Рішення

від 08.08.2018 по справі 911/2191/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.08.2018Справа № 911/2191/16

Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М. , при секретарі судового засідання Мартинюк М.О. , розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави

до 1) Київської обласної ради (01196, м. Київ, ПЛОЩА ЛЕСІ УКРАЇНКИ, будинок 1; код ЄДРПОУ 24572267)

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" (03151, м. Київ, ВУЛ. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА, будинок 22; код ЄДРПОУ 31604378)

3) Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (08114, Київська обл., Києво-Святошинський район, село Стоянка, ВУЛИЦЯ ЛІСНА, будинок 15; код ЄДРПОУ 35278561)

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору

Представники учасників справи:

прокурор: Шиленко М.В - посвідчення №029582 від 13.10.2014 року;

від відповідача-1: Тисевич Л.В. - за довіреністю № 1318/07 від 08.06.2018 року;

від відповідача-2: не з'явилися;

від відповідача-3: не з'явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У липні 2016 року до Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави (позивач) до Київської обласної ради (відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" (відповідач-2) про:

- визнання незаконними та скасування п. 2.1.1., п. 3, п. 4.1. рішення Київської обласної ради від 19.12.2004 року № 160-12-ХХIV "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" в частині надання мисливських угідь площею 49,3 тис. га Товариству з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки" та укладення договору про умови ведення мисливського господарства;

- визнання недійсним Договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013 року, укладений між Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства та Товариством з обмеженою відповідальністю "Мисливські стежки".

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням ч. 1 ст. 22 Законом України "Про мисливське господарство та полювання".

Ухвалою суду від 20.07.2016 порушено провадження у справі №911/2191/16 та прийнято справу до розгляду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.11.2016 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 у справі №911/2191/16 скаргу першого заступника прокурора Київської області залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2016 у справі №911/2191/16 - залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.11.2017 касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 у справі №911/2191/16 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2016 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

04.12.2017 відділом діловодства суду отримано матеріали справи №911/2191/16.

За наслідками проведення автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №911/2191/16 розподілено для розгляду на суддю Мельника В.І.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.12.2017 року (суддя Мельник В.І.) прийнято справу до свого провадження та призначено її розгляду на 15.12.2017 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.12.2017 року (суддя Мельник В.І.) постановлено справу №911/2191/16 розглядати за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі; підготовче засідання у справі №911/2191/16 призначено на 26.01.2018 року; встановлено відповідачу строк у п'ятнадцять днів з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позов із урахуванням вимог ст.165 ГПК України; запропоновано позивачу у строк до п'ятнадцяти днів з дня отримання відзиву подати до суду відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.01.2018 року (суддя Мельник В.І.) закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.02.2018 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.02.2018 року (суддя Мельник В.І.) розгляд справи відкладено на 23.03.2018 року.

В судовому засіданні 23.03.2018 року оголошено перерву до 18.05.2018 року.

За наслідками проведення автоматизованого розподілу судової справи між суддями (розпорядження від 18.05.2018 року №05-23/686), у зв'язку з лікарняним судді Мельника В.І., справу №910/2191/16 розподілено для розгляду на суддю Якименко М.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2018 року справу №911/2191/16 прийнято до провадження, розгляд справи по суті призначено на 20.06.2018 року.

За результатами судового засідання 20.06.2018 року судом в порядку, передбаченому ст. 216 ГПК України, оголошено перерву до 25.07.2018 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2018 року розгляд справи по суті відкладено на 08.08.2018 року та:

1) Витребувано у Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області:

- належним чином завірену копію вимог №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

- докази надсилання на адресу Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (08114, Київська обл., Києво-Святошинський район, село Стоянка, ВУЛИЦЯ ЛІСНА, будинок 15; код ЄДРПОУ 35278561) вимог №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

- докази отримання (журнал вхідної кореспонденції, тощо) прокуратурою відповідей на вимоги №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

або письмові пояснення в разі неможливості надання вищевказаних документів.

2) Витребувано у Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (08114, Київська обл., Києво-Святошинський район, село Стоянка, ВУЛИЦЯ ЛІСНА, будинок 15; код ЄДРПОУ 35278561):

- докази отримання вимог прокурора №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

- належним чином завірені та читабельні копії відповідей (листів) на вимоги прокурора №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

- докази направлення (опис вкладення в листа та фіскальний чек) та отримання прокуратурою відповідей на вимоги №1858 від 03.07.2009р. та №1859 від 03.07.2009 року;

або письмові пояснення в разі неможливості надання вищевказаних документів.

