Постанова

від 25.09.2018 по справі 522/21121/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/1237/18

Номер справи місцевого суду: 522/21121/14-ц

Головуючий у першій інстанції Загороднюк В. І.

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.09.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Черевка П.М.,

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Півнєві Д.С.,

за участю: позивача ОСОБА_4 та його адвоката Драгомира А.П., адвоката відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 01 червня 2017 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, третя особа ОСОБА_8 про поділ сумісного майна подружжя, визнання права приватної власності та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4, треті особи, ТОВ А Е Дизайн , ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань , ТОВ Реновейшн про поділ спільного сумісного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И В:

10 листопада 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом, який у подальшому був ним уточнений, до ОСОБА_6, третя особа ОСОБА_8 про поділ сумісного майна подружжя, визнання права приватної власності.

Відповідачка ОСОБА_6 з позовними вимогами ОСОБА_4 не погодилась, та 10 грудня 2014 року подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_4, треті особи, ТОВ А Е Дизайн , ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань , ТОВ Реновейшн про поділ спільного сумісного майна подружжя.

У своїх позовних заявах сторони посилались на те, що з 18.06.2011р. по 28.10.2014р. сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

За період перебування у шлюбі, а саме 04 жовтня 2013 року за договором купівлі-продажу сторони за 975 146 гривень купили квартиру за адресою АДРЕСА_1, та 29 червня 2013 року, за договором купівлі-продажу сторони купили земельну ділянку площею 0,02827 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

04 жовтня 2013 року, в період перебування у шлюбі, між ОСОБА_6 та ПАТ Укрсоцбанк було укладено Договір кредиту та було отримано грошові кошти на суму 250 000 гривень. В період шлюбу, тобто до 28.10.2014 року сторонами було спільно погашено кредит у сумі 80 533,35 гривень, та проценти за кредитом на суму 35 491,01 гривень, та після розірвання шлюбу відповідачкою за особистий рахунок було погашено кредит у сумі 169 466,65 гривень та проценти за кредитом на суму 10 491,01 гривень.

Також, за період перебування у шлюбі, ОСОБА_4 30 вересня 2013 року було укладено договір позики з ОСОБА_8, та взято у борг на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1, гроші в сумі еквівалентній 20 000 доларів США, на підтвердження чого ним було надано ОСОБА_8 розписку із зазначенням суми та призначення боргу, а також умови повернення грошей. Так до 28 жовтня 2014 року сторонами було спільно погашено половину боргу, а саме суму, еквівалентну 10 000 доларів США. Решту суму боргу ОСОБА_4 сплатив ОСОБА_8 за особистий рахунок.

Також 19.05.2014р. ОСОБА_4 було створено ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань , місце знаходження м. Одеса, вул. Дальницька, 25, розмір статутного капіталу 3 000 гривень.

26 грудня 2013 року ОСОБА_6 було створено ТОВ Реновейшн місце знаходження: м. Одеса, пров. Ушинського, 10А кабінет 2, розмір статутного капіталу 5 000 гривень, та 04 березня 2015 року було змінено найменування товариства на наступне: ТОВ А Е Дизайн .

У зв'язку із тим, що сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна подружжя, вони звернулись до суду із вказаними позовними заявами, вимоги яких просили задовольнити у повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача уточнений позов підтримав та просив його задовольнити, зустрічний позов не визнав.

Представник відповідачки в судовому засіданні позов не визнала, зустрічний позов підтримала та просила його задовольнити.

Треті особи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи судом повідомлялися належним чином неодноразово.

Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 01 червня 2017 року первісний та зустрічний позови задоволено частково.

Виділено у власність ОСОБА_4 та визнано за ним право приватної власності на 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_4, згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи №492 від 10.12.2015 року, це Земельна ділянка №2 площею 0,014135 га (141,35 кв.м.) - від точки Г до точки 2 по межі земельної ділянки - 9,39 м; - поворот направо від точки 2 до точки 1 - 14,66 м; - поворот направо по межі ділянки від точки 1 до точки В - 10,35 м; - поворот направо по межі ділянки від точки В до точки Г - 14,48 м, припинивши право спільної сумісної власності на зазначену земельну ділянку.

