Постанова

від 27.08.2018 по справі 920/999/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" серпня 2018 р. Справа № 920/999/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Пушай В.І. , суддя Барбашова С.В. , суддя Медуниця О.Є.

Секретар судового засідання Мальченко О.О.

за участю:

прокурора - Зливки К.О., посвідчення від 13.09.2017 р. № 047938;

представників учасників справи:

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю від 23.08.2018 р. б/н;

відповідача - не з'явився;

третьої особи - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника прокуратури Сумської області вх. № 1294 С/3 на рішення господарського суду Сумської області від 10.11.2016 р.(суддя Джепа Ю.А., повний текст рішення складено 15.11.2016 р. у приміщенні цього суду) у справі № 920/999/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вант» ЛТД, м. Шостка Сумської області

до Приватного підприємства «Тера» , с. Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державне підприємство "Шосткінське лісове господарство"

про визнання права власності

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Вант" ЛТД звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до Приватного підприємства "Тера" про визнання права власності на майно за набувальною давністю.

Рішенням господарського суду Сумської області від 10.11.2016 р. у справі № 920/999/16 позов задоволено. Визнано за позивачем право власності за набувальною давністю на двоповерховий цегляний будинок відпочинку, площею 165,6 кв.м, який знаходиться на земельній ділянці Собицького лісництва Шосткинського району Сумської області, квартал №1.

Рішення суду мотивоване зокрема, наявністю передбачених ч.1 статті 344 Цивільного кодексу України підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, оскільки позивач протягом більше 13 років добросовісно, відкрито, безперервно володіє зазначеним нерухомим майном, яке йому передано відповідачем за недійсним (нікчемним) договором купівлі-продажу від 08.09.2003 р.

Заступник прокурора Сумської області подав на зазначене рішення до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність викладених в рішенні висновків суду, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обгрунтування апеляційної скарги прокурор посилається, зокрема на те, що судом першої інстанції всупереч положенням статті 344 Цивільного кодексу України не надано оцінки тій обставині, що позивач у даній справі є законним (титульним) володільцем спірного майна, оскільки набув його за волею власника за відповідним договором купівлі-продажу із оформленням передачі актом приймання-передачі та сплатив за майно грошові кошти, а тому суд неправомірно застосував до спірних правовідносин ч. 1 зазначеної статті, замість ч. 3 цієї статті, яка регулює набуття права власності на майно за набувальною давністю особою, яка заволоділа ним на підставі договору із власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення.

При цьому, скаржник зазначає, що ч. 3 статті 344 Цивільного кодексу України в якості умови для набуття такою особою права власності на майно за набувальною давністю передбачає володіння ним протягом 15 років з часу спливу позовної давності, в той час як на дату звернення позивача з позовом у даній справі зазначений 15 річний строк не сплинув.

Також, з урахуванням наведеного, скаржник зазначає про те, що судом першої інстанції не прийнято до уваги те, що позивач не довів добросовісності набуття права власності на спірне майно на час його заволодіння.

Крім цього, скаржник посилається на неприйняття судом першої інстанції до уваги відсутності належних та допустимих доказів належності спірного нерухомого майна на час його заволодіння позивачем відповідачеві (ПП"Тера") на праві власності, вартості будівництва, часу, коли та ким це майно побудоване, документів, на підстав яких майно введено в експлуатацію та чи набуло воно статусу нерухомого майна.

При цьому скаржник зазначає, що місцевим господарським судом не враховано, що відсутність достовірних даних щодо часу побудови спірного майна, документів про початок та закінчення будівельних робіт, введення в експлуатацію нерухомого майна може свідчити про факт самочинного будівництва, на яке право власності за набувальною давністю не може бути визнано.

Також скаржник вважає, що суд першої інстанції неправомірно прийняв в якості доказів володіння позивачем спірним майном документи щодо перебування майна на баласні позивача, довідки ПАТ"Шосткінський хлібокомбінат" від 04.11.2016 р. № 223, ДП "Шосткінске лісове господарсьтво" від 07.11.2016 р. № 971, ВАТ "Свема" від 07.11.2016 р. № 599, які підтверджують лише факт використання спірного майна позивачем.

