Постанова

від 29.08.2018 по справі 911/2044/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 911/2044/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Міщенка І.С., Чумака Ю.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Генеральної прокуратури України - Доценко Т.О.,

Козинської селищної ради

Обухівського району Київської області - не з'явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю

"ОК-Інвест" - Загородньої Д.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 (у складі колегії суддів: Михальська Ю.Б. (головуючий), Отрюх Б.В., Коротун О.М.)

та рішення Господарського суду Київської області від 21.08.2017 (суддя Шевчук Н.Г.)

у справі № 911/2044/17

за позовом Першого заступника прокурора Київської області

до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "ОК-Інвест"

про визнання недійсними рішень та договору оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

30.06.2017 Перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду із зазначеним позовом в інтересах держави, посилаючись на порушення вимог земельного законодавства під час передачі Козинською селищною радою Обухівського району Київської області (далі - Козинська селищна рада) земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "ОК-Інвест" (далі - ТОВ "ОК-Інвест") для житлової забудови у межах прибережної захисної смуги. Просив визнати недійсними: рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 26.12.2002 № 4, пункт 1 рішення Козинської селищної ради від 06.02.2003 та рішення № 10 від 06.06.2014, договір оренди земельної ділянки від 28.12.2002, додаткову угоду від 08.02.2007 і договір від 09.06.2015 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 28.12.2002 щодо земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 та скасувати їх державну реєстрацію.

ТОВ "ОК-Інвест" подано заяву про застосування позовної давності.

Прокурором заявлено клопотання про визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Рішенням Господарського суду Київської області від 21.08.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2018, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що оскаржуваними рішеннями Козинської селищної ради, на підставі яких укладено оспорювані правочини, ТОВ "ОК-Інвест" надано в оренду земельну ділянку, частина якої належить до земель водного фонду -прибережних захисних смуг, розміщення житлової забудови на яких заборонено законом. Крім того, зміни до договору оренди земельної ділянки щодо визначення її розміру та розміру орендної плати за користування нею внесено без дотримання встановленого законом порядку. Разом із тим матеріали справи свідчать про обізнаність прокурора у 2005-2007 роках щодо надання спірної земельної ділянки у користування під забудову за рахунок земель водного фонду, а тому в задоволенні позову прокурора слід відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосуванні якої заявлено стороною у спорі. Підстав для поновлення пропущеної позовної давності немає, оскільки прокурором у клопотанні не вказано жодної поважної причини пропуску цього строку.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, у квітні 2018 року Перший заступника прокурора Київської області подав касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу Перший заступника прокурора Київської області обґрунтовує, зокрема, тим, що суд безпідставно послався на порушення прокурором позовної давності, оскільки про факт накладання спірної земельної ділянки на землі водного фонду йому стало відомо у 2017 році після вивчення та аналізу відповідної інформації.

Козинська селищна рада в судове засідання свого представника не направила, хоча була повідомлена про дату, час і місце судового засідання належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.

Ураховуючи наведене, те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд у складі колегії дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Козинської селищної ради від 26.12.2002 № 4 затверджено розроблений проект відведення земельної ділянки, надано ТОВ "ОК-Інвест" земельну ділянку площею 10,0 га в довгострокове користування (на умовах оренди) терміном на 49 років під розміщення товариства індивідуальних забудовників у смт Козин у межах житлового масиву Конча-Заспа.

На підставі цього рішення між виконавчим комітетом Козинської селищної ради (орендодавець) та ТОВ "ОК-Інвест" (орендар) 28.12.2002 укладено договір оренди земельної ділянки терміном на 49 років під розміщення товариства індивідуальних забудовників в смт Козин Обухівського району Київської області в розмірі 10,0 га.

Договір оренди нотаріально посвідчений та зареєстрований в Обухівському районному відділі земельних ресурсів 28.12.2002 за № 191.

Пунктом 1 рішення Козинської селищної ради від 06.02.2003 затверджено рішення виконкому цієї ради від 26.12.2002 № 4 про виділення ТОВ "ОК-Інвест" земельної ділянки в довгострокове користування на умовах оренди та схвалений договір оренди зазначеної земельної ділянки, укладений 28.12.2002.

08.11.2007 між Козинською селищною радою (орендодавець) та ТОВ "ОК-Інвест" (орендар) укладена та нотаріально посвідчена додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 28.12.2002, відповідно до якої об'єктом оренди є земельна ділянка розміром 11,721 га кадастровий номер НОМЕР_1, яка розташована на території житлово-рекреаційного комплексу Конча-Заспа Обухівського району Київської області, надану під забудову.

Рішенням Козинської селищної ради від 06.06.2014 № 10 вирішено викласти договір оренди земельної ділянки від 28.12.2002 у новій редакції та внести зміни до умов договору оренди в частині розміру орендної плати.

На підставі цього рішення між Козинською селищною радою і ТОВ "ОК-Інвест" 09.06.2015 укладено договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 28.12.2002 шляхом викладення у новій редакції.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 11,7212 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) - є комунальною власністю Козинської селищної ради; право оренди на цю ділянку зареєстроване за ТОВ "ОК-Інвест".