Виділено у власність ОСОБА_6 та визнано за нею право приватної власності на 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_4, згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи №492 від 10.12.2015 року, це Земельна ділянка №1 площею 0,014135 га (141,35 кв.м.) - від точки А до точки Б по межі земельної ділянки - 14,89 м; - поворот направо по межі ділянки від точки Б до точки 1 - 10,35 м; - поворот направо від точки 1 до точки 2 - 14,66 м; - поворот направо по межі ділянки від точки 2 до точки А - 9,39 м, припинивши право спільної сумісної власності на зазначену земельну ділянку.

Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_6 право спільної часткової власності по 1/2 частки кожному на квартиру за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 133,7 кв.м., житловою площею 54,9 кв.м., припинивши право спільної сумісної власності.

Визнано особистою власністю ОСОБА_4 3 000 гривень, які були внесені ним у статутний фонд ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань .

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 компенсацію різниці сплати ОСОБА_4 за договором позики та сплати ОСОБА_6 за договором кредиту у сумі 44 311,74 гривень.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 витрати понесені за проведення судової земельної експертизи в сумі 4 500 гривень.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 просить змінити рішення суду першої інстанції. Відмовити в частині стягнення з ОСОБА_6 компенсації різниці сплати ОСОБА_4 за договором позики та сплати ОСОБА_6 за договором кредиту у сумі 44 311,74 гривень, в частині визнання особистою власністю ОСОБА_4 3 000 гривень внесених у статутний фонд ТОВ Центр геосеймічних вишукувань . Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 компенсацію 1/2 статутного фонду в розмірі 3 000 гривень та отриманого товариством доходу за період з 01.11.2014 року по дату ухвалення судового рішення по справі.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_6 не з'явилась, але про розгляд справи вона неодноразово сповіщалась належним чином та завчасно. Крім того, інтереси ОСОБА_6. представляє її адвокат.

Третя особа ОСОБА_8 був належним чином чином сповіщений про дату, час та місце розгляду справи, однак до судового засідання не з'явився, причин неявки до суду не повідомив.

Третім особам ТОВ АЕ Дизайн , ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань та ТОВ Реновейшн , відповідно до ст. 128 ЦПК України, судову кореспонденцію, в тому числі й судові повістки надсилались неодноразово на адреси, що містяться в матеріалах справи. Уся кореспонденція, що була надіслана судом поверталась до суду із позначкою за закінченням терміну зберігання .

Згідно ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез'явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Крім того слід зазначати, що позивач ОСОБА_4, як засновник ТОВ Центр геосейсмічних вишукувань та відповідачка ОСОБА_6, як засновник ТОВ Реновейшн найменування якого було змінено на ТОВ АЕ Дизайн , не були обмежені сповістити ці підприємства про час та місце розгляду справи, що тривалий час перебувала в провадженні апеляційного суду Одеської області.

Таким чином, в судове засідання представники третіх осіб не з'явились, про час та місце судового засідання незважаючи на неодноразово направлення їм судових повісток належним чином у відповідності до чинного процесуального законодавства. Колегія суддів враховує, що сторони судового провадження, повині проявляти процесуальну зацікавленість рухом своєї справи, і крім судових повісток, має можливість отримати інформацію про розгляд апеляційної скарги в Інтернеті - мережі на офіційній сторінці апеляційного суду Одеської області.

Тому, слід визнати, що треті особи самостійно розпорядились своїми процесуальними правами та не з'явились в судові засідання до апеляційного суду Одеської області без поважних причин.

Більш того, колегія суддів звертає увагу на те, що Європейський Суд з прав людини також наголошує на тому, що сторони процесу повинні вживати заходи для того, щоб дізнатися про рух та розгляд їх справ.

Тому у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка належним чином сповіщених сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та доступі до суду апеляційної інстанції.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та пояснення на неї адвоката відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_7, а також заперечення на апеляцію ОСОБА_4 та його адвоката - Драгомира А.П., перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення за таких підстав.

У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України, що набрав чинність з 15 грудня 2017 року, зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Нормами Сімейного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, передбачено, що майно, яке набуто подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63). У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення (ч.ч. 1, 2 ст. 70).

Пленум Верховного Суду України в пунктах 23 і 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них; продуктивна і робоча худоба; засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 18.06.2011 року до 28.10.2014 року(т. 1, а.с. 9, 40).

