Рішення

від 22.08.2018 по справі 509/26/17

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/26/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представників позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2, ОСОБА_3

відповідачки ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В :

30 грудня 2016 року, ОСОБА_1 звернувся до суду зі своїм позовом до ОСОБА_4, в якому просив суд, визнати дачний будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 194,90 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 його особистою приватною власністю, визнати трикімнатну квартиру, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя його та ОСОБА_4, визнавши за ним право власності на 1/2 частину трикімнатної квартири, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1.

6 вересня 2017 року, представник відповідачки ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_6, в якій просив суд, поділити спільне майно подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1, виділивши ОСОБА_4 в особисту приватну власність 1/2 частину спільного майна подружжя : легкового автомобілю марки ВАЗ 2121 Нива , квартири АДРЕСА_1 , житлового будинку АДРЕСА_2 та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 1/2 частину доходів від підприємницької діяльності ТОВ Промстройснаб за період з 20.01.2000 р. по 11.10.2016 р.

Вказані позови були об'єднані в одне провадження ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 31.10.2017 р.

Обидва позови обґрунтовуються сторонами неможливістю колишнього подружжя в добровільному порядку поділити вказане майно.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 за первісним позовом підтримав позовні вимоги, які просив суд задовольнити повністю і заперечував проти задоволення зустрічного позову ОСОБА_4, в задоволенні якого просив відмовити.

Відповідачка ОСОБА_4 та її представник в судовому засіданні первісний позов ОСОБА_1 не визнали повністю, вважаючи його безпідставним і наполягали на задоволенні свого зустрічного позову.

Заслухавши думку відповідачки ОСОБА_4, представників обох сторін по справі, дослідивши матеріали справи та додатково надані докази, суд вважає, що первісний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню повністю, а зустрічний позов ОСОБА_4 слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Спорронг і Лоннрот проти Швеції (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах Іммобіліаре Саффі проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії (&?а;...&gп;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі Антріш проти Франції , від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Горнсбі проти Греції (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, Шмалько проти України (Shmalko v. Ukraine) від 20 липня 2004 року, Бурдов проти Росії (Burdov v. Russia) від 7 травня 2002 року - одні із ключових рішень ЄСПЛ, де формулюється класична і усталена позиція ЄСПЛ щодо оцінки виконання судових рішень як невід'ємної частини судового розгляду у контексті втручання у право власності.

Відповідно до положення ст. 47 Конституції України держава створює умови, за яких громадянин матиме змогу придбати житло у власність.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов'язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною 6 статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 61 СК України передбачено - об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При чому, ст. 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно із ст. 68 СК України - розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Статтями 316 та 317 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтями 368,372 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. У разі поділу майна, що є спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності - є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Також, стаття 369 ЦК України вказує, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Відповідно до п.п. 22,23,28,30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя - вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути : квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України).

Виходячи зі змісту ч.ч. 2,3 ст. 61 СК України, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той з подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів. У разі використання одним з подружжя спільних коштів всупереч ст. 65 СК України, інший з подружжя має право на компенсацію вартості його частки.

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України - сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Таким чином, норми СК України у ст.ст. 57,60,61 - на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу - встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими : 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості - СК України містить винятки із загального правила, зокрема, у статті 62 цього Кодексу.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім'єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.

Відповідно до Правової позиції, висловленої ВСУ у справі № 6-230 цс14 від 28.01.2015 року - поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (ст.ст. 57,60,61,62 СК України) закон у статтях 7,8,9,64,74,93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин.

Суд встановив, що рішенням Приморського райсуду м. Одеси від 11.10.2016 р., яке набрало законної сили 24.10.2016 р. - шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрований 29.06.1984 р. Малиновським ВРАГСом м. Одеси (актовий запис № 598) розірваний (а.с. 11).

Також, рішенням Малиновського райсуду м. Одеси від 10.11.2016 р., яке набрало законної сили 21.11.2016 р. - заяву ОСОБА_1, за участю заінтересованої особи ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення задоволено та встановлено юридичний факт окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - з квітня 2001 р. по 24 жовтня 2016 року (а.с. 12).

При чому, в мотивувальній частині вказаного рішення суду, було вказано про те, що під час розгляду справи про розірвання шлюбу, заінтересована особа ОСОБА_4 визнала, що шлюбно-сімейні відносини між нею та ОСОБА_1 були припинені з квітня 2001 року, а тому в даному провадженні визнається факт окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, з метою уникнення спору про право та зважаючи на існування такого, що набрало законної сили судового рішення, за яким заінтересована особа ОСОБА_4 визнала факти, що доказування не потребують.

Суд звертає увагу на те, що вищевказані судові рішення набули законної сили і ніким не були оскаржені ні в апеляційному, ні в касаційному порядку.

Таким чином, на сьогодні, шлюб між сторонами розірвано, а також в судовому порядку встановлено факт фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами на протязі більше 15 років.

Отже, підставою звернення кожної сторони зі своїм позовом до суду стало те, що сторони не змогли досягти домовленості між собою щодо усіх істотних умов поділу майна, яке було набуто під час юридичного та фактичного існування шлюбу, а тому позивач ОСОБА_1 звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом про розподіл майна подружжя та визнання права власності, яким просить: визнати будинок АДРЕСА_2 його особистою приватною власністю, визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири АДРЕСА_1

В свою чергу ОСОБА_4 в своєму зустрічному позові визначила, на її думку, наступні об'єкти спільної сумісної власності подружжя сторін: будинок АДРЕСА_2, квартиру АДРЕСА_1 , легковий автомобіль марки ВАЗ 2121 Нива , а також, дохід від підприємницької діяльності ТОВ ПРОМСТРОЙСНАБ , засновником якого є ОСОБА_1 за період з 20 січня 2000 року (дата створення товариства) по 11 жовтня 2016 року.

На думку суду - спірний дачний будинок з господарчими будівлями та спорудами АДРЕСА_2 - не являється об'єктом спільної власності подружжя, оскільки був набутий ОСОБА_1 у період окремого проживання з ОСОБА_4 у зв'язку з припиненням шлюбних відносин, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08.12.2003 р. та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08.12.2003 р., виданого на підставі витягу з розпорядження Овідіопольської РДА № 857 від 02.12.2003 р., тобто набутий ОСОБА_1 в період після фактичного припинення шлюбних відносин з ОСОБА_4, який він самостійно збудував та ввів його в експлуатацію (а.с. 13,14).

Суд нагадує, що факт спільного не проживання позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_4 на момент реєстрації спірного будинку підтверджується встановленими юридичними фактами в рішеннях Приморського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2016 року та Малиновського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2016 року, що в силу ст. 76-83 ЦПК України доказуванню не підлягають.

Таким чином, суд дійшов висновку, що право власності ОСОБА_1 на спірний будинок було набуто за спливом майже трирічного строку після початку окремого проживання з ОСОБА_4, що відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України дає підстави суду зробити висновок, що спірний будинок є особистою приватною власністю позивача ОСОБА_1, набутого ним за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин з ОСОБА_4, а тому позов ОСОБА_1 в цій частині підлягає задоволенню повністю з визнанням за ним права особистої приватної власності на дачний будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 194,90 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2.

Крім цього, суд вважає, що квартира АДРЕСА_1 - є об'єктом спільної власності, набутої за час офіційного перебування сторін у шлюбі, виходячи з наступного.

Представник відповідачки ОСОБА_4 та сама ОСОБА_4 в судовому засіданні не заперечували того факт, що право власності на спірну квартиру було отримано ОСОБА_4 в результаті пайової участі ОСОБА_1 у будівництві зазначеного будинку.

Так, ОСОБА_1 був членом Житлово-будівельного товариства Жовтневий-27 , що займалося будівництвом будинку АДРЕСА_1 для забезпечення потреб в житлі членам товариства, і будівництво будинку відбувалося в період 1992-1997 року. В 1998 році будинок був зданий в експлуатацію, і в подальшому, на ім'я ОСОБА_4 Управлінням по обліку, розподілу та реалізації житлової площі виконкому Одеської міськради народних депутатів було видане свідоцтво № 279/97 від 19.05.1997 р. про право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , виданого на підставі технічного паспорту, виписки з протоколу загальних зборів членів ЖБТ Жовтневий -27 № 12 від 12.11.1992 р., довідки № 101 від 10.03.1997 р. (а.с. 26-28).

Сторони не заперечували того, саме ОСОБА_1 був членом товариства, що займалося будівництвом багатоквартирного будинку та вносив усі пайові внески, що були передбачені для наступного отримання житла в приватну власність.

Таким чином, оскільки спірна квартира будувалась, вводилась в експлуатацію та пайові внески на її будівництво вносились під час перебування позивача та відповідачки в шлюбі та проживання однією сім'єю - вона є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає розподілу в рівних частинах між позивачем та відповідачем, відповідно до ст.ст. 60,70 СК України, а тому в цій частині первісний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню повністю і частково, в зустрічному позові ОСОБА_4

Щодо поділу легкового автомобіля марки ВАЗ 2121 Нива , вимога про який міститься у зустрічному позові ОСОБА_4, суд звертає увагу на те, що то вказаний автомобіль не відноситься до об'єкту спільного сумісного майна подружжя, так як не є власністю ОСОБА_1, а зареєстрований на ім'я ОСОБА_8, який є батьком позивача ОСОБА_1 Даний факт підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу, а також довідкою РСЦ МВС України в Одеській області № 31/15-6081 від 16.11.2017 р., згідно якою у власності ОСОБА_1 знаходиться причіп без номерних знаків, які були здані на знищення і був набутий останім 22.05.2001 р., тобто через місяць після встановленого юридичного факту припинення фактичних шлюбних відносин сторін, а тому також не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1, а тому в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 в цій частині слід відмовити (а.с. 100-101).