В судове засідання 08.08.2018 року представники відповідача-2 та відповідача-3 не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили.

В судовому засіданні 08.08.2018 року прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити, представник відповідача-1 заперечував проти задоволення позовних вимог та надав письмові пояснення, які долучені судом до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні 08.08.2018 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані матеріали справи в їх сукупності та заслухавши пояснення представників прокуратури та відповідача-1, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням виконавчого комітету Глібівської сільської ради Вишгородського району від 11.02.2004 року №12 погоджено дозвіл Товариству з обмеженою відповідальністю Мисливські стежки (далі по тексту - відповідач-2, ТОВ Мисливські стежки ) на користування землями площею 7000 га в межах сільської ради терміном на 25 років для ведення мисливського господарства.

17.02.2004 року Любимівською сільською радою (в особі сільського голови), Глібівською сільською радою (в особі сільського голови), Димерівською селищною радою (в особі селищного голови), Козаровицькою сільською радою (в особі сільського голови), 18.02.2004 року Катюжанською селищною радою (в особі селищного голови), 18.02.2004 року Ровівською сільською радою (в особі сільського голови) укладено з ТОВ "Мисливські стежки" угоди-погодження за якими відповідні ради не заперечували проти використання земельних ділянок, які знаходяться на їх території, для ведення мисливського господарства.

19.02.2004 року Київською обласною радою (далі по тексту - відповідач-1) прийнято рішення "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" №160-12-XXIV (далі по тексту -- Рішення), відповідно до п.п. 2, 2.1, 2.1.1. якого надано у користування мисливські угіддя для ведення мисливського господарства терміном на 25 років ТОВ "Мисливські стежки" площею 49,3 га в межах згідно Додатком 1.

Згідно пункту 3 даного Рішення, зокрема ТОВ Мисливські стежки , зобов'язано забезпечити в мисливських угіддях, наданих їм у користування, проведення необхідних заходів, передбачених Законом України Про мисливське господарство та полювання .

Відповідно до п.п. 4, 4.1 Рішення, зобов'язано Київське державне лісогосподарське об'єднання "Київліс" укласти в установленому порядку договори, зокрема з ТОВ "Мисливські стежки", про умови ведення мисливського господарства в мисливських угіддях, що надані їм у користування.

Згідно додатку №1 до рішення відповідачу-2 надано у користування мисливські угіддя в межах Вишгородського району Київської області.

27.02.2004 року між Київським державним лісогосподарським об'єднанням Київліс та ТОВ Мисливські стежки укладено Договір про умови ведення мисливського господарства, згідно з пунктом 1.1 якого рішенням Київської обласної ради від 19.02.2004 року №160-12-XXIV Про закріплення мисливських угідь на території Київської області надано ТОВ Мисливські стежки терміном до 19.02.2029 року мисливські угіддя для ведення мисливського господарства загальною площею 49,3 тис.га, у тому числі: лісові угіддя 25,4 тис.га, польові 17,6 тис.га, водно-болотні 6,3 тис.га.

17.07.2007 року вищевказаний Договір переукладався з Київським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та 05.02.2013 року з Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства, однак, підставою для укладення договору - рішення Київської обласної ради від 19.02.2004 року №160-12-XXIV, предмет договору, площа земельної ділянки та строк дії договору залишилися незмінними.

Згідно листа Управління Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області від 12.05.2016 року №1007-1010-99.2.1452/2-16 земельні ділянки ТОВ "Мисливські стежки" загальною площею 49,3 тис.га розташовані на території Любимівської сільської ради, Ровівської сільської ради, Рядня-Димерської сільської ради, Толокунської сільської ради, Ясногородської сільської ради, Сухолуцької сільської ради, Глібівської сільської ради, Козаровицької сільської ради, Димерської селищної ради та частково на території Катюжанської (с. Гута Катюжанська), Демидівської, Вахівської та Литвинівської сільських рад.

Однак, листами Ровівської, Сухолуцької, Толокунської, Козаровицької, Демидівської, Ясногородської, Глібівської, Катюжанської сільських рад та Димерської селищної ради не підтверджено прийняття рішень про надання у користування відповідних мисливських угідь.

Згідно з частиною 1 статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженим з Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок.

