, суд першої інстанції, не зважаючи на те, що позов було заявлено саме на підставі статей 1212-1214 ЦК України, помилково кваліфікував спірні правовідносини та розглянув спір з інших правових підстав, ніж ті, що були зазначені позивачем у позовній заяві. При цьому суд першої інстанції, оцінюючи матеріали справи в контексті норм права, які регулюють збитки, фактично позбавив відповідача права спростовувати докази, які мають значення для встановлення елементів правопорушення (зокрема, щодо вини, обов'язок доведення відсутності якої покладається на відповідача в силу приписів ЦК України). Вказані обставини повинні доводитись у загальному порядку (відповідний правовий висновок міститься в постанові Верхового Суду від 16.03.2018 у справі №922/2661/16). Крім того, колегія суддів, оцінюючи подані позивачем докази зазначає, що останнім не доведено належними та допустимими доказами розмір збитків (шкоду), заявлених до стягнення. Згідно ст. 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 №284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. При цьому неодержаний доход – це доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян. Згідно з п. 2 вказаного Порядку, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного значення) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії. Позивачем, на підтвердження своїх позовних вимог, надано Акт обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки за адресою: м. Харків, вул. Індустріальна, 7 від 24.10.2017, складений провідним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради, інженером-геодезистом та інженером-землевпорядником. На підставі Акту позивач розрахував суму неотриманої орендної плати у розмірі 2942125,08 грн. Однак, в порушення вимог Порядку, Акт та розрахунок збитків складено позивачем, а не комісією в складі представників районної державної адміністрації, власника земельної ділянки, представника відповідача, представників територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки – як передбачено п. 2 Порядку (відповідна позиція узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 13.06.2018 у справі №922/2973/17). Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову. Враховуючи, що господарським судом при прийнятті рішення порушено норми права, не в повній мірі з'ясовані та оцінені обставини у справі, прийняте ним рішення підлягає скасуванню, з прийняттям нового судового рішення. З огляду на викладене, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги. Щодо посилань апелянта на необхідність врахування судом постанови Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, колегія суддів зазначає наступне. По-перше, вказаний висновок Верховного Суду зроблено при застосуванні цивільного судочинства, висновок щодо правильності чи неправильності застосування до спірних правовідносин ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України – як спеціальних статей щодо застосування інституту збитків в господарському судочинстві, в справі №629/4628/16-ц – відсутній. По-друге, колегія судів вважає за необхідним зазначити, що належне юридичне і формальне обґрунтування мають всі зазначені судові рішення Верховного Суду, тому вирішення питання щодо необхідності застосування до даних правовідносин певних норм права тільки шляхом сприйняття апеляційним судом тієї чи іншої правової концепції є недовершеним, невірним способом вирішення колізії. Тому, вирішуючи будь-яку правову колізію, колегія суддів опирається не тільки на суперечливі і взаємовиключні юридичні обґрунтування у конкретних спорах, а перш за все на базовий правовий принцип - принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системності та послідовності у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Для оцінки правовідносин у даному спорі колегія керується правилами, викладеними у справі ЄСПЛ Sunday Times v. United Kingdom. У цій справі Суд зазначає, що прописаний у Конвенції термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто укладені у суспільстві правила та засади моральності суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, очевидно відноситься і судова практика. У справі Steel and others v. The United Kingdom Суд наголосив: Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом», зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним. З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне застосовувати правові норми та судову практику таким чином, яким вона є найбільш очевидною та передбачуваною для учасників цивільного обороту. У цьому аспекті слід визнати, що сталою, найбільш (найчастіше) визнаною та передбачуваною є правова позиція щодо застосування до спірних правовідносин статей, що регулюють відшкодування збитків в господарському праві, про що свідчить чисельна практика Верховного Суду, наведена вище у даній постанові. За викладеного, керуючись статтями 269, 270, 275, 277, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу задовольнити. Рішення господарського суду Харківської області від 03.05.2018 року скасувати. Постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Стягнути з Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н. Конституції, 7, ідентифікаційний номер 04059243, розрахунковий рахунок 31419611700002, Банк: ГУДКСУ у Харківській області, МФО 851011, код ЄДРПОУ 37999649, код платежу 24062200) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГІВЕЛЬНО-ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ НАФТОГАЗОВОГО ОБЛАДНАННЯ" (61106, м. Харків, вул. Індустріальна, буд 17, ідентифікаційний код 38771154) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 66197,81 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом 20 днів з дня складення повного тексту до Верховного Суду. Повний текст постанови складено  06.08.18 Головуючий суддя                                                                    Сіверін В. І. Суддя                                                                                           Терещенко О.І.   Суддя                                                                                           Россолов В.В.