Постанова

від 06.09.2018 по справі 370/87/18

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 370/87/18 Головуючий у І інстанції Тандир О. В. Провадження № 22-ц/780/2911/18 Доповідач у 2 інстанції Журба С. О. Категорія 52 06.09.2018

П О С Т А Н О ВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 вересня 2018 року м. Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Журби С.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Сержанюка А.С.,

за участю секретаря Топольського В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою дочірнього підприємства Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України на рішення Макарівського районного суду Київської області від 20 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до дочірнього підприємства Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України , третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Філія Макарівське районне дорожнє управління дочірнього підприємства Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України , про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував наступним:

25 грудня 2012 року він був прийнятий на посаду майстра філії Макарівське районне дорожнє управління . 16 квітня 2013 року його було переведено на посаду виконроба. За весь час роботи жодних дисциплінарних стягнень до нього не застосовувалось.

22.12.2017 року позивача було звільнено з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України із посади виконроба Філії Макарівське районне дорожнє управління за прогул (відсутність на робочому місці за години з 04.12.2017 року, по 05.12.2017 року). Позивач вказував, що на той час графіка змінності роботи складено не було, але за домовленістю мала бути його зміна, не було з'ясовано причини його відсутності на роботі, не було взято у нього жодних пояснень. Причини відсутності позивача на роботі є поважними та не можуть вважатись прогулом в розумінні п. 4 ст. 40 КЗпП України. Зазначав, що його донька - ОСОБА_3 захворіла 28.11.2017 року, та знаходилась на амбулаторному лікуванні з 28.11.2017 по 05.12.2017 року, що підтверджується довідкою із Макарівської районної поліклінніки № 3041 від 26.12.2017 року. З 04.12.2017 р. на 05.12.2017 року дитині стало гірше і позивач був змушений залишити робоче місце для того, щоб терміново завезти дитині ліки, та згодом відвезти дитину у лікарню. З 06.12.2017р. по 19.12.2017 р. позивач знаходився на лікарняному у зв'язку із хворобою дитини, що підтверджується листком непрацездатності серії АДІ № 778216, оригінал якого було подано на роботу. За таких умов його звільнення є незаконним.

У зв'язку з наведеним позивач просив суд визнати незаконним та скасувати наказ № 61ос від 21.12.2017 року філії Макарівське районне дорожнє управління про його звільнення з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України та поновити на посаді виконроба з 21.12.2017 року; зобов'язати дочірнє підприємство Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день поновлення на роботі; стягнути з дочірнього підприємства Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України на його користь 10000 гривень моральної шкоди.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 20 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, визнано незаконним та скасовано наказ відповідача про звільнення позивача з роботи, поновленого останнього на посаді, зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день поновлення на роботі, стягнуто на користь позивача моральну шкоду у розмірі 1000,00 грн., а на користь держави - судові витрати.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповноту та неправильність встановлення обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Обґрунтував скаргу тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обґрунтованість вимог позивача. Вказує, що під час звільнення позивача було дотримано вимог законодавства України, причина його відсутності на роботі не є поважною, процедура притягнення позивача до відповідальності у вигляді звільнення - дотримана. Вказані обставини доводяться низкою доказів, які відповідач надавав до суду першої інстанції. При цьому суд безпідставно не взяв їх до уваги через відсутність підтвердження попереднього направлення таких доказів іншій стороні, оскільки фактично вони позивачу були направлені у встановлений законом строк. Вважає висновки суду такими, що не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

В ході розгляду справи суд першої інстанції зважив на представлені позивачем докази та твердження, підстави для критичного відношення до яких у нього були відсутні, оскільки належних та допустимих доказів на їх спростування позивачем представлено не було, хоча саме на нього має бути покладений тягар доведення законності проведеного роботодавцем звільнення працівника.

Так, заперечуючи проти позову, відповідач та третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача надали до суду ряд доказів, які, однак, суд взяти до уваги права не мав через порушення процедури їх подання.

У відповідності до положень ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Як передбачено частиною 9 зазначеної статті процесуального закону, копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Як цілком слушно зазначив суд першої інстанції, до суду не було представлено належного підтвердження надсилання чи вручення позивачеві копії доказів, якими відповідач та третя особа доводили свою позицію. Також у суду були відсутні відомості щодо того, що вказані копії доказів наявні у позивача. Не є такі докази й публічно доступними, а їх обсяг не є надмірним.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції прийшов до позиції щодо того, що він не може взяти до уваги жодного доказу, наданого відповідачем та третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача через порушення порядку їх подання до суду. Вказана позиція суду першої інстанції, з точки зору колегії суддів апеляційного суду, є обґрунтованою та прямо зазначена в процесуальній нормі, інтерпретувати чи змінювати яку суд при вирішенні справи права не має.

Наведене відповідає принципам пропорційності, змагальності та диспозитивності судового процесу. Доводи ж апелянта щодо того, що подані відповідачем та третьою особою документи фактично були направлені позивачу, однак до суду просто не було представлено доказів на підтвердження цього, не зумовлюють невідповідності вищезазначених висновків суду першої інстанції, оскільки вищевказана процесуальна норма пов'язує можливість/неможливість прийняття судом доказів все ж таки не з самим фактом направлення їх іншій стороні, а саме з фактом представлення чи непредставлення до суду доказів такого направлення, чого відповідачем зроблено не було. При цьому жодного обґрунтування неможливості чи поважності причини неподання такого доказу представлено не було, відтак колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що при вирішенні справи з даного приводу суд першої інстанції діяв в абсолютній відповідності до вимоги процесуального закону, відтак підстави для зміни чи скасування його рішення в даному випадку відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив його з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу дочірнього підприємства Київське обласне дорожнє управління відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія Автомобільні дороги України залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 20 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді: Т.Ц. Кашперська

А.С. Сержанюк