Отже, законом встановлено, що для ведення мисливського господарства необхідні погодження усіх власників або користувачів земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя, які планується отримати у користування для ведення мисливського господарства.

Таким чином, запровадження на законодавчому рівні погоджень всіх землекористувачів зумовлене необхідністю узгодження реалізації власниками земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя, прав на землю з реалізацією користувачем мисливських угідь права на ці угіддя.

В п. 4.6. листа Вищого господарського суду України "Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами" від 01.01.2010 зазначено, що суди мають враховувати, що за змістом статті 75 Лісового кодексу України, статті 24 Закону України "Про тваринний світ", частини 1 статті 22, частини 2 статті 23 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" питання щодо надання та припинення права користування земельною ділянкою лісового фонду та мисливськими угіддями для потреб мисливського господарства належить виключно до компетенції обласної ради.

Відповідно до ст. 10 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" до повноважень сільських, селищних і міських рад у галузі мисливського господарства та полювання належить, зокрема вирішення відповідно до цього Закону питань, що стосуються надання у користування мисливських угідь.

Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить: розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради відповідно до закону вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.

Законодавець чітко визначив, що на сесії сільської ради вирішується питання виключно щодо регулювання земельних відносин, що пов'язані з розпорядженням та наданням у користування земельних ділянок, які належать територіальній громаді (земельні ділянки комунальної власності).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з ч. 2 ст. 21 Закону "Про мисливське господарство та полювання", не допускається користування мисливськими тваринами та ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що при винесені рішення Київської обласною радою "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області" №160-12-XXIV від 19.02.2004 в частині оскаржуваних п. 2.1.1., п. 3, п. 4.1. суперечить положенням ст. 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", оскільки погодження надання у користування мисливських угідь для ведення мисливського господарства власниками або користувачами таких земельних ділянок не надано.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача (прокурора) не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 1 Положення про Державний комітет лісового господарства України затвердженого Указом Президента України 12.11.97 року № 1267/97, на момент прийняття рішення Київської обласної ради центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики в галузі лісового господарства та в галузі ведення мисливського господарства був Державний комітет лісового господарства України (далі по тексту - Держкомлісгосп України).

Одним з основних завдань Держкомлісгоспу України визначено здійснення державного управління і контролю у галузі ведення лісового господарства з метою забезпечення водоохоронних, захисних, санітарно- гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу і високоефективного використання лісових ресурсів для задоволення потреб суспільного виробництва у лісосировинній продукції, охорони, використання і відтворення мисливських тварин.

Держкомлісгосп України відповідно до покладених на нього завдань організовував ведення мисливського господарства, здійснював державне управління і контроль у цій галузі та державний контроль за полюванням, охороною, відтворенням і використанням мисливських тварин на території України.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України Про мисливське господарство та полювання (тут і далі в редакції чинній на момент прийняття рішення) мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням місцевого органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, а також власниками або користувачами земельних ділянок.

Згідно з ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України (у редакції чинній на момент прийняття рішення) у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Частиною 1 ст. 122 Земельного кодексу сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Оскільки, мисливські угіддя розташовані поза межами населених пунктів то відповідно до ст. 122 та ст. 83 Земельного кодексу України сільські, селищні та міські ради не були власниками або користувачами (розпорядниками) в розумінні ст. 22 Закону України Про мисливське господарство та полювання .

Відповідно до ч. 4 ст. 140 Конституції України (в редакції яка діяла на момент ухвалення рішення) органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України Про місцеве самоврядування в Україні та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами (ч. 2 ст. 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні в редакції яка діяла на момент винесення рішення).

Так, ч. 2 ст. 43 Закону України Про місцеве самоврядування (в редакції яка діяла на момент винесення рішення) районні і обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їх відання цим та іншими законами

Отже, мисливські угіддя для ведення мисливського господарства на момент ухвалення рішення надавалися у користування обласними радами за поданням Держкомлісгоспу України, погодженим з обласними державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок.

Таким чином діюче на той час законодавство не покладало обов'язок на Київську обласну раду отримувати погодження з власниками або землекористувачами земельних ділянок.

Після отримання подання Держлісгоспу України Київська обласна рада діяла виключно в межах діючого на той момент законодавства.

