Постанова

від 16.08.2018 по справі 922/587/18

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" серпня 2018 р. Справа № 922/587/18

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Сіверін В. І. , суддя Терещенко О.І.

при секретарі Мальченко О.О.

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1

відповідача - адвокат ОСОБА_2

розглянувши апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх. №1305 Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 24.05.18 у справі № 922/587/18 (повний текст якого складено в приміщенні зазначеного суду 04.06.2018 суддею Аюповою Р.М.)

за позовом Харківської міської ради, м. Харків

до приватного акціонерного товариства "Дитячий світ", м. Харків

про стягнення коштів в сумі 2302718,24 грн., -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, Харківська міська рада, звернувся до місцевого господарського суду із позовною заявою до відповідача - приватного акціонерного товариства "Дитячий Світ", в якій просив суд стягнути з останнього на свою користь безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 2061446,58 грн. (з урахуванням прийнятої судом заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на приписи статті 206 Земельного кодексу України, згідно якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, відповідач зберігав кошти, а тому, вказує позивач, ним, як потерпілим, втрачено належне йому майно (кошти від орендної плати). Отже, відповідно до статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, відповідач, на думку позивача, є особою, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, а тому зобов'язана повернути потерпілому це майно та відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна.

Рішенням господарського суду Харківської області від 24.05.2018р. у справі №922/587/18 в позові відмовлено повністю.

В обґрунтування свого рішення про відмову у позові, місцевий господарський суд, зокрема, вказав, що до спірних правовідносин не можуть застосовуватися положення статей 1212, 1214 ЦК України, натомість застосуванню підлягають статті 152, 156, 157 Земельного кодексу, стаття 1166 Цивільного кодексу України. Також, місцевий господарський суд зазначив, що відповідач на виконання рішення Харківської міської ради від 06.08.2014 №1608/14 та рішення від 24.06.2015 №1913/15 вжив всіх залежних заходів щодо розроблення проекту землевідведення та укладення договору оренди землі, а відсутність меж земельної ділянки, а також відсутність кадастрового номеру унеможливлює укладення договору оренди землі та сплату орендної плати, що також не залежить від відповідача, що свідчить про відсутність вини в діях відповідача.

Харківська міська рада з рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 24.05.2018 року у справі №922/587/18 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на наступне.

Відповідач з 01.03.2015 та по теперішній час використовує земельну ділянку площею 0,1873 га по майдану Конституції, 9 у м. Харкові без виникнення права власності, користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст.ст. 125, 126 ЗК України. Внаслідок використання відповідачем вищевказаної земельної ділянки без укладення договору оренди землі, територіальна громада міста Харкова в особі Харківської міської ради позбавлена можливості отримати дохід від здачі земельної ділянки в оренду, чим порушені охоронювані законом права та інтереси позивача щодо неодержаних грошових коштів у розмірі орендної плати за землю. Таким чином, відповідно до статей 1212 - 1214 ЦК України, безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 2061446,58 грн., підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Вибуття із володіння Харківської міської ради предмета спору - грошових коштів у розмірі орендної плати, безпідставно збережених відповідачем, свідчить факт використання земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі, належної на праві власності відповідачу, без здійснення плати за землю у розмірі та формі, встановленому податковим законодавством та рішенням Харківської міської ради, які стосуються регулювання даного питання.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, повинні кваліфікуватися як бездоговірні та безделіктні.

Відсутність укладеного між Харківською міською радою та відповідачем договору оренди земельної ділянки виключає договірні зобов'язання.

Відсутність неправомірних дій відповідача означає відсутність цивільного правопорушення (протиправних дій), і як наслідок виключає деліктні зобов'язання.

А отже, на думку апелянта, спірні правовідносини повинні регулюватися статтями 1212-1214 ЦК України, оскільки вказані норми матеріального права підлягають до застосування, в тому числі у відносинах, які не містять ознак делікту.

16.07.2018 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, який долучений до матеріалів справи.