Під час перебування у шлюбі, 04.10.2013 року сторонами у справі була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., зареєстрованого в реєстрі за №2148, за 975146,00 грн., право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_6 в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 жовтня 2013 року(т.1, а.с. 10-12).

29 червня 2013 року сторонами у справі була придбана земельна ділянка, площею 0,02827 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Кушпіль А.В., зареєстрованого в реєстрі за № 309, право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_6 в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 червня 2013 року(т. 1, а.с. 20, 21, 23, 24).

Відповідно до ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно з пунктом 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказане нерухоме майно придбано сторонами у справі під час шлюбу та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_6, при поділі цього майна кожен з подружжя має право на його 1/2 частку.

Технічним висновком №20150402/Т3 від 06 квітня 2015 року про можливість розподілу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, проведеного експертом Клименко Є.В., встановлено, що спірна квартира є неподільним майном (т. 1, а.с. 116 - 126).

Висновком земельно-технічної та оціночної експертизи №492 від 10 грудня 2015 року, проведеного судовим експертом ТОВ ОФ ІНЮГ-ЕКСПЕРТИЗА Голевим О.А., встановлено, що вказана земельна ділянка є подільною річчю й можливо здійснити поділ земельної ділянки за варіантом, запропонованим експертом (т. 3, а.с. 13 - 25, 26, 27).

Вирішуючи вимоги про поділ нерухомого майна, придбаного подружжями у шлюбі, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що, оскільки сторони у справі не дійшли згоди на отримання компенсації замість частки у квартирі АДРЕСА_1, така компенсація попередньо не вносилася будь-якою стороною на депозитний рахунок суду, необхідно визнати ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу, виходячи із принципу рівності часток - по 1/2 частки, і залишив це майно у спільної часткової власності. Оскільки спірна земельна ділянка є подільним майно, суд правильно виділив позивачу ОСОБА_4 у власність земельну ділянку НОМЕР_2, площею 0,014135 га, відповідачці - земельну ділянку НОМЕР_3,площею 0,014135 га з зазначенням меж цих ділянок.

Судом першої інстанції встановлено, що під час перебування у шлюбі, 04.10.2013 року між відповідачкою ОСОБА_6 та ПАТ Укрсоцбанк було укладено Договір кредиту № 693МІ11131004001 на строк до 03 жовтня 2018 року, за яким було отримано грошові кошти в розмірі 250000,00 грн.(т. 1, а.с.41 - 46).

Також, за період перебування у шлюбі, позивачем ОСОБА_4 30.09.2013 року було укладено договір позики з ОСОБА_8, та взято у борг на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти в іноземній валюті в сумі20000 доларів США, на підтвердження чого ним було надано ОСОБА_8 розписку із зазначенням суми та призначення боргу, а також умов повернення грошей, вимог щодо визнання вказаного договору недійсним не заявлялось.

Суд першої інстанції правильно виходив з того, що вказані договір кредиту та договір позики є укладеними в інтересах сім'ї та грошові кошти, отримані за ними, є спільною сумісною власністю подружжя.

Судом першої інстанції встановлено, що в період шлюбу до 28.10.2014 року сторонами у справі було спільно погашено кредит у сумі 80533,35 грн., та процентів за кредитом на суму 35491,01 грн., та після розірвання шлюбу відповідачкою за власний рахунок було погашено кредит у сумі 169466,65 грн. та процентів за кредитом на суму 10491,01 грн. (т.1, а.с. 78), внаслідок чого ПАТ Укрсоцбанк надано довідку довідки від 25 лютого 2015 року №09.501-16/96-2566 про те, що заборгованість за договором кредиту № 693МІ11131004001 повністю погашена 20 лютого 2015 року (т.1, а.с. 77, 78).

Також, до 28.10.2014 року сторонами у справі було спільно погашено половину боргу, а саме суму, еквівалентну 10000 доларів США, та залишилося повернути ОСОБА_8 ще суму 10000 доларів США,що на час розгляду справи за курсом НБУ було еквівалентно 268581 грн. 14 коп., позивач ОСОБА_4 сплатив ОСОБА_8 за власний рахунок (10000 дол. США х 2685,8114 грн. : 100%).