Крім цього, скаржник посилається на неврахування судом першої інстанції того, що спірне нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці лісового фонду державної власності, постійним землекористувачем якої є ДП "Шосткінське лісове господарство" і яка будь-яким фізичним або юридичним особам, у тому числі ПП "Тера"(відповідачеві) чи ТОВ "Вант"(позивачеві) у користування або у власність для забудови не передавалася.Зазначені обставини. на думку скаржника свідчать про загрозу порушень інтересів держави, яка полягає у спробі позивача у незаконний спосіб набути право власності на нерухоме майно, що знаходиться на землях державної власності лісового фонду на території земель, що знаходяться у постійному користуванні Державного підприємтсва "Шосткінське лісове господарство", враховуючи, що відповідна земельна ділянка, на якій знаходиться спірне майно будь-кому для забудови не виділялася, а будівництво відповідного об'єкта нерухомості проведено за нез'ясованих судом обставин. Визнання за позивачем права власності на спірне майно на думку скаржника може стати підставою, у відповідності до статті 120 Земельного кодексу України, для подальшого автоматичного виділення позивачеві у приватну власність земельної ділянки державної власності, на якій розташоване спірне майно, у позаконкурентний спосіб, без проведення аукціону і т. ін.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 р. у даній справі рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного суду від 02.05.2018 постанову Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 у справі № 920/999/16 - скасовано, справу № 920/999/16 направлено на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Підставою скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий апеляційний розгляд стало те, що суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги скасував рішення іншого суду -господарського суду Харківської області від 09.10.2017 р., в той час як перегляду підлягало рішення господарського суду Сумської області від 10.11.2016 р.

06.07.2018 до суду від прокуратури Сумської області надійшла заява про прийняття додаткового рішення у цій справі про стягнення з позивача ТОВ Вант ЛТД на користь прокуратури Сумської області у відповідності до ст. 129 ГПК України суми понесених витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

17.07.2018 р. до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить рішення господарського суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, з мотивів, викладених у відзиві та ін.

07.08.2018 р. до суду від прокуратури Сумської області надійшли додаткові пояснення, в якій зазначається про те, що прокурор в апеляційній скарзі обґрунтовував наявність підстав для вступу прокурора на захист інтересів держави, а також про загрозу порушенню інтересів держави та відсутність органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Зокрема, скаржник, посилаючись на положення ст. 84, 92 Земельного Кодексу України, зазначає, що земельна ділянка, на якій розташоване спірне нерухоме майно є земельною ділянкою лісового фонду, яка належить до державної власності та передана у постійне користування Державному підприємству "Шосткінське лісове господарство", в той час як позивач шляхом подання позову у даній справі про визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю намагається у незаконний спосіб набути це майно у власність, оскільки зазначена земельна ділянка будь-кому для забудови не виділялася, а будівництво спірного об'єкта нерухомості проведено при нез'ясованих судом обставинах і може бути самочинним будівництвом, визнання права власності на яке за набувальною давністю виключається. Також, зважаючи на наведені обставини, скаржник зазначає, що визнання за позивачем права власності на спірне майно створює загрозу інтересам держави як власника земельної двіілянки, оскільки може стати підставою, у відповідності до статті 120 Земельного кодексу України, для подальшого автоматичного виділення позивачеві у приватну власність земельної ділянки державної власності, на якій розташоване спірне майно, до того ж у позаконкурентний спосіб, без проведення аукціону.

Відповідач та третя особа, які належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, представників для участі в ньому не направили, про причини неприбуття суд не повідомили, у зв'язку з чим відповідно до п. 1 ч. 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за відсутності представників відповідача та третьої особи.

Заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судовою колегією встановлено наступне.

08.09.2003 р. між ПП "Тера", відповідачем (продавець) та ТОВ "Вант" ЛТД, позивачем (покупець) у письмовій формі укладений договір купівлі-продажу двоповерхового цегляного будинку відпочинку площею 165,6 кв. м., який знаходиться на земельній ділянці Собицького лісництва Шосткинського району Сумської області, квартал № 1 (далі по тексту Договір).

Відповідно до даних технічного паспорту (т. 1 а. с. 16), який виготовлений 05.10.2016р. ПП "Укрторгпром", площа будинку відпочинку, якій знаходиться на земельній ділянці Собицького лісництва Шосткинського району Сумської області, квартал № 1, складає 165,6 кв. м.

На виконання умов Договору даний об'єкт передано відповідачем позивачеві за актом приймання-передачі, що є додатком № 1 до Договору.

Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

Пунктом 2.1. Договору передбачено, що продаж двоповерхового цегляного будинку відпочинку, який є предметом договору за домовленістю сторін вчиняється за 10000,00 грн.

На виконання умов Договору позивач повністю сплатив вартість придбаного об'єкта нерухомості згідно з вимогами 2.1. Договору, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера № 4 від 08.09.2003 р.

Пунктом 4.1.3. Договору визначено, що протягом 60-ти календарних днів з дати укладення цього Договору відповідач зобов'язався виготовити та передати позивачеві повний пакет правовстановлювальних документів на продане майно, а згідно з п. 4.1.4. - в термін до 08.11.2003 спільно з позивачем здійснити його нотаріальне посвідчення.

Позивач у позовній заяві зазначає та матеріалами справи підтверджується, що всупереч п. 4.1.4. Договору сторони не здійснили його нотаріальне посвідчення ,внаслідок ухилення відповідача від цього, ненадання відповідного пакету правовстановлювальних документів, хоча щодо всіх істотних умов дійшли згоди.

При цьому, до суду з вимогою щодо визнання цього договору дійсним у зв'язку з ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення позивач не звертався.

В матеріалах справи наявний лист ДП "Шосткинське лісове господарство" № 971, в якому зазначається про володіння та користування відповідачем спірним нерухомим майном з 2003 року.

Зважаючи на наведені обставини, позивач в позовній заяві зазначає про наявність передбачених ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України правових підстав для визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно, а саме, що він добросовісно заволодів спірним майном та на протязі більше 13 років відкрито та безперервно ним володіє.

Обставини, щодо безперервного володіння спірним майном та відповідною земельною ділянкою стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у даній справі.

З матеріалів справи вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення, виходив з наявності передбачених ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, оскільки позивач протягом більше 13 років добросовісно, відкрито, безперервно володіє зазначеним нерухомим майном, яке йому передано відповідачем за недійсним (нікчемним) договором купівлі-продажу від 08.09.2003 р.

Зазначені висновки господарського суду першої інстанції, на думку колегії суддів зроблено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, на підставі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, яким надано належну оцінку.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Госпаодарського процесуального кодексу україни кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 78 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із частиною 2 статті 328 Цивільного кодексу України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України, особа яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом (п. 8).

Виходячи з наведеного пункту Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, якщо строк давнісного володіння почався раніше 01 січня 2001 р. (раніше ніж за три роки до набуття чинності Цивільним кодексом України), то в строк, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю зараховується лише період після 01 січня 2001 р., а тому, враховуючи встановлений ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України десятирічний строк набуття права власності на нерухоме майно, остання може застосовуватися лише після 01 січня 2011 р. зазначена правова позиція відповідає правовій позиції Верховного суду України, викладеній у постанові від 20.02.2008 р. у справі № 6-27245 св 07 щодо строку застосування набувальної давності.

Позов у даній справі подано до господарського суду 12.10.2016 р., тобто з дотриманням зазначених положень чинного законодавства щодо періоду, в який може застосовуватись набувальна давність.

Виходячи зі змісту ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України, підставами для визнання за особою права власності на нерухоме майно за набувальною давністю є наступні факти:

- добросовісне заволодіння особою чужим нерухомим майном;

- відкритість володіння цим майном ;

- безперервність володіння майном протягом 10 років.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на чуже нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Добросовісність заволодіння майном особою полягає в її переконанні, що заволодіння правомірне, тобто майно надійшло до неї законно, а саме, особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності чи володіння майном. При цьому, факт обізнаності особи про те, що вона не є власником не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

Зважаючи на це, господарський суд першої інстанції, правомірно зазначив, що добросовісність не передбачає усвідомлення набувачем передання йому майна за певним титулом, а достатнім є те, щоб він набув майно у володіння-фактичне господарське панування за відсутності негативних обставин- не злочинним шляхом чи способом, який завідомо суперечить основам правопорядку та моралі.

За змістом ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України вимога щодо добросовісності стосується лише моменту заволодіння, а не подальшого володіння майном.

Відкритість володіння полягає в тому, що фактичний незаконний володілець майна, здійснюючи володіння повинен ставитись до речі як до своєї власної (експлуатувати, вживати необхідні заходи до утримання), не приховуючи цього факту від інших осіб. При цьому від давнісного володільця не вимагається здійснення активних дій для демонстрації свого володіння іншим особам, а вимагається лише утримання від дій, спрямованих на його приховування.

Господарський суд першої інстанції, надавши відповідну правову оцінку належним, допустимим, достатнім та достовірним доказам у даній справі в їх сукупності, дійшов правомірного висновку про те, що ними підтверджуєтьсґя наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач добросовісно заволодів спірним майном,що підтверджується наступним.

Як зазначено вище, позивач отримав спірне майно у володіння -фактичне господарське відання від відповідача, за актом приймання-передачі, складеним на підставі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу, який вони узгодили нотаріально посвідчити Договір в майбутньому та сплатив за це майно грошові кошти. Проте, таке посвідчення не відбулося через ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору.

Як правомірно зазначено господарським судом першої інстанції, з урахуванням того, що відповідно ст. 47 Цивільного кодексу України 1963 року та п. 27 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, які регулювали спірні правовідносини станом на 08.09.2003 р., договори про відчуження житлового будинку, іншого нерухомого майна підлягали нотаріальному посвідченню., договір, підписаний 08.09.2003 ПП «Тера» , з однієї сторони, та ТОВ «Вант» ЛТД, з іншої, є нікчемним (недійсним в силу прямої вказівки закону) з моменту її вчинення відповідно до вимог ст.ст. 47,59 Цивільного кодексу України 1963 року. Тому, зважаючи на недійсність договору купівлі-продажу, спірне майно передано відповідачем позивачеві за актом приймання-передачі без передання титулу(речового права) та, враховуючи, при цьому, відсутність інших підстав, з якими законодавство пов'язує набуття речових прав на нерухоме майно позивачем, спірне майно на момент заволодіння для позивача було чужим.

У матеріалах справи відсутні дані щодо того, що заволодіння позивачем майном відбулось як наслідок протиправних дій (викрадення, шахрайства), а також на момент заволодіння відсутні будь-які вимоги осіб, що мають права на це майно щодо його повернення. На відповідні обставини також не посилаються учасники справи. Натомість відповідач у відзиві на позов визнав його.

Як пояснив позивач, особа, яка будувала спірне майно-ВАТ "Шосткінське спеціалізоване автотранспортне підприємство -1803" ліквідоване у 2004 році, тобто є припиненим без правонаступництва.

Також, як пояснив позивач, зважаючи на те, що відповідач при укладенні договору купівлі-продажу та в подальшому не надав йому документів щодо прав попередніх власників на це майно, у нього були відсутні відомості щодо власника спірного майна на момент передання йому цього майна за актом приймання-передачі.

Зазначені обставини свідчать про те, що у відповідача саме на момент заволодіння майном при отриманні його за актом приймання -передачі було наявне переконання у правомірності його отримання від відповідача у володіння, оскільки він його отримав, хоча й за відсутності чинного договору купівлі-продажу, без передання титулу, але за волею відповідача та за відсутності інших негативних обставин і сплатив за нього грошові кошти, та у цей момент розраховував на подальше нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, й, відповідно, набуття ним чинності як підстави набуття позивачем права власності. При цьому відповідач не знав про дійсного власника майна.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги щодо недослідження судом першої інстанції того, що позивач не довів добросовісності набуття права власності на спірне майно на час його заволодіння , оскільки, як зазначено вище, за набувальною давністю майно набувається не на момент заволодіння, добросовісність якого є однією з умов такого набуття, а за наявності також таких умов, як відкритість та безперервність володіння майном протягом 10 років після його заволодіння.Тобто умова добросовісності у спорі про визнання права власності за набувальною давністю стосується моменту заволодіння майном, а не набуття права власності на нього.

Відкритість та безперервність володіння позивачем спірним майном більш, ніж 13 років з моменту заволодіння підтверджується у сукупності доказами щодо обліку зазначеного майна , а також листами ПАТ «Шосткинський хлібокомбінат» № 223 від 04.11.2016, ДП «Шосткинське лісове господарство» № 971 від 07.11.2016 та ВАТ «АК «Свема» № 599 від 07.11.2016 р., наданими на адвокатський запит позивача.

Зокрема, на час розгляду справи судом першої інстанції двоповерховий цегляний будинок відпочинку, площею 165,6 кв.м, який знаходиться на земельній ділянці Собицького лісництва Шосткинського району Сумської області, квартал № 1, знаходиться на балансі позивача, що підтверджується довідкою вих. № 28 від 28.10.2016 р.