З приводу доходу від підприємницької діяльності ТОВ ПРОМСТРОЙСНАБ , засновником якого є ОСОБА_1, 1/2 частину доходу якого просить поділити у зустрічному позові ОСОБА_4, стягнувши з ОСОБА_1 вказану частину доходу на свою користь за період з 20 січня 2000 року (дата створення) по 11 жовтня 2016 року як об'єкта спільної власності подружжя, суд виходить з наступного.

Так, Верховний Суд України у Постанові Пленуму Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя № 11 від 21 листопада 2007 року роз'яснив судам, що виходячи зі змісту ч.ч. 2, 3 ст. 61 СК України, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів.

Проте, як вже зазначалось вище, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси був встановлений факт окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з квітня 2001 року до 24 жовтня 2016 року.

Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Саме тому, суд вважає, що дохід, отриманий ОСОБА_1 від підприємницької діяльності ТОВ ПРОМСТРОЙСНАБ за період з квітня 2001 року (фактичне припинення шлюбних відносин) до 24 жовтня 2016 року (розірвання шлюбу судом) - не є спільною сумісною власністю подружжя, так як сторони справи за цей період не проживали, не вели спільного господарства і фактично припинили свої шлюбні відносини.

Що стосується періоду часу, з 20 січня 2000 року (дата створення ТОВ ПРОМСТРОЙСНАБ ) до квітня 2011 року (фактичне припинення шлюбних відносин), то дохід, отриманий ОСОБА_1 від підприємницької діяльності ТОВ ПРОМСТРОЙСНАБ за цей період - є спільною сумісною власністю подружжя, так як сторони в цей період перебували в зареєстрованому шлюбі, разом проживали та вели спільне господарство.

Однак, суд зауважує, що так як сторони проживали разом і вели спільне господарство, то дохід ОСОБА_1 за зазначений період був використаний не на особисті потреби, а саме - на потреби сім'ї, за рахунок яких існувала сім'я ОСОБА_1, а тому, з об'єктивних причин, не може підлягати поділу, так як цей дохід не є об'єктом поділу спільного майна подружжя, у зв'язку з тим, що він був витрачений на потреби сім'ї більше ніж 16 років тому, що зокрема, підтверджується довідкою ДПІ у Малиновському районі м. Одеси ГУДФС в Одеській області ДФС України, а тому, з цих підстав, суд відмовляє у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 в цій частині (а.с. 138).

Підсумовуючи вищевикладені факти та обставини справи, дослідивши докази та показання сторін як в їх сукупності, так і окремо, суд дійшов висновку, про обґрунтованість і законність первісного позову ОСОБА_1, який підлягає задоволенню повністю та часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_9 в частині визнання трикімнатної квартири, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з визнанням за кожним з них права власності в рівних частках, по 1/2 частці за кожним на трикімнатну квартиру, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1.

Крім цього, в порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що позивачці за зустрічним позовом ОСОБА_4, ухвалою суду від 31.10.2017 р. з урахуванням її матеріального стану було відстрочено сплату судового збору за розгляд її зустрічного позову до ухвалення судового рішення, а також беручи до уваги часткове задоволення її зустрічного позову, суд стягує неї розмір судового збору пропорційно розмір задоволених позовних вимог, беручи до уваги суму судового збору, сплаченого ОСОБА_1 при подачі первісного позову у розмірі 6890 грн., тому сума судового збору, яка підлягає стягненню з позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_4 в дохід держави становить - 3445 грн.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,106,133,136,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 60,61,63,65,68-71 Сімейного Кодексу України, ст.ст. 218,316,317,368,369,372 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , Конституцією України, Конвенцією Про захист прав людини і основоположних свобод , суд, -

В И Р І Ш И В :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності - задовольнити повністю ;

2.Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково ;

3.Визнати дачний будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 194,90 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 - особистою приватною власністю ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_1) ;

4.Визнати трикімнатну квартиру, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 - об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ;

5.Визнати за ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_1) та ОСОБА_4 (ІПН : НОМЕР_2) право власності в рівних частках, по 1/2 частці за кожним на трикімнатну квартиру, загальною площею 85 кв.м, жилою 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 ;

6.В задоволенні решти позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - відмовити ;

7.Стягнути з ОСОБА_4 (ІПН : НОМЕР_2) в дохід держави судовий збір в сумі 3445 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 23.08.2018 р.

Суддя Гандзій Д.М.