Постанова

від 28.08.2018 по справі 145/1089/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 145/1089/17

Провадження № 22-ц/772/1524/2018

Категорія: 23

Головуючий у суді 1-ї інстанції Кіосак Н. О.

Доповідач:Якименко М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2018 рокуСправа № 145/1089/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючого судді М.М. Якименко,

суддів: Т.Б. Сала, А.Ю. Зайцева,

за участю секретаря судового засідання Кирилюк Л.М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 травня 2018 року, ухвалене суддею Тиврівського районного суду Вінницької області Н.О..Кіосак-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,2020 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Маловулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області від 17 червня 2011 року №157, укладений між ним та ТОВ Агро Інвест Україна .

Позов обґрунтований тим, що вказаний договір він не укладав, а підпис на договорі та в акті прийому передачі землі не його. Восени 2006 року він досягнув усної домовленості з представниками ТОВ Агро Інвест Україна про те, що вони оброблятимуть належну йому земельну ділянку протягом 10 років без укладення договору оренди. В лютому 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про повернення земельної ділянки, оскільки має намір обробляти її самостійно. Однак відповідач відмовився, мотивуючи це тим, що між ними нібито в письмовій формі укладено договір оренди цієї земельної ділянки від 17 червня 2011 року терміном на 15 років.

Оскільки ОСОБА_3 заперечував факт підписання такого договору, він просив визнати його недійсним.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог , виходив з того, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з позовом за захистом своїх прав.

З таким рішенням не погодився позивач та оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального права, що стало наслідком невідповідності висновків суду обставинам справи, просив його скасувати та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач надав суду апеляційної інстанції відзив, у якому просив залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду без змін.

Відповідно до п.8 ч.1 Перехідних положень ЦПК України Апеляційний суд Вінницької області здійснює повноваження до утворення апеляційних судів в апеляційних округах.

Апеляційний суд, заслухавши доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, прийшов до такого висновку.

За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам рішення суду не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено наступне.

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 20.01.2011 позивачу на праві власності належить земельна ділянка кадастровий номер НОМЕР_1 площею 8,2020 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Маловулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Згідно Договору оренди земельної ділянки №157 від 17 червня 2011 року позивач передав в оренду відповідачу на 15 років дану земельну ділянку. Договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Тиврівському районі 11.07.2012 за № 052450004002685.

Відповідно до висновку судових експертів №58/59/18-21 від 02 березня 2018 року підписи в обох примірниках договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) площею 8,2020 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Маловулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області від 17 червня 2011 року №157 та в обох Актах прийому -передачі даної земельної ділянки від 17 червня 2011 року виконанні не ОСОБА_3, а іншою особою.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною третьою статті 215 ЦК України зазначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Таким чином, встановивши, що підпис від імені ОСОБА_3 в графі Орендодавець в договорі оренди земельної ділянки виконаний не ним, а іншою особою, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання такого договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Крім того, на що звертає увагу апеляційна інстанція, факт підписання договору оренди землі не позивачем , а іншою особою, відповідач не виключав , про що було зазначено його представником у суді першої інстанції.

Апеляційний суд з таким висновком погоджується, оскільки він прийнятий на основі належних, допустимих та достовірних доказів, при повному та всебічному з'ясуванні обставин справи у цій частині.

В ході розгляду справи в суді першої інстанції відповідач подав заяву про застосування судом строку позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Суд першої інстанцій дійшов висновку, що відповідачем надано до суду належні та допустимі докази звернення позивача до суду після спливу позовної давності. Такі докази зокрема свідчать про те, що позивач міг довідатись про існування договору оренди в 2011 році.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що позивач, отримував оренду плату від відповідача з 2011 року, а відтак міг дізнатися про існування оспорюваного договору із вказаного часу.

Довіреністю від 27 жовтня 2014 року, що посвідчена приватним нотаріусом Смоляк Л.С. , позивач уповноважив Міняйло Л.В. не тільки укладати від його імені договір оренди вказаної земельної ділянки, а й розривати (припиняти) його, отримувати належну йому орендну плату за таким договором.

На підставі даної довіреності Міняйло Л.В. отримував у відповідача кошти за земельний пай в 2015, 2016 роках, що вбачається з видаткового касового ордера від 09 вересня 2016 року, платіжної відомості від 06 жовтня 2015 року.

