Рішення

від 04.10.2018 по справі 910/10161/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.10.2018Справа № 910/10161/18

Господарський суд міста Києва у складі:

судді - Бондаренко Г. П.,

за участю секретаря - Бабаджанян М. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" (79007, Львівська обл., м. Львів, вул. Шолом-Алейхема, буд. 1)

До 1. Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д) та

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" (49017, м. Дніпро, вул. Кам'янська, буд. 36)

Про визнання права та визнання відсутнім права

Представники сторін:

від позивача: Шубак М. І. (ордер серії ЛВ № 084796);

від відповідача-1: Крюков Т. У., довіреність № 385 від 19.03.18;

від відповідача-2: не прибув

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" (далі - відповідач-2) про визнання права та визнання відсутнім права.

При зверненні до суду з даною позовною заявою, позивач просив:

- визнати право Товариства з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" сплати суми боргу за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И в розмірі 43 982 232, 32 грн, який Товариство з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" сплатило Публічному акціонерному товариству Комерційний банк "Приватбанк" за Товариство з обмеженою відповідальністю "Вілоріс";

- визнати відсутнім у Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" права вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" сплати суми боргу за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И в розмірі 43 982 232, 32 грн, який Товариство з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" сплатило Публічному акціонерному товариству Комерційний банк "Приватбанк" за Товариство з обмеженою відповідальністю "Вілоріс". Також позивач просив покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору.

Разом з тим, позивач просив витребувати у Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" належним чином засвідчені копії:

- кредитного договору від 20.02.2014 № 4В14190И;

- розрахунок заборгованості та виписку про рух коштів станом на 18.11.2016 за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.08.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи №910/10161/18 за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання на 04.09.2018. Разом з тим, витребувано у Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" належним чином засвідчені копії кредитного договору від 20.02.2014 № 4В14190И, розрахунок заборгованості та виписку про рух коштів станом на 18.11.2016 за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И (оригінали для огляду).

03.09.2018 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити в задоволенні даного позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2018 розгляд справи №910/10161/18 у порядку спрощеного позовного провадження відкладено на 20.09.2018 та повторно витребувано у Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" належним чином засвідчені копії кредитного договору від 20.02.2014 за №4В14190И, розрахунок заборгованості та виписку про рух коштів станом на 18.11.2016 за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И (оригінали для огляду).

17.09.2018 від відповідача-1 надійшли витребувані судом документи.

В судовому засіданні 20.09.2018 розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження було відкладено на 04.10.2018, про що постановлено відповідну ухвалу.

В судове засідання 04.10.2018 відповідач - 2 не прибув, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого наявні в матеріалах справи.

Позивач та відповідач - 1 в судове засідання 04.10.2018 прибули, позивач просив суд позовні вимоги задовольнити, відповідач - 1 проти задоволення позовних вимог заперечив, з огляду на їх необґрунтованість та зазначив про наявність висновку Великої палати Верховного суду про правильне застосування норм права по справі 910/14144/17 (постанова від 21.08.2018), відповідно до якого вимоги заявлені позивачем не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі, підлягають розгляду лише під час вирішення спору про стягнення грошових коштів за кредитними договорами, і такий спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Суд зазначає, що відповідач - 2 повідомлявся ухвалою суду про відкриття провадження у справі № 910/10161/18 за адресою, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 49017, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Кам'янська, буд. 36.

Згідно із ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Також у відповідності до ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до поштового повернення № 0103047356630, яке повернулося на адресу Господарського суду міста Києва, поштове відправлення з ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.08.2018 у справі № 910/10161/18 не було вручене під час доставки, про що вказано: "за закінченням встановленого строку зберігання".

Зі змісту пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, день невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження відповідача, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, вважається днем вручення відповідачу ухвали.

Крім того, судом враховано, що у відповідності до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Судові рішення також можуть публікуватися в друкованих виданнях із додержанням вимог цього Закону.

Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (ч. 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

З урахуванням наведеного відповідач - 2 не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.08.2018 у справі № 910/10161/18 у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Оскільки відповідач - 2 у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані позивачем та відповідачем - 2 документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

Як підтверджено матеріалами справи, 16.11.2016 між позивачем, як поручителем, відповідачем - 1, як кредитором, укладено Договір поруки № 4В13645И/П, за умовами якого предметом Договору поруки є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання відповідачем - 2, як боржником, своїх зобов'язань за:

- кредитним договором від 10.10.2013 № 4В13645И (далі - кредитний договір 1), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору;

- кредитним договором від 14.10.2013 №4В13646И (далі - кредитний договір 2), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в термін, відповідно до кредитного договору 2;

- кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И (далі - кредитний договір 3), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору - 3;

- кредитним договором від 17.02.2015 № 4В15045И (далі - кредитний договір 4), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору 4;

- кредитним договором від 18.03.2016 № 4В16004Д (далі - кредитний договір 5), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору - 5 (пункт 1 Договору поруки).

Поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни згідно з кредитним договором (пункт 2 Договору поруки).

Поручитель за умовами кредитного договору ознайомлений (пункт 3 Договору поруки).

У випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору (пункт 4 Договору поруки).

У випадку невиконання боржником обов'язку пункту 1 Договору поруки, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов'язання (пункт 5 Договору поруки).

Поручитель зобов'язаний виконати обов'язок, зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 (п'яти) календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у пункті 5 Договору поруки (пункт 6 Договору поруки).

У випадку порушення поручителем зобов'язання, передбаченого пунктом 6 Договору поруки, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках у банку. Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору (пункт 7 Договору поруки).

До поручителя, що виконав обов'язки боржника за Кредитним договором, переходять всі права кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за Кредитним договором у частині виконання зобов'язання (пункт 8 Договору поруки).

У випадку невиконання поручителем обов'язку боржника за Кредитним договором впродовж 5 (п'яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в пункті 5 Договору поруки, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1% від суми заборгованості, яка зазначена у вказаній письмовій вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення; сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов'язань за цим Договором (пункт 9 Договору поруки).

Кредитор зобов'язаний у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за Кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п'яти) робочих днів Банку з моменту виконання обов'язків, належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за Кредитним договором (пункт 10 Договору поруки).

Договір поруки вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання обов'язків за Договором поруки (пункт 11 Договору поруки).

Особами, які підписали вказаний правочин, визначено директора позивача О. Р. Лозінську, яка діяла на підставі статуту, та заступника голови правління - керівника бізнесу обслуговування клієнтів Банку Гур'єву Т. М., який діяв на підставі довіреності від 06.01.2016 №26-К-Н-О.

Позивач вказує, що належним чином виконав Договір поруки та сплатив за боржника кредит, зокрема, за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И, а тому є підстави для визнання права позивача вимагати від відповідача - 2 сплати суми боргу за вказаним кредитним договором і визнання відсутнім у відповідача - 1 права вимагати від відповідача-2 сплати суми боргу за вказаним кредитним договором.

01.02.2018 позивач звернувся до відповідача - 1 з вимогою про передання усіх документів, що підтверджують обов'язки боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю Вілоріс та підтверджують факт переходу права вимоги до позивача за кредитними договорами: від 10.10.2013 № 4В13645И; 14.10.2013 №4В13646И; 20.02.2014 № 4В14190И; 17.02.2015 № 4В15045И; 18.03.2016 № 4В16004Д. Також позивач просив відповідача - 1 надати розрахунки заборгованості та виписки про рух коштів по вищевказаних кредитних зобов'язаннях

Відповідач-1 заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що позивач звертається до суду не за захистом свого порушеного, невизначеного або оспорюваного права чи інтересу, а виключно з метою встановлення факту не визнання такого права.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в справі докази, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Відповідно до частин першої і другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, передумовою для захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи є наявність такого права або інтересу та порушення або оспорювання їх іншою особою (іншими особами).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Оскільки, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право.

Разом з тим, позивачем жодним доказом не підтверджено порушення зі сторони відповідачів прав та законних інтересів.

Матеріали справи не містять документального підтвердження того, що: - позивач звертався до відповідача-2 з вимогою сплатити грошові кошти у сумі 43 982 232, 32 грн (натомість в судовому засіданні представник позивача на запитання суду вказав, що на розгляді у суду такого спору не має), а останній відмовився від цього; - відповідач - 1 звертався до відповідача - 2 з вимогою виконати умови Кредитного договору та/або до позивача з вимогою виконати умови Договору поруки.

Крім того, в обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що 17.11.2016 у відповідності до Договору поруки, виконав обов'язок боржника (відповідача-2) перед відповідачем - 1, здійснивши погашення заборгованості у сумі 43 982 232, 32 грн, в підтвердження чого подав суду платіжне доручення від 17.11.2016 № 17.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із частиною першою статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно із частинами першою та другою статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Відповідно до частини першої та другої статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Умовами Договору поруки визначено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язку боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом.

Згідно із частинами першою та другою статті 556 Цивільного кодексу України після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Позивач зазначає, що згідно із платіжним дорученням від 17.11.2016 №17 відповідачу-1 було перераховано кошти в сумі 43 982 232, 32 грн з призначенням платежу виконання зобов'язань за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И згідно Договору поруки.

Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом має довести обставини на які посилається у позові щодо виконання замість боржника зобов'язання за Кредитним договором, погашення всієї заборгованості, зокрема, зі сплати кредиту та відсотків, за Кредитним договором.

Слід зазначити, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що станом на 17.11.2016 заборгованість відповідача - 2 перед відповідачем - 1 за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И становила саме 43 982 232, 32 грн так і спростування цих відомостей.

Втім, відповідач - 1 не надав суду жодного документу на підтвердження доводів про неповне виконання зобов'язань за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И, а також і про повернення коштів отриманих від поручителя.

Відповідач - 1 не заперечував отримання вимоги позивача від 01.02.2018, водночас вимога поручителя до відповідача - 2 про передання усіх документів, які стосуються кредитних договорів: від 10.10.2013 № 4В13645И; 14.10.2013 №4В13646И; 20.02.2014 № 4В14190И; 17.02.2015 № 4В15045И; 18.03.2016 № 4В16004Д, залишена без виконання або відхилення.