На балансі ДП «Шосткинське лісове господарство» згідно з листом даного підприємства № 971 від 07.11.2016 р. (т. 1 а.с. 38) відповідний об'єкт не перебував та на сьогодні не перебуває.

В листі від 07.11.2016 р. № 599 ВАТ «АК «Свема»повідомило представника позивача на його адвокатський запит від 31.10.2016 р. № 30 про те, що воно володіє дитячим табором, який розташований на земельній ділянці Собицького лісництва.

Поруч із зазначеним табором, розташований окремий двоповерховий будинок, який з 2003 року постійно використовується ТОВ "Вант", яке здійснює за ним догляд , прибирання території біля будинку, збереження від крадіжок та ін. В цьому листі ВАТ «АК «Свема" зазначило також, що йому невідомо обставини щодо придбання цього будинку позивачем(т. 1 а.с. 41).

В листі від 04.11.2016 р. Приватне акціонерне товариство "Шосткінський хлібокомбінат" повідомило представника позивача на його адвокатський запит від 31.10.2016 р. № 29 про те, що дійсно, спірний будинок знаходиться у користуванні ТОВ "ОСОБА_1 ЛТД з кінця 2003 року та знаходиться в безпосередній близькості з базою відповіинку, яка перебуває на балансі ПрАТ "Шосткінський хлібокомбінат".В цьому листі ПрАТ "Шосткінський хлібокомбінат" зазначило також, що йому невідомо обставини щодо придбання цього будинку позивачем(т. 1 а.с. 35).

Відповідно до даних технічного паспорту, виготовленого 05.10.2016 ПП «Укрторгпром» , площа будинку відпочинку, якій знаходиться на земельній ділянці Собицького лісництва Шосткинського району Сумської області, квартал № 1, складає 165,6 кв.м.

Отже, ТОВ «Вант» ЛТД протягом більш як 13 років добросовісно, відкрито, безперервно володіє спірним майном.

Скаржник безпідставно посилається на те, що зазначеними листами підтверджується лише факт користування позивачем спірним майном та не підтверджується його володіння, оскільки в сукупності з наведеними доказами щодо бухгалтерського обліку позивачем зазначеного майна, наведеними листами підтверджується факт перебування спірного майна протягом тривалого часу -більше 13 років у виключному господарському пануванні, тобто володінні позивача, при якому тільки можливе таке тривале безтитульне його використання як свого власного (бухгалтерський облік, експлуатація, вжиття заходів до утримання та збереження з відстороненням від нього користувачів суміжної нерухомості, про яке зазначено в листах).

Отже, матеріалами справи підтверджується наявність правових підстав, які передбачені ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно.

Колегія суддів відхиляє, як безпідставні, викладені в апеляційній скарзі доводи щодо неправильного застосування до спірних правовідносин ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України, в обгрунтування яких скаржник зазначає про те, що позивач у даній справі є законним (титульним) володільцем спірного майна, оскільки набув його за волею власника за відповідним договором купівлі-продажу із оформленням передачі актом приймання-передачі та сплатив за майно грошові кошти, а тому, на його думку до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 3 цієї статті, яка регулює набуття права власності на майно за набувальною давністю особою, яка заволоділа ним на підставі договору із власником , який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення.

Відповідно до ч. 3 статті 344 цивільного кодексу України, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Зі змісту наведеної норми вбачається. що нею регулюються випадки, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, що передбачає володіння чи користування майном на певний строк, а після спливу цього строку продовжила його використовувати протягом 15 років, а власник не пред'явив вимоги про його повернення.

Проте, за договором купівлі-продажу майно передається у власність покупцю,а тому він не є договором, що передбачає передання майна у тимчасове користування чи володіння (на певний строк).

До того ж, як зазначено вище, через те, що договір купівлі-продажу спірного майна сторони нотаріально не посвідчили, він є нікчемним і не стврорив обумовлені ним правові наслідки, а тому позивачеві не передавалися речові права на нерухоме майно і він є його безтитульним володільцем. Також спірне майно не передавалося позивачеві у володіння чи користування за будь-якими договорами, а тому господарський суд першої інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин положення ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України.

Крім цього, відповідно до ч. 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом.

Проте, наведені прокурором в апеляційній скарзі доводи щодо порушення інтересів держави є безпідставними.

Зокрема прокурор не довів, що позивач намагається у незаконний спосіб набути у власність спірне нерухоме майно, оскільки законодавство не містить заборон чи обмежень щодо визнання права власності на спірне нерухоме майно.

Знаходження спірного майна на земельній ділянці лісового фонду державної власності, яке перебуває у постійному користуванні державного підприємства також не свідчить про неможливість визнання права власності на майно за набувальною давністю.

Зокрема статтею 120 Земельного кодексу України зазначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення(частина 1).

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина 2).

Оскільки в разі набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством передбачено перехід права користування на земельну ділянку, на якій це майно розташоване до нового власника нерухомості та припинення права користувнаня у попереднього землекористувача земельної ділянки, визнання за позивачем права власності на спірне майно не призводить до порушення чинного законодавства, в тому числі щодо прав держави на неї чи продажу ділянки в позаконкурентний спосіб.

Також безпідставними є доводи скаржиника щодо недоведеності набуття спірним майном статусу нерухомості та щодо можливості його самочинного будівництва.

Статтею 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) віднесено земельні ділянки, а також об'єкти , розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Статтею 182 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності та інші реові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Статтею 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено обов'язковість державної реєстрації речових права на нерухоме майно та їх обтяження, та зазначено, що такі права виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 5 цього Закону передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Статтею 331 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Виходячи зі змісту наведених норм, чинне законодавство відносить до об'єктів нерухомого майна речі, за такими критеріями як міцний зв'язок із землею (стаціонарність, капітальний характер), яка може забезпечуватися зокрема наявністю такої несучої конструкції як фундамент та неможливість переміщення речі без її знецінення та зміни цільового призначення, а державна реєстрація проводиться щодо прав на майно, яке вже має ознаки нерухомості і така реєстрація за прямою вказівкою закону визначає момент виникнення прав саме на нерухоме майно, а тому не може бути критерієм віднесення його до нерухомості, оскільки за законом первинним є об'єкт, а виникнення прав щодо нього є похідним.

Тобто за чинним законодавством майно визнається нерухомістю у силу своїх природних властивостей (міцний зв'язок із земельною ділянкою), капітального характеру та неможливістю переміщення без його знецінення та зміни призначення, а державна реєстрація виступає наслідком створення об'єкта нерухомості, умовою виникнення прав на нього та відповідно засобом введення його до цивільного обороту.

При цьому, рішення суду про визнання за позивачем права власності на спірне майно відповідно до п. 9 ч. 1 статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є підставою для проведення за позивачем державної реєстрації права власності на це майно.

Існування спірного майна як будівлі, тобто об'єкта, що має визначені законодавством фізичні ознаки нерухомого майна підтверджується складеним за результатами проведеної на замовлення позивача інвентаризації цього майна технічним паспортом(т. 1 а.с. 16-21).

Відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

В матеріалах справи відсутні докази щодо встановлення при проведенні інвентаризації спірного майна та видачі позивачеві технічного паспорту самочинного будівництва, зокрема повідомлення суб'єкта господарювання, який проводив інвентаризацію органів державного архітектурно-будівельного контролю про виявлення об'єктів, самочинного будівництва, в порядку, передбаченому п. 3.2. Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна,затв наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики N 127 від 24.05.2001, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 р. за N 582/5773. Відсутні також будь-які звернення органів будівельного контролю щодо самочинного будівництва спірного майна як позивачем, так і попередніми власниками.

До того ж, в матеріалах справи наявне розпорядження голови Сумської обласної державної адміністрації від 14.08.2017 р. № 455-ОД (т. 1 а.с. 126-127), яким позивачеві виділено лісову ділянку за адресою місцезнаходження спірного майна в довгострокове тимчасове платне користування, без вилучення її у постійного землекористувача, на підставі якого між постійним землекористувачем-ДП "Шосткінське лісове господарство " та позивачем укладено договір довгострокового тимчасового користування зазначеною земельною ділянкою (т. 1 а.с. 128-132) для рекреаційних потреб, під які підпадає розміщення спірного будинку відпочинку.

Спірне майно не є майном, на яке законодавством встановлено заборону щодо визнання на нього права власності, в тому числі не є обмеженим чи вилученим з цивільного обороту.

Таким чином, висновок господарського суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких рішення оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.

Виходячи з викладеного та керуючись п. 1 ч. 1 статті 275, статтею 276, статтями 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Сумської області від 10.11.2016 р. у справі № 920/999/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя Пушай В.І.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Медуниця О.Є.