Відповідач в обґрунтування своєї правової позиції вказує про те, що віднесення земель до категорії земель за функціональним використанням провадиться згідно з Інструкцією з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем), затвердженою наказом Держкомстату України від 05.11.1998 № 377, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 14.12.1998 за № 788/3228 (абз. 2 п. 3.5 Порядку нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів). Проте, позивач не отримав витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, що, на думку відповідача, свідчить про недоведеність позивачем своїх позовних вимог. Дана площа визначена позивачем на підставі топографічного плану та акту обстеження земельної ділянки. Проте, Земельним кодексом України не передбачено формування земельних ділянок на підставі топографічних планів та актів обстеження земельних ділянок, які не є документацією із землеустрою. Як зазначає відповідач, з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка по площі Конституції, 9 у м. Харкові площею 0,1873 га не має ні визначених меж, ні кадастрового номера, інформація про неї не занесена до Державного земельного кадастру, отже, не може вважатись сформованою земельною ділянкою у розумінні статті 79-1 Земельного кодексу України. А матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ПрАТ Дитячий Світ займає земельну ділянку розміром 0,1873 га, відтак доказів належного здійснення розрахунку.

Відповідач вважає недоведеними доводи позивача про безпідставне, в розумінні статті 1212 ЦК України, набуття відповідачем грошових коштів позивача, при цьому, позивач, на думку відповідача, помилково ототожнив поняття безпідставного набуття майна (земельної ділянки) як підставу застосування положень статей 1212-1214 ЦК України з не укладенням договору оренди на земельну ділянку.

Також відповідач зазначає, що станом на момент розгляду справи, у відповідача відсутня заборгованість зі сплати земельного податку, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

В судовому засіданні 16.08.2018 року представник позивача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 16.08.2018 року заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. При цьому колегія суддів зазначає, що позовна заява не підлягає задоволенню з декількох самостійних підстав.

В ході вирішення спору колегією суддів встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Харківською міською радою відповідно до статті 189 Земельного кодексу України здійснені заходи самоврядного контролю з питань використання та охорони земель територіальної громади, додержання вимог земельного законодавства.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 01.03.2018 № 115883518:

- право власності на нежитлові приміщення підвалу № 1-55; 1-го поверху № 1-5, 8-50, 52-64; 2-го поверху № 1-31; 3-го поверху № 1-29; 4-го поверху № 1- 18 загальною площею 6021 кв. м. в літ. А-4 по майдану Конституції, 9 у м. Харкові з 26.05.2011 зареєстровано за ПАТ Дитячий Світ на підставі договору купівлі - продажу від 06.10.2004 № 658.

- право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 6, 7, антресолі № 51 загальною площею 67,6 кв. м в літ. А-4 по майдану Конституції, 9 у м. Харкові з 15.02.2005 зареєстровано за TOB НОВО на підставі договору купівлі - продажу від 28.01.2005 № 60.

Як зазначає позивач, ПрАТ Дитячий Світ та TOB НОВО з 26.05.2011 та по теперішній час використовують земельну ділянку площею 0,1873 га по майдану Конституції, 9 у м. Харкові без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав.

Відповідно до листа Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області від 16.09.2016 № 19-20.08-3-409/20-16 та листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 07.12.2016 № 8468/0/225-16 речові права відповідача на земельну ділянку по майдану Конституції, 9 у м. Харкові не зареєстровані.

Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 01.03.2018 здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що ПрАТ Дитячий Світ та TOB НОВО використовують земельну ділянку площею 0,1873 га по майдану Конституції, 9 у м. Харкові для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. А-4 (магазин Дитячий Світ ).

За результатами обстеження складено акт обстеження земельної ділянки, визначення її меж, площі та конфігурації. Межі земельної ділянки визначені відповідно до зовнішніх меж будівлі.

Як вказує позивач, відповідач у період з 01.03.2015 по 28.02.2018 не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, під яким позивач розуміє розмір орендної плати, внаслідок чого зберіг у себе майно (грошові кошти).

Позивач зазначає, що земельна ділянка площею 0,1873 га по майдану Конституції, 9 у м. Харкові перебуває у власності територіальної громади міста Харкова та враховуючи використання відповідачем даної земельної ділянки за відсутності виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав і стали підставою для звернення позивача до суду з позовом до ПрАТ Дитячий Світ про повернення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки комунальної власності по майдану Конституції, 9 у м. Харкові.

Предметом позову у даній справі є вимога Харківської міської ради щодо стягнення з відповідача 2061446,58 грн., що є сумою несплаченої відповідачем орендної плати за використання земельної ділянки, на якій знаходиться нерухоме майно відповідача та яка перебуває у комунальній власності громади міста Харкова, без укладення договору оренди за період з 01.03.2015, внаслідок чого територіальна громада міста Харкова в особі Харківської міської ради позбавлена можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі земельної ділянки в оренду. Правовою підставою заявлених вимог позивач визначає статті 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.