З огляду на вказані обставини суд вважав, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження обізнаності позивача про існування правовідносин між ним та відповідачем, які тривають досить значний проміжок часу. Так, ОСОБА_3 стверджував, що усна домовленість щодо використання відповідачем була досягнута у 2006 році. Використання земельної ділянки, за його словами, мало здійснюватись протягом 5 років, тобто до 2011 року. Проте надані товариством докази, про які було зазначено вище, свідчать про те, що зі спливом п'ятирічного строку позивач продовжував отримувати плату від відповідача протягом декількох років, а отже усвідомлював та схвалював існування правовідносин між ним та товариством, а отже, як вказав районний суд, повинен був дізнатись саме у 2011 році про існування договору оренди.

Але з таким висновком суду апеляційна інстанція не може погодитись з наступних підстав.

Ст. 256 ЦК України визначає поняття позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 вказує на те, що суд безпідставно застосував строк позовної давності, оскільки такий строк повинен обчислюватись з моменту коли він дізнався про порушення свого майнового права, що знайшло відображення в укладенні договору оренди від його імені. А про існування такого договору, власне, як документа йому стало відомо у лютому 2017 році. Тобто саме з лютого місяця 2017 року, на його думку, має обчислюватись позовна давність.

Суд апеляційної інстанції вважає такі доводи обґрунтованими.

Стаття 261 ЦК України пов'язує початок перебігу строку позовної давності з моментом, коли особа дізналась або могла дізнатись про порушення свого права.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливість реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, перебіг строку позовної давності починається не з часу, коли сторони домовилися про тимчасове користування відповідачем земельною ділянкою позивача та отримання останнім коштів, а з часу, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого майнового права, бо сама по собі домовленість щодо укладення договору оренди не є свідченням порушення права будь-якої сторони.

Так, позивач дізнався про порушення своїх прав, тобто про існування спірного договору оренди, лише у лютому 2017 року, що в розумінні ч.1 ст. 261 ЦК України є початком перебігу строку позовної давності.

Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, тобто з 17 червня 2011 року, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суперечить нормам вказаної статті. Отримання орендної плати позивачем не свідчить про його обізнаність щодо існування договору оренди, так як він цього договору не підписував.

Колегія суддів вважає, що оскільки правовідносини за договором оренди земельної ділянки між сторонами не виникали, перебіг строку позовної давності має починатися не з 2011 року , як вважав суд першої інстанції, а з лютого 2017 року, тобто з часу , коли позивач отримав копію оспорюваного договору.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного суду України, яка була висловлена у справі № 6-48цс15.

Правовідносини, що виникли між сторонами, не стосуються порушених прав позивача щодо невиконання умов договору оренди землі. Останній наполягав на визнанні такого договору недійсним саме у зв'язку з тим, що волі на укладення такого договору у нього не було. А тому посилання відповідача на те, що ОСОБА_3 було відомо про наявність укладеного договору оренди земельної ділянки, оскільки сторонами виконувались всі істотні умови договору та не оспорювався факт законності використання земельної ділянки упродовж 2011-2017 років, до уваги судом не беруться.

За змістом ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Всупереч цій статті відповідач не спростував доводів позивача стосовно того, що він дізнався про існування договору оренди лише у 2017 році, та не довів, що він знав про його існування з 2011 року.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що при вирішенні судом першої інстанції справи останній припустився порушення норм матеріального права, якими врегульовано порядок застосування строків позовної давності. Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, спростовують висновки суду першої інстанції.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлена недійсність договору оренди у зв'язку з його невідповідністю ст.203 ЦК України, проте помилково застосовано строк позовної давності, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а позовні вимоги задоволенню.

За змістом ч. 1 ст. 141 ЦПК України суд визначає порядок розподілу судових витрат між сторонами. Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позову, то судовий збір, сплачений ОСОБА_3 за подання позовної заяви та апеляційної скарги слід стягнути з відповідача. Так, ОСОБА_3 був сплачений судовий збір в розмірі 640,00 грн за подання позовної заяви (квитанція №57 від 04 липня 2017 року), та судовий збір в розмірі 1057,00 грн за подання апеляційної скарги (квитанція №58 від 11 червня 2017 року), що в сумі складає 1697, 00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. 203,215, 261, 267 ЦК України ст.ст.141, 367, 376, 381-384 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 травня 2018 року скасувати.

Позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю Агро Інвест Україна в особі філії Стояни задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,2020 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Маловулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області від 17 червня 2011 року №157, укладений між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю Агро Інвест Україна .

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Агро Інвест Україна на користь ОСОБА_3 1697, 00 гривень в рахунок відшкодування сплаченого ним судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 29 серпня 2018 року.

Головуючий /підпис/ М.М. Якименко

Судді: /підпис/ Т.Б. Сало

/підпис/ А.Ю. Зайцев

Відповідно до оригіналу:

Головуючий М.М. Якименко