За відсутності належних та допустимих доказів в підтвердження дійсного розміру заборгованості за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И та того, що за рахунок коштів у сумі 43 982 232, 32 грн було в повному обсязі погашено заборгованість за боржника (відповідача-2) за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И, є підстави дійти висновку про недоведеність позивачем виконання зобов'язання боржника за вказаним кредитним договором в повному обсязі.

При цьому, зі змісту приписів частин першої та другої статті 556 Цивільного кодексу України вбачається, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов'язання.

Такий висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов'язанні внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).

У свою чергу, часткове виконання поручителем зобов'язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором.

Слід зазначити, що представник позивача не пояснив і документально не підтвердив, яким чином Товариство визначило, що саме така сума має бути сплачена за боржника.

Зі змісту Договору поруки неможливо встановити суму заборгованість за кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач не подав суду належних та допустимих доказів виконання у повному обсязі зобов'язань за Кредитним договором від 20.02.2014 № 4В14190И, а отже наявності обставин та підстав для задоволення позовних вимог.

Господарський суд обізнаний з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2018 (справа Господарського суду міста Києва № 910/14144/17 провадження № 12-88гс18) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілорін ЛТД", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 1) Національного банку України, 2) Міністерства фінансів України, про визнання відсутнім права вимоги та визнання права.

Пунктом 12 постанови встановлено: Скаржник зазначив, що цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства та провадження у справі має бути закрито, оскільки заявлені позовні вимоги фактично є вимогами про встановлення юридичних фактів, розгляд яких не належить до повноважень господарських судів.

Так, Верховний Суд, скасовуючи судові рішення місцевого та апеляційного господарського суду та закриваючи провадження у справі з підстав пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, виходив з того, що такі вимоги не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду лише під час розгляду спору про стягнення грошових коштів за такими договорами.

Разом з тим у пункті 32 цієї постанови вказано, що з урахуванням викладеного вище, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника сплати ним грошових коштів за кредитними договорами, сплачених поручителем, не є вимогами про встановлення юридичних фактів, однак такі доводи можуть розглядатися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право.

Водночас ні у мотивувальній, ні у резолютивній частині вказаного судового рішення не роз'яснено до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Господарський суд виходить з того, що спори у даній справі та справі 910/14144/17 є тотожними, однак вважає за необхідне, виходячи з власного переконання, що ґрунтується на принципі верховенства права, відхилитись від позиції Великої плати Верховного суду, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

Відповідно до положень Рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997, № 9-зп "Справа за конституційним зверненням громадян ОСОБА_7, ОСОБА_8 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води)") частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод внормовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується Статтею 6 § 1, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Ческьої Республіки), § 49). Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків . Таким чином, у статті 6 § 1 представлено право на суд , разом із правом на доступ до суду. Право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним (Bellet v. France (Белле проти Франції), § 38). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права (Bellet v. France (Белле проти Франції), § 36).

Відповідно до пункту 1 частини першої та частини другої статті 231 господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Положення частини першої статті 315 Цивільного процесуального кодексу України встановлюють, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Згідно з частиною другою цієї Статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

В силу припису частини четвертої статті 315 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Отже, справи про встановлення факту, що має юридичне значення та від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав ЮРИДИЧНИХ осіб не підлягають розгляду в окремому провадженні та за правилами цивільного судочинства зокрема.

Системний аналіз положень вказаних процесуальних кодексів, а також обов`язкові норми міжнародного договору, ратифікованого Україною, за переконанням суду вказують на те, що господарський суд позбавлений процесуальним законом права закрити провадження у даній справі, оскільки відсутні підстави вважати, що такий спір підлягає розгляду за правилами іншого судочинства, ніж господарське.

Відповідно до частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд виходить з наявності в даній справі спору про право у зв'язку із його запереченням відповідачем, мовчазним до пред'явлення позову та у відзиві і поясненнях - після відкриття провадження у справі.

Разом з тим обрання способу захисту, та саме ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб є прерогативою позивача. Суд наділений лише правом визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вихід за межі позовних вимог судом з власної ініціативи порушить принципи господарського судочинства щодо рівності учасників судового процесу перед законом і судом та змагальності сторін.

Однак, лише та обставина, що позивач самостійно не обрав ефективний захист і не пред'явив похідну (додаткову) вимогу майнового характеру про стягнення грошових коштів за договорами, не може слугувати підставою для висновку про те, що даний спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 Господарського процесуального кодексу України, у позові слід відмовити.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивача.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "АЙЛАНТ СЕРВІС" (79007, Львівська обл., м. Львів, вул. Шолом-Алейхема, буд. 1; ідентифікаційний код 39722134) до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1д; ідентифікаційний код 14360570) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілоріс" (49017, м. Дніпро, вул. Кам'янська, буд. 36; ідентифікаційний код 34513907) про визнання права та визнання відсутнім права відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09.10.2018.

Суддя Г. П. Бондаренко