За інформацією КДПГККГС "Київгеоінформатика" Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 21.06.2017 № 01-01/370 земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 частково накладається на землі водного фонду, а саме на 25-метрові прибережні захисні смуги малих озер та штучних водойм. Відповідачами вказана обставина не спростована.

Відповідно до частини 1 статті 58 Земельного кодексу України (тут і далі - ЗК у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 Водного кодексу України (тут і далі - ВК у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті, зокрема, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК і статті 85 ВК передбачено обмеження щодо можливості використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами, зокрема, прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у користування для здійснення громадської і житлової забудови.

Правовий режим прибережних смуг визначається положеннями статей 60-62 ЗК та статей 1, 88, 90 ВК.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК, статтею 89 ВК прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК, статті 88 ВК прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.

Крім того, за положеннями частини 4 статті 88 ВК у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим використання.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК, стаття 88 ВК).

При наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них". Сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги.

Тобто, надання у користування земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статтях 59-61 ЗК, статті 88 ВК суперечить вимогам закону.

Встановивши, що земельна ділянка, надана в користування оскаржуваним рішенням Козинської селищної ради на підставі договору оренди, частково розташована на землях водного фонду (на прибережній захисній смузі) та використовується з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про порушення вимог законодавства під час її передачі в оренду ТОВ "ОК-Інвест". Внесення змін до договору оренди землі щодо розміру та меж земельної ділянки вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України "Про землеустрій", статтями 20, 51 якого установлено необхідність розроблення проекту землеустрою в разі встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою.

Разом із тим, під час розгляду справи судом першої інстанції ТОВ "ОК-Інвест" подано заяву про застосування позовної давності.

Судами попередніх інстанцій установлено, що у 2005 році прокурор Київської області в інтересах держави в особі Державного комітету України по земельних ресурсах, Державного комітету України по водному господарству звертався з позовом до Козинської селищної ради, ТОВ "ОК-Інвест" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 28.12.2002, укладеного між виконавчим комітетом Козинської селищної ради та ТОВ "ОК-Інвест" щодо оренди земельної ділянки площею 10,0 га та про зобов'язання ТОВ "ОК-Інвест" привести цю земельну ділянку в первинний стан і повернути її Козинській селищній раді, в задоволенні якого було відмовлено рішенням Господарського суду Київської області від 15.12.2005, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 23.03.2006 та постановою Вищого господарського суду України від 22.06.2006 (справа № 216/7-05/326/13).

Крім того, у 2008 році Генеральною прокуратурою України була проведена виїмка в Управлінні земельних ресурсів Обухівського району оригіналів проекту землеустрою щодо впорядкування території житлово-рекреаційного комплексу Конча-Заспа та оригіналів технічної документації із землеустрою щодо спірної земельної ділянки, у тому числі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж обмежень водоохоронної зони земельних ділянок, що підтверджується копією протоколу виїмки від 13.08.2008.

Управлінням Держгеокадастру в Обухівському районі у листі від 18.04.2017, адресованому директору ТОВ "ОК-Інвест", підтверджено факт вилучення 13.08.2008 слідчим слідчої групи Генеральної прокуратури України технічної документації із землеустрою на земельні ділянки, що знаходяться в оренді ТОВ "ОК-Інвест" на території ж/р комплексу Конча-Заспа в смт Козин.

У Цивільному кодексі України (далі - ЦК) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).

Для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Відповідно до статті 29 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Тобто, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення статті 261 ЦК, статті 29 ГПК (у відповідній редакції) суди повинні з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави.

При цьому обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача, у цьому випадку - на прокуратуру.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що прокуратурі в особі її органів, було відомо про можливі порушення оскаржуваним рішенням права власності держави на землю принаймні з 2008 року, проте останні не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення можливих порушень протягом позовної давності. Позовна давність щодо вимог про визнання недійсними правочинів, укладених на підставі цього оскаржуваного рішення є похідними та залежать від задоволення основної позовної вимоги, а тому не можуть розглядатися в цьому контексті окремо.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому на відміну від інших учасників цивільних правовідносин держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій, встановивши наявність порушеного права, яке полягає у незаконному розпорядженні земельними ділянками водоохоронної зони (прибережними захисними смугами), у сукупності оцінивши надані сторонами докази, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Оскільки поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи і не може бути переоцінене.

Викладені у касаційній скарзі доводи Першого заступника прокурора Київської області щодо помилковості зазначених висновків судів попередніх інстанцій спростовуються встановленими у справі фактичними обставинами та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

За змістом положень статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", заява № 63566/00, рішення від 18.07.2006).

Таким чином, наведені Першим заступником прокурора Київської області у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень і ухвалення нового рішення відповідно до вимог статті 311 ГПК, оскільки вони спростовуються встановленими у справі обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 300 ГПК виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Ураховуючи наведене вище та межі перегляду справи судом касаційної інстанції, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга Першого заступника прокурора Київської області підлягає залишенню без задоволення.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 та рішення Господарського суду Київської області від 21.08.2017 у справі № 911/2044/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: І.С. Міщенко

Ю.Я. Чумак