Постанова

від 29.08.2018 по справі 367/7193/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

29 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 367/7193/14-ц

провадження № 61-22300св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - Київський міський будинок дитини ім. М.М. Городецького Київської міської державної адміністрації Департаменту охорони здоров'я,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

треті особи: Департамент комунальної власності м. Києва, служба у справах дітей Ірпінської міської ради Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Іванової І. В.,

Гуля В. В., Білоконь О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року Київський міський будинок дитини

ім. М. М. Городецького Київської міської державної адміністрації Департаменту охорони здоров'я (далі - Будинок дитини) звернувся до суду з позовом, у якому просив виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх малолітню дочку ОСОБА_5, 2010 року народження, з приміщення дитячого корпусу АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Позовна заява мотивована тим, що будинок АДРЕСА_1 знаходиться на балансі Будинку дитини як дитячий корпус і до житлового фонду не відноситься.

Згідно Статуту Будинку дитини його майно належить до комунальної власності м. Києва і закріплене за ним на праві оперативного управління.

У 2001 році відповідач ОСОБА_1 був поселений в корпус АДРЕСА_1, як член сім'ї (син) колишнього працівника Будинку дитини ОСОБА_6, яка працювала вихователем, самостійно виховувала чотирьох дітей і не мала власного житла. На той час корпус АДРЕСА_1 для розміщення дітей не використовувався. 18 жовтня 2001 року ОСОБА_6 звернулась з заявою до адміністрації Будинку дитини та профспілкового комітету про надання дозволу на проживання в цьому корпусі. Адміністрація та профспілковий комітет погодили дану заяву та надати їй дозвіл на тимчасове безоплатне проживання з чотирма дітьми у приміщенні корпусу.

У 2004 році ОСОБА_1 був зареєстрований у гуртожитку Будинку дитини по АДРЕСА_1, але проживав у спірному приміщенні.

У 2007 році ОСОБА_6 померла.

Відповідач ОСОБА_2 до одруження з ОСОБА_1 проживала у будинку разом з батьками по АДРЕСА_2.

З 2012 року позивачем направлялись відповідачам листи з вимогою звільнити приміщення, проте останні залишили ці листи без відповіді та приміщення не звільнили.

Оскільки відповідачі продовжують проживати без законних підстав у спірному приміщенні, позивач просить їх виселити без надання іншого житла.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 24 січня 2017 року у складі судді Кухленко Д. С. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі проживають у корпусі АДРЕСА_1 на підставі цивільно-правового договору, строк дії якого закінчився, однак, іншого житла, крім спірного, не мають, тому при наданні родині ОСОБА_1 іншого житлового приміщення вони мають звільнити спірне житло, яке має використовуватися позивачами за призначенням.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх неповнолітню дитину ОСОБА_5,

2010 року народження, з приміщення корпусу АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки відповідачі проживають у корпусі АДРЕСА_1 на підставі цивільно-правового договору, строк дії якого закінчився, і відповідно, позивач має право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав на підставі положень статей 810, 812, 821 ЦК України.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в сили рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд невірно встановив характер правовідносин, що виникли між сторонами та прийшов помилкового висновку, що правовідносини сторін є цивільно-правовими, оскільки спірне приміщення належить до житлового фонду, а відтак, правовідносини сторін урегульовані нормами житлового законодавства.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що Будинок дитини не є належним позивачем у даній справі, оскільки останній не є власником спірного приміщення. Крім того, позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки виселення урегульовано житловим законодавством, проте позивач не навів жодної правової підстави, згідно якої житловий кодекс давав підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

Аргументуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 також указав, що встановлення судом факту перебування сім'ї ОСОБА_7 на квартирному обліку не стосується даної справи, оскільки остання не є стороною у даному спорі. Посилання суду на те, що до одруження відповідач ОСОБА_2 проживала у будинку разом з батьками за іншою адресою жодного правового значення для правильності вирішення спору не має, оскільки вона не є власником такого будинку, а користується ним лише з відповідного дозволу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження, справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів .

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Апеляційний суд установив, що корпус АДРЕСА_1 в

смт Ворзель Ірпінського району Київської області знаходиться на балансі Будинку дитини.

Відповідач ОСОБА_1 поселений в корпус АДРЕСА_1, як член сім'ї (син) колишньої виховательки Будинку дитини ОСОБА_6 в 2001 році на підставі протоколу засідання профспілкового комітету від 18 жовтня 2001 року № 26, яким надано дозвіл на тимчасове безоплатне проживання ОСОБА_6 з чотирма дітьми у приміщенні корпусу, який на той час для розміщення дітей не використовувався.