Вирішуючи питання про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та переглядаючи справу в межах, встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо існування земельної ділянки як об'єкту права.

В ході вирішення спору сторони зайняли протилежну позицію щодо існування земельної ділянки як об'єкту права: позивач у позові і поясненнях стверджував, що земельна ділянка не виділялася в натурі і право на неї не реєструвалось, відповідач стверджував, що з 2007 по 2012 спірна ділянка використовувалась на підставі договору оренди за рішенням ХМР від 25.12.2007 р. №292/07, має кадастровий номер 6310136300:01:005:0015 та площу 0,2261 га. (а.с. 135, 141 т.1), і, за відсутності юридичних фактів, які тягнуть припинення об'єкту права, існує і по день вирішення спору.

Твердження відповідача відповідають відкритому публічному реєстру рішень позивача (http://kharkiv.rocks/reestr/409402), де в п. 67 рішення ХМР від 25.12.2007 р. №292/07 зазначено про виділення відповідачу земельної ділянки площею 0,2261 га на майдані Конституції, 9 на праві оренди. Рішення не визнавалося недійсним і не скасовувалось.

Позивач спростовував твердження про існування земельної ділянки як об'єкту права, посилаючись на відсутність відомостей про цю земельну ділянку в Публічній кадастровій карті України.

Будь-яких даних щодо обставин, які могли б потягнути припинення об'єкту права - земельної ділянки (поділ ділянки, її злиття тощо), позивач суду не наводив.

Оцінюючи аргументи сторін, колегія суддів приходить висновку про існування земельної ділянки як об'єкту права, оскільки визначальним для виникнення такого об'єкту є правова підстава у вигляді рішення власника про виділ земельної ділянки з масиву земель, а дані Публічної земельної карти України (далі - ПЗКУ) носять похідний характер.

Більше того, початкова сторінка ПЗКУ містить застереження про можливу наявність помилок у даних реєстру, що, з огляду на загальний принцип розумності господарського судочинства, додатково свідчить про ненадійність даних ПЗКУ, адже навіть в разі припинення юридичного буття земельної ділянки кадастровий номер 6310136300:01:005:0015, ПЗКУ повинна містити дані щодо підстав припинення об'єкту права із зазначенням часу припинення і правової підстави. Між тим, ПЗКУ не містить взагалі ніяких даних щодо об'єкту права, що з очевидністю свідчить про помилку в цьому реєстрі.

За таких умов, враховуючи безспірні факти виділення земельної ділянки та її участь у цивільному обороті (визнаний позивачем факт існування орендних відносин), наявні у справі докази здійснення нормативної грошової оцінки цієї ділянки, колегія суддів приходить до висновку про існування земельної ділянки як об'єкту права.

Щодо статусу земельної ділянки.

Набуття права на земельну ділянку, яка є об'єктом права, обумовлюється набуттям права власності на будівлю, розташовану на земельній ділянці, без якої існування будівлі та її використання є неможливим.

Так, відповідно до ч.1,4 ст. 355 ЦК України власники нежитлових приміщень в будівлі є співвласниками цієї будівлі, за загальним правилом ця власність є спільною частковою.

За приписами ч.1 ст. 357 ЦК України частки співвласників у праві є рівними, оскільки інше не встановлено договором сторін, законом, і не визначено рішенням суду відповідно до ч.2 ст. 357 ЦК України.

Співвласниками будівлі за адресою м. Харків, м-н Конституції, 9 є відповідач та ТОВ НОВО , час виникнення права спільної часткової власності на будівлю зазначений вище у тексті даної постанови (2004 и 2005 роки відповідно).

Відповідно до частини 1 статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (в редакції станом на дату реєстрації права власності на об'єкти нерухомості) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно частини 1 статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Наведені норми права відображають загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. У випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Таким чином, за загальним правилом, зазначеним у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Зазначена правова позиція знайшла своє відображення у постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі 6-253цс16; від 11 лютого 2015 року справі №6-2цс15.

За змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Оскільки на день набуття відповідачем права власності на будівлю земельна ділянка не була об'єктом права (не була виділена на місцевості), а після виділення не відбулася реєстрація прав відповідача на цю ділянку, у відповідача, на думку колегії суду, не виникло права власності на землю.

Таким чином, на день вирішення спору склалися відносини володіння відповідачем земельною ділянкою площею 0,2261 га.

Позивач стверджував, що відповідач використовує ділянку площею 0,1873 га, що, як обґрунтовано вище, є помилковим твердженням, обумовленим неврахуванням статусу земельної ділянки як об'єкту права.

Також позивач стверджував, що відповідач повинний компенсувати збережене благо, пропорційне площі приміщень, належних відповідачу, що також є помилковим твердженням, оскільки не відповідає ч.1 ст. 357 ЦК України. В цьому аспекті колегія суддів підкреслює, що ані закон, ані договір співвласників не встановлює розміру часток співвласників у праві власності на будівлю. Визначення часток судом в порядку ч.2 ст. 357 ЦК України також не відбувалось. За таких умов самостійне визначення часток у праві власності, відмінних від рівних, що було здійснено позивачем, суперечить цивільному закону (ч.1 ст. 357 ЦК України) і духу правових норм щодо права співвласників самостійно визначати свої частки у праві.

Оцінюючи обумовлену викладеним необхідність здійснення перерахування вартості кондикційного зобов'язання судом, колегія суддів зазначає, що по-перше, це не в повній мірі відповідає принципу змагальності сторін; по-друге, це означитиме зміну підстав позову без волі позивача, оскільки перерахування може бути здійснено тільки на підставі висновку суду про існування об'єкту права (земельної ділянки) і відповідної вартості землі (а.с. 135 т.1), з чим позивач не згодний; по-третє, перерахування вартості кондикційного зобов'язання можливо тільки за умови відсутності інших підстав відмови у позові. В той же час, як зазначено колегією суддів вище, існує декілька самостійних підстав відмови в задоволенні позовних вимог.

Щодо правових підстав заявленої позивачем вимоги.

Як було зазначено вище, позивач, звертаючись до суду із даним позовом, зазначив про існування кондикційного зобов'язання (ст.ст. 1212 - 1215 ЦК України).

Відповідно до положень статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

В ході вирішення спору сторони не дійшли згоди щодо правового характеру спірних правовідносин.

Позивач, посилаючись на правовий аналіз обставин спору і правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №922/2973/17, від 25.05.2018 у справі №922/3413/17; від 28.02.2018 у справі №922/1340/17, від 16.03.2018 у справі №922/2661/16, стверджував, що спірні правовідносини не носять кондикційного характеру.

Позивач у своїх поясненнях посилався на постанову ВП Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц і стверджував, що зобов'язання існує і має саме кондикційний характер.

Колегія суддів, дослідивши обставини спору, зазначає, що наявність значної за обсягом і неузгодженої за суттю практики вищих судових інстанції не знімає з суду обов'язку здійснити власний правовий аналіз, тому рішення суду не може полягати у безмотивному схиленні суду до тієї чи іншої позиції, а повинно ґрунтуватись на дослідженні обставин визначеного спору і їх власному правовому аналізі, з наступним зазначенням підстав врахування тієї чи іншої правової позиції вищої інстанції.

В аспекті правового аналізу обставин спору колегія суддів зазначає таке.

Даний спір є приватно-правовим.

Наведене означає, що зобов'язання, на підставі якого позивач вимагає стягнення коштів, може носити виключно цивільний, а не адміністративний характер.

Інакше кажучи, вимога позивача у даному спорі повинна ґрунтуватись на двосторонньому зобов'язанні, а не на адміністративному обов'язку внесення плати за землю.

Однакою двостороннього цивільного зобов'язання є його зустрічність, тобто на відповідача повинний бути покладений обов'язок сплати коштів (повернення речі тощо), а позивач має право вимагати виконання цього обов'язку.

В цій частині аналізу колегія суддів зазначає про суперечливість правової позиції позивача і її невідповідність закону.

Так, в обґрунтування наявного у відповідача обов'язку, позивач у позові і поясненнях посилався на декілька взаємовиключних підстав:

А) обов'язок внесення плати за землю, встановлений Податковим кодексом України (а.с. 6 т.1);

Б) обов'язок сплати за землю на підставі ст, 206 ЗК України;

В) неукладення відповідачем договору оренди.

Колегії суддів очевидно, що встановлений ПК України обов'язок внесення плати за землю не має відношення до даного спору, оскільки цей обов'язок носить адміністративний характер, позивач не є суб'єктом отримання плати за землю і сам позивач заперечує можливість визначення вартості кондикційного зобов'язання в розмірі плати за землю.

Обов'язок внесення плати за землю на підставі ст. 206 ЗК України, який може існувати в формі цивільного зобов'язання і полягати в тому числі у сплаті орендних платежів, виникає тільки щодо об'єктів права, тобто виділених на місцевості земельних ділянок. В цей же час сам позивач заперечує існування об'єкту права у даному спорі, а отже, не має права наполягати на застосуванні до спірних правовідносин ст. 206 ЗК України. Слід зазначити, що в разі існування такого об'єкту права кондикційне зобов'язання очевидним чином може полягати у обов'язку сплати вартості отриманої землі, а не суми орендних платежів.

Щодо заяв позивача про неукладення відповідачем договору оренди колегія суддів зазначає, що ці твердження суперечать базовим приписам цивільного законодавства, оскільки обов'язок укладання такого договору може бути покладений тільки на власника землі. Ніяка інша особа за жодних умов не може нести обов'язку укладання договору оренди, оскільки право розпорядження майном, передання володіння тощо належить тільки власнику речі.

Весь час вирішення спору позивач послідовно визначав себе як власника спірної землі. За таких умов твердження позивача про те, що кондикційне зобов'язання виникло внаслідок неукладення договору оренди позбавлені юридичного сенсу.

Для оцінки правовідносин колегія суддів також застосовує правило генеральної кондикції (узагальнене правило кондикції): особа, яка отримала безпідставне збагачення в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов'язана повернути збагачення цій особі .

Опираючись на це визначення, колегія суддів знову підкреслює, що обрана позивачем підстава позову (кондикціне зобовязання) вимагає від нього не доведення платного характеру землекористування в Україні, який є очевидним, а доведення передбаченої ст. 1212 ЦК України умови - збереження боржником майна без достатньої правової підстави , що, зокрема, означає визначення наявності у відповідача цивільного обв'язку повернення речі, сплати коштів тощо, а також визначення права позивача вимагати отримання цієї речі, її вартості тощо і настання невигідних наслідків для позивача.

В той же час позивач на протязі вирішення спору доводив тільки існування в Україні абстрактного обов'язку плати за землю, без зазначення того, який саме обов'язок виник у відповідача як власника будівлі, на чому цей обов'язок ґрунтується, яке передбачене законом право очікувати отримання речі, коштів тощо виникло у самого позивача.

Позивач не доводив ніяких негативних наслідків для себе, оскільки не зміг навести суду позитивного сценарію - можливості отримання грошей, речей тощо (заперечуючи існування об'єкту права, позивач не зміг послатися на можливість отримання орендних платежів чи плати за отриману земельну ділянку). В силу викладеного слід констатувати, що аналогічним чином не доведена і інша умова кондикції - за рахунок іншої особи .

За таких умов колегія суддів констатує відсутність ознак кондикційного зобов'язання у спірних правовідносинах.

Оцінюючи умови застосування до спірних правовідносин правової позиції ВС, викладеної в постанові від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, колегія суддів зазначає таке.

Так, відповідно до приписів ч.6 ст. 13 Про судоустрій та статус суддів висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Очевидно, що застосований законодавцем термін враховуються не є імперативним приписом, який встановлює обов'язковість висновків, або забороною на відступлення від таких висновків нижчими судами.

Крім того, обов'язковість висновків ВС не може виникнути і на підставі системного тлумачення законодавства (наприклад, ч.6 ст. 13 Закону та ст. 302 ГПК України), оскільки в системах європейської правової традиції ніяке системне тлумачення не може створити заборону або імперативний припис, якщо вони прямо не передбачені законодавством.

За таких умов колегія суддів констатує, що застосований законодавцем термін враховуються не є імперативним приписом про обов'язковість висновків ВС (ВСУ) для нижчих судів.

Однак очевидним є й те, що рішення ВС (ВСУ) є обов'язковими для нижчих судів в аспекті ratio decidendi, оскільки вірне рішення, віднайдене у конкретному спорі, є вірним для усіх тотожних спорів.