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що при поділі майна подружжя боргові зобов'язання підлягають поділу між сторонами в рівних частках, з урахуванням сум, які сплатили позивач (268581,14 грн.) та відповідачка (179957,66 грн.) за власний рахунок після розірвання шлюбу, повертаючи борги за договором кредиту та за договором позики, відповідачка ОСОБА_6 повинна компенсувати позивачу ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 44311,74 грн. (268581,14 грн. - 179957,66 грн. = 88623,48 / 2 = 44311,74 грн.), які він сплатив за неї.

Згідно зі ст. 1 Закону України Про господарські товариства господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України Про господарські товариства товариство є власником, у тому числі майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

У відповідності до п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя судам роз'яснено, що ст. 12 Закону України Про господарські товариства встановлено, що власником майна, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Вклад до статутного фонду господарського товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

З реєстраційної справи, наданої суду юридичним департаментом Одеської міської ради вбачається, що 19.05.2014 року ОСОБА_4 було створено ТОВ Центр Геосейсмічних вишукувань (ідентифікаційний код 39218679), місце знаходження м. Одеса, вул. Дальницька, 25, розмір статутного капіталу 3000,00 грн. Дата закінчення формування статутного фонду - 19 травня 2015 року (т.1, а.с. 82-84).

Отже, ТОВ Центр Геосейсмічних вишукувань було створено позивачем ОСОБА_4 після припинення шлюбу, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказане товариство створено за особисті кошти позивача ОСОБА_4 й в силу п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю і усі доходи цього товариства також є його особистою приватною власністю.

З реєстраційної справи, наданої суду Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції, вбачається, що 26.12.2013 року ОСОБА_6 було створено ТОВ Реновейшн (ідентифікаційний код 39689768), місце знаходження м. Одеса, провулок Ушинського,10А кабінет 2, розмір статутного капіталу 5000,00 грн., та 04.03.2015 року було змінено найменування товариства на наступне: ТОВ АЕ Дизайн (т.1, а.с. 183 - 234).

Вирішуючи спір в частині зустрічних вимог ОСОБА_6 про визнання за нею право власності на 1/2 частину статутного фонду та 1/2 частину отриманого ТОВ Реновейшн доходу за період з 12.03.2015 року по дату винесення судового рішення у справі, суд першої інстанції правильного виходив з того, що відповідачкою ОСОБА_6 в судовому засіданні не доведено, що зазначене товариство створене у період шлюбу та доказів отриманого доходу суду не було надано.

Судом першої інстанції встановлено, що право власності на нерухоме майно в с. Ставчани Хотинського району Чернівецької області за позивачем ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 не зареєстровано, що підтверджується копією Витягу та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с. 256, 257), актом обстеження житлових умов від 02.09.2015 року (т. 1, а.с. 255) та довідкою Ставчанської сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 03.09.2015 року (т. 1, а.с. 254).

Згідно з відомостями, наданими відділом Держгеокадастру в Овідіопольському районі Одеської області ОСОБА_4 не належить на праві власності земельна ділянка, у тому числі у с. Сухий Лиман, Овідіопольського району Одеської області (т. 1, а.с.259), а тому суд першої інстанції правильно виходив з того, що вимоги за зустрічною позовною заявою в частині визнання за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку в с. Сухий Лиман Овідіопольського району Одеській області не підлягають задоволенню.

Статтею 372 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У частинах 2 та 3 ст. 70 СК України зазначено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

У абзацах першому, четвертому та п'ятому пункту 30 постанови Пленуму від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя Верховний Суд України роз'яснив, що рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.

При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).

Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.

За таких підстав, вирішуючи спір в частині зустрічних вимог про визнання права власності на спірну квартиру та припинення за ОСОБА_6 права власності на 2/5 частини квартири, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що сам по собі факт того, що відповідачка сплатила частину кредиту після припинення шлюбу у даному випадку не може служити законною підставою для відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.

Доводи адвоката ОСОБА_7, яка представляє інтереси відповідачки ОСОБА_6, в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно встановлено, що під час перебування у шлюбі був укладений договір позики в інтересах сім'ї, не приймаються до уваги за таких підстав.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року,цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.).

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Аналогічні положення містяться у статті 57 ЦПК України (2004р.).

Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості .

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

У відповідності до ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Усуваючи розбіжності у застосуванні статей 1046, 1047 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 дійшов до наступного правового висновку, а саме, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки .

Із форми та змісту наданої позивачем ОСОБА_4 розписки вбачається, що між ним та ОСОБА_8 виникли зобов'язання за договором позики, а саме одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Відповідно до ч.3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуючи викладену норму закону можна дійти висновку, що об'єктом спільної сумісної власності подружжя визнається майно, в тому числі грошові кошти, одержані за договором, укладеним одним з подружжя в інтересах сім'ї. Через невизначеність поняття інтересів сім'ї до договорів, що охоплюються ч. 3 ст. 61 СК, можна віднести будь-які договори, укладенні одним з подружжя, щодо яких встановлена і не спростована законодавча презумпція наявності згоди другого з подружжя (ч. 2 ст. 65 СК України, абзац другий ч. 2 ст. 369 ЦК України).

За договором, укладеним одним з подружжя за презумпції згоди другого з подружжя, може бути не лише набуття майна, але й створення майнових обов'язків (наприклад, укладення договорів позики, купівлі-продажу з розстроченням платежу).

Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", викладеного у п. 24 постанови, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Частина4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Умовами виникнення обов'язків за договором, укладеним одним з подружжя, у другого з подружжя, є: 1) укладення одним з подружжя договору в інтересах сім'ї; 2) факт використання придбаного майна в інтересах сім'ї; 3) відсутність заперечень другого з подружжя проти укладення такого договору або відсутність інших порушень правил розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, обставини, що мають значення для справи, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що наявна у справі боргова розписка від 30 вересня 2013 року може служити підставою для визнання договору позики укладеним в інтересах сім'ї. Відповідачкою ОСОБА_6 не доведено в судовому засіданні належним чином ті обставини, що вказаний договір позики не укладався й не спростована нею наявність її згоди на його укладання.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час перебування у шлюбі позивачем ОСОБА_4, 30.09.2013 року, було укладено договір позики з ОСОБА_8, та взято у борг на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 20000 доларів США, (т. 1, а.с. 90), позивачем ОСОБА_4 доведено наявність договору позики, укладеного в інтересах сім'ї,і грошові кошти, отримані за ним можуть бути визнані спільною сумісною власністю в подружжя.

Не погоджується колегія суддів із твердженнями адвоката ОСОБА_7, яка представляє інтереси відповідачки ОСОБА_6, в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом не враховано, що сторони у шлюбі припинили шлюбні відносини та ведення спільного господарства у лютому 2014 року, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 18.06.2011 року до 28.10.2014 року(т. 1, а.с. 9, 40).

В судовому засіданні не було встановлено, що сторони у шлюбі припинили шлюбні відносини та ведення спільного господарства у лютому 2014 року.

Тому, судом першої інстанції правильно було встановлено, що в період шлюбу до 28.10.2014 року сторонами у справі було спільно погашено кредит у сумі 80533,35 грн., та процентів за кредитом на суму 35491,01 грн. (т.1, а.с. 77, 78) та половину боргу за договором позики в розмірі 10000 дол. США.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з урахуванням сум, які сплатили позивач (268581,14 грн.) та відповідачка (179957,66 грн.) за власний рахунок після розірвання шлюбу, повертаючи борги за договором кредиту та за договором позики, відповідачка ОСОБА_6 повинна компенсувати позивачу ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 44311,74 грн. (268581,14 грн. - 179957,66 грн. = 88623,48 / 2 = 44311,74 грн.), які він сплатив за неї.

Посилання адвоката ОСОБА_7, яка представляє інтереси відповідачки ОСОБА_6, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно було відмовлено у задоволенні зустрічного позову у повному обсязі, не приймаються до уваги за таких підстав.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду(частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що в судовому засіданні позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_6 не доведено належним чином те, що ОСОБА_4 порушує її права на частку спірного майна.

За таких підстав, колегія суддів вважає, що, оскільки в судовому засіданні доведено порушення прав позивачки відповідачем щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, тому у відповідності до ст. ст. 15,16 ЦК України її правоне підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

На підставі вищенаведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з'ясував всебічно та повно обставини, що мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які містяться у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та з достовірністю встановив, щоє законні підстави для часткового задоволення первісного позову та зустрічного позовів.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

За таких обставин, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-IV (3477-15) від 23.02.2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (GarciaRuiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні первісного позову й задоволення зустрічного позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст . 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м.Одеси від 01 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 26 вересня 2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М.Драгомерецький

П.М.Черевко

Р.Д.Громік