Чинним на момент ухвалення рішення законодавством саме на органи Держлісгоспу України покладено обов'язок організовувати ведення мисливського господарства в тому числі оформлення подання та всіх супутніх документів для можливості розглядом Київською обласною радою питання про надання мисливських угідь у користування.

Оспорюване позивачем Рішення, як слідує з його преамбули, прийнято відповідно до ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання отже з врахуванням подання Держлісгоспу України та погодженням Київської обласної державної адміністрації, тобто в порядку, встановленому чинним (на момент ухвалення рішення) законодавством.

Верховний Суд України неодноразово вказував, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність, оренду земельної ділянки або мисливських угідь у користування тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання (Вказана позиція Верховного Суду України викладені, зокрема, у постановах по справам: №21-493а14 від 11.11.2014р.; №3-553гс15(911/3396/14) від 30.09.2015р., №21-1306а15 від 06.10.2015р.; №457/1243/13-а від 04.11.2015 р.)

Тобто, самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок або надання мисливських угідь у користування не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів.

Позивач Вважає, що неправомірними діями Київської обласної ради не лише абсолютно проігноровано встановлену законом процедуру надання мисливських угідь у користування, а й обмежено право користування, володіння та розпорядження власників та користувачів земельних ділянок, що перебувають у користуванні ТОВ Мисливські стежки , що порушує державні інтереси.

Однак з даним твердженням суд не погоджується, виходячи з наступного.

Згідно з п. 2 ст. 121 Конституції України, ч. 2, 5 ст. 361 Закону України Про прокуратуру (від 5 листопада 1991 p. №1789-ХІІ) прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається: представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчинюються у відносинах між ними або з державою. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва в судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 74 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 ГПК України (аналогічні правові норми містилися і в старій редакції ГПК України).

Інтереси держави закріплюються як нормами Основного Закону, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основу перших покладено потребу в здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їхній діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 року №3-рп/99 з урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Позивачем в позовній заяві взагалі не обґрунтовано, в чому саме полягає порушення інтересів держави прийняте Київською обласною радою рішення та яким чином обмежено право користування, володіння та розпорядження власників та користувачів земельних ділянок, що перебувають у користуванні ТОВ Мисливські стежки та не вказано інтереси яких користувачів земельних ділянок порушено.

Крім того Позивачем не надано до суду доказів щодо незгоди осіб (установ чи організацій), чиї права (щодо передачі ТОВ Мисливські стежки спірних мисливських угідь) начебто порушені. Водночас вказані особи у випадку наявності порушеного особистого немайнового або майнового права та інтересу не позбавлені були права звернутися до суду у встановленому законом порядку з відповідним позовом.

Згідно з п. 5, 10 ч. 1 ст. 46 Лісового кодексу України лісовпорядкування передбачає: обґрунтування поділу лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; упорядкування мисливських угідь.

Згідно з нормами ст. 47 Лісового кодексу України лісовпорядкування є обов'язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового господарства.

Відповідно до пункту 1 Положення Про державну лісову охорону затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 №976, державна лісова охорона діє у складі Держлісагентства, Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з питань лісового і мисливського господарства, обласних управлінь лісового та мисливського господарства і підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держлісагентства. Пунктом 4 вказаного Положення передбачено, що основними завданнями держлісоохорони є: здійснення державного контролю за додержанням вимог лісового та мисливського законодавства; забезпечення охорони лісів від пожеж, незаконних рубок, шкідників і хвороб, пошкодження внаслідок антропогенного та іншого шкідливого впливу; запобігання злочинам і адміністративним правопорушенням у сфері лісового та мисливського господарства, а також використання лісових ресурсів і мисливських тварин; організація та координація заходів з охорони державного мисливського фонду.

Відповідно до приписів Лісового кодексу України, Закону України Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності , Положення про державну лісову охорону , затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 №976, Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства (пункту 1 Положення) в даному випадку є тим органом, який наділений повноваженнями щодо здійснення державного контролю за додержанням законодавства при наданні у користування мисливських угідь та на звернення до суду з цих питань.

В позовній заяві прокурором зазначено як підставу звернення до суду в інтересах держави, без зазначення органу уповноваженого здійснювати контроль, вказана підстава про нібито не вжиття заходів усунення порушень з боку Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства без надання будь яких доказів такої бездіяльності.

Щодо позовних вимог про визнання Договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013 року недійсним, суд зазначає наступне.

Згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про мисливське господарство та полювання мисливські угіддя - ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь. Не допускається користування мисливськими тваринами та ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку (1 та 2 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання ).

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (дані по тексту - Перший протокол; Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Право користування мисливськими угіддями є правом на майно у розумінні ст. 1 Першого протоколу.

Перший протокол ратифіковано Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 і з огляду на приписи частини першої ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно суспільний інтерес (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable relationship of proportionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

В порушення вимог Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позивачем в позовній заяві не доведено законність втручання у право мирного володіння ТОВ Мисливські стежки , а також ніяким чином не визначено яким чином позбавлення ТОВ Мисливські стежки права користування мисливськими угіддями буде сприяти задоволенню суспільного інтересу. Враховуючи вищевикладене вимога Позивача, щодо визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства від 05.02.2013 року, укладеного між Київським обласним та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та ТОВ Мисливські стежки , задоволенню не підлягають.

08.08.2018 року через канцелярію суду представником відповідача-1 подано письмові пояснення в яких відповідач-1 просить суд застосувати строк позовної давності, з врахуванням чого суд зазначає наступне.

Твердження прокурора про те, що отримання відповідей від сільських та селищних рад є моментом з якого прокуратура стала обізнаною про вчинення порушення не може бути взята судом до уваги виходячи з наступного.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою ч. 3 ст. 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 ГПК України).

Верховний суд України в рішенні від 03.02.2016 року по справі № 6- 75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Більше того, позивач, при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко вкажуть на час з якого останньому стало відомо про порушення його права (Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14 та від 03.02.2016 р справа № 6-75цс15 ).

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (постанови Верховного Суду України,: від 27.05.2014р. №3-23гс1420; від 02.09.2014р. №3-82гс1421; від 23.12.2014р. №3-194гс1422; від 25.03.2015р. №3-21гс15230; від 22.04.2015р. №3-54гс1524 , від 13.05.2015р. №3-126гс1525; від 13.05.2015р. №3-54гс1526; від 01.07.2015р. №6- 178цс1527).

Аналізуючи вищевикладене, головним питанням є не коли органи прокуратури встановили порушення вимог законодавства, відлік строків позовної давності залежить виключно від того коли особа довідалась про порушення її прав.

Суд наголошує, що Позивачем в позовній заяві взагалі не обґрунтовано, в чому саме полягає порушення інтересів держави прийняте Київською обласною радою рішення та яким чином обмежено право користування, володіння та розпорядження власників та користувачів земельних ділянок, що перебувають у користуванні ТОВ Мисливські стежки та взагалі не вказано інтереси яких користувачів земельних ділянок порушено.

Крім того суб'єктами права власності на землі комунальної власності є відповідні територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незрозуміло яким чином може існувати порушене право держави на території територіальної громади, отже взагалі є незрозумілим чиї права, на думку органів прокуратури, в даному випадку порушені.

Крім того в мотивувальній частині запитів від 19.04.2016 вказано: Вишгородським відділом Києво-Святошинської місцевої прокуратури на виконання доручення прокуратури Київської області опрацьовується інформація щодо можливих порушень законодавства при наданні у користування ТОВ Мисливські стежки земель для ведення мисливського господарства на території Вишгородського району .

Вказане дає підстави дійти до висновку, що органи прокуратури були обізнані набагато раніше ніж стверджують про те, що ТОВ Мисливські стежки було надано у користування мисливські угіддя та на якій самі території розміщенні вказані мисливські угіддя.

Таким чином, органами прокуратури допущено пропуск строків позовної давності.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі Гарсія Руїз проти Іспанії , від 22 лютого 2007 року в справі Красуля проти Росії , від 5 травня 2011 року в справі Ільяді проти Росії , від 28 жовтня 2010 року в справі Трофимчук проти України , від 9 грудня 1994 року в справі Хіро Балані проти Іспанії , від 1 липня 2003 року в справі Суомінен проти Фінляндії , від 7 червня 2008 року в справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії ) свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Частиною 1 ст. 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року Про судове рішення рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача (прокурора), який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що права, за захистом яких позивач (прокурор) звернувся до суду, не порушено відповідачами, а також в зв'язку з пропуском строку позовної даності в позові слід відмовити.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236-238, 241, 255, 256 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України)

Відповідно до підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення та ст. 256 Господарського процесуального кодексу України рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя М.М. Якименко

Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 03.09.2018 року.