Тому колегія суддів звертає увагу, що зазначений позивачем висновок Верховного Суду зроблено при застосуванні цивільного судочинства, висновок щодо правильності чи неправильності застосування до спірних правовідносин ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України - як спеціальних статей щодо застосування інституту збитків в господарському судочинстві, в справі №629/4628/16-ц - відсутній.

Постановою ВП ВС справу направлено на новий розгляд з підстав, передбачених ч.3 ст. 310 ГПК України, що свідчить про невстановлення суттєвих обставин судами попередніх інстанцій і неостаточність рішення, в силу чого колегія суддів не може кваліфікувати спір як тотожний.

Крім того, колегія судів вважає за необхідним зазначити, що належне юридичне і формальне обґрунтування мають всі зазначені судові рішення Верховного Суду, тому вирішення питання щодо необхідності застосування до даних правовідносин певних норм права тільки шляхом сприйняття апеляційним судом тієї чи іншої правової позиції є недовершеним, невірним способом вирішення колізії.

Тому, вирішуючи будь-яку правову колізію, колегія суддів опирається не тільки на суперечливі і взаємовиключні юридичні обґрунтування у конкретних спорах, а перш за все на базовий правовий принцип - принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системності та послідовності у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Для оцінки правовідносин у даному спорі колегія керується правилами, викладеними у постанові ЄСПЧ від 13.07.1995 року у справі Толстой-Милославський (Tolstoy Miloslavsky) проти Сполученого Королівства (скарга №18139/91). В цій справі Суд, визначаючи зміст терміну передбачений законом сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.

Аналогічне роз'яснення Суд навів у справі Стіл та інші проти Сполученого Королівства , де наголосив, що Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови законний та згідно із процедурою, встановленою законом , зумовлюють не лише повне дотримання основних норм внутрішнього права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

З огляду на викладене, колегія суддів, по перше, констатує значну невизначеність законодавства, яке регламентує спірні відносини, по-друге, вважає за необхідне застосовувати правові норми найбільш очевидним та передбачуваним для учасників цивільного обороту чином.

У цьому аспекті слід визнати, що сталою, найбільш (найчастіше) визнаною та передбачуваною є правова позиція щодо застосування до спірних правовідносин норм права, що регулюють відшкодування збитків, про що свідчить чисельна практика Верховного Суду, наведена вище у даній постанові.

За таких умов колегія суддів вважає безпідставним твердження позивача про можливість застосування до правовідносин у даному спорі приписів ст. 1212 ЦК України.

Щодо оцінки розміру вимог.

Як зазначено вище, колегія суддів прийшла до висновку про безпідставність позовних вимог, заявлених на підставі ст. 1212 ЦК України.

Однак, обов'язком суду є надання оцінки усім суттєвим обставинам спору.

Так, позивачем самостійно визначений розмір зобов'язання, шляхом арифметичного розрахунку нормативної грошової оцінки землі, против чого заперечував відповідач.

В той же час матеріали справи містять витяг Головного управління Держземагентства у м. Харкові про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за адресою м. Харків, м-н Конституції, 9, яка значно відрізняється в сторону зменшення від результату розрахунків, зроблених позивачем (а.с. 135 т.1).

Оцінюючи цю колізію, колегія суддів зазначає, що її виникнення обумовлено невизнанням позивачем факту існування земельної ділянки як об'єкту права і небажанням самостійного отримання ним витягу про нормативну грошову оцінку.

В той же час, заперечення органом місцевого самоврядування офіційної довідки органу державної влади, на думку колегії суддів суперечить приписам ст. 77 ГПК України, оскільки належним доказом розміру нормативної грошової оцінки землі є саме витяг Головного управління Держземагентства у м. Харкові про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.

Таким чином, наведені вище факти невірного визначення позивачем долі позивача в праві на будівлю у сукупності із запереченням позивачем належного доказу щодо нормативної грошової оцінки землі, свідчать про безпідставність позовних вимог і в частині визначення розміру зобов'язання.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову.

Зважаючи, що підстави вирішення спору дещо відрізняються від підстав, зазначених у рішенні суду першої інстанції, колегія суддів керується абз. 6 пункту 12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 07.05.2011 N 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", де зазначено про те, що не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.

Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 24.05.18 у справі №922/587/18 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 24.05.18 у справі № 922/587/18 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова суду може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 20 днів з дня його проголошення.

Повний текст постанови складено 21.08.18

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Терещенко О.І.