У зв'язку з тимчасовим проживанням сім'ї ОСОБА_6 у корпусі АДРЕСА_1,

ОСОБА_1 у 2004 році був зареєстрований в гуртожитку Будинку дитини по

АДРЕСА_1.

У 2007 році ОСОБА_6 померла.

Листом від 14 березня 2012 року усім проживаючим на той час у корпусі АДРЕСА_1 дітям ОСОБА_6, включаючи ОСОБА_1, запропоновано звільнити приміщення корпусу до 01 травня 2012 року.

17 квітня 2012 року ОСОБА_1, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 звернулися до Будинку дитини з заявою про відстрочення строку виселення.

Листами від 18 червня 2013 року та від 04 квітня 2014 року Будинок дитини повторно повідомляв про необхідність у використанні корпусу АДРЕСА_1 за призначенням - для розміщення дітей.

Відповідач ОСОБА_2 до одруження проживала у будинку разом із батьками по АДРЕСА_2.

Відповідно до листа Ворзельської селищної ради від 13 грудня 2013 року сім'я ОСОБА_7 перебуває на квартирному обліку з 24 квітня 2008 року.

Відповідачі спірне приміщення не звільнили і відмовляються добровільно повернути його позивачу.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

На підставі статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Особливості правового регулювання найму (оренди) житла визначаються нормами статей 810, 812 ЦК України.

За змістом статті 812 ЦК України предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.

Відповідно до частини першої статті 821 ЦК України договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п'ять років.

Як випливає із системного аналізу статей 810, 812, 821 ЦК України положення зазначених норм матеріального права підлягають застосуванню виключно до правовідносин, що випливають з договору найму (оренди) житла.

Мотивуючи позов, Будинок дитини посилався на те, що спірне майно належить до комунальної власності м. Києва і закріплене за ним на праві оперативного управління, потребує проведення ремонтних робіт для подальшого використання за призначенням - розміщення дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Апеляційний суд установив, що спір виник з приводу виселення відповідачів із приміщення, що належить до комунальної власності м. Києва і закріплене за позивачем на праві оперативного управління і призначене для розміщення дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідачі проживають у спірному приміщенні на підставі цивільно-правової угоди, строк дії якої закінчився у 2002 році. Місцем реєстрації відповідача ОСОБА_1 є гуртожиток по АДРЕСА_1, у відповідача ОСОБА_2 також є інше місце проживання у своїх батьків по АДРЕСА_2.

Згідно зі статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини практика Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі &q?аг;МакКенн проти Сполученого Королівства&q?нн;

від 13 травня 2008 року пункт 50, (рішення у справі &q?ок;Кривіцька та Кривіцький проти України&q?ьк; від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється &q?кт;згідно із законом&q?ню; та не може розглядатись як &quuo;необхідне в демократичному суспільстві&q?не; (рішення у справі &q?іл;Савіни проти України&q?пр; від 18 грудня 2008 року).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й &q?є ;необхідним у демократичному суспільстві&q?ни;. Інакше кажучи, воно має відповідати &q?е ;нагальній суспільній необхідності&q?аг;, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою ( пункт 56 рішення у справі &q?ою;Зехентнер проти Австрії&q?і ; 2009 року).

Ураховуючи, що відповідачі не є власниками корпусу АДРЕСА_1, за вказаною адресою не зареєстровані, проживають у ньому на підставі цивільно-правового договору, строк дії якого закінчився у 2002 році, неодноразові письмові вимоги позивача щодо добровільного звільнення помешкання відповідачі не виконують, виселення відповідачів позивач обґрунтовує нагальною необхідністю - потребою у використання спірного майна за призначенням - розміщення дітей, позбавлених батьківського піклування, апеляційний суд прийшов вірного висновку про задоволення вимог.

Колегія суддів враховує посилання в касаційній скарзі на те, що встановлення судом факту перебування сім'ї ОСОБА_7 на квартирному обліку не стосується даної справи, оскільки остання не є стороною у даному спорі.

Проте наведене не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки встановлення такого факту не впливає на правильність вирішення спору.

Решта доводів касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність ухваленого ним рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника встановлені судом неповно і неправильно.

При вирішенні даної справи судом апеляційної інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, ухвалене ним рішення відповідає критеріям законності і обґрунтованості.

Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В.В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик