Постанова

від 19.09.2018 по справі 2-6341/11

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

19 вересня 2018 року

місто Київ

справа № 2-6341/11

провадження № 61-24499св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В. , Усика Г. І. ,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк Надра ,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

особа, яка подала апеляційну скаргу, заявник - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року у складі судді Савицької Н. В. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 08 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Грушицького А. І., Свистун О. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк Надра (далі - ПАТ КБ Надра , банк) 14 вересня 2011 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 66 889, 64 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 27 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк Надра (далі - ВАТ КБ Надра ), правонаступником якого є ПАТ КБ Надра , та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 885925/ФО/13, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі у національній валюті України на загальну суму 30 000, 00 грн зі сплатою 3, 1 % на місяць строком з 27 серпня 2008 року до 17 серпня 2011 року. Нарахування відсотків за користування кредитом здійснювалося за фактичну кількість днів у періоді на залишок заборгованості.

За договором поруки від 27 серпня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як поручитель зобов'язалися відповідати як солідарні боржники.

Станом на 18 квітня 2011 року у ОСОБА_3 перед банком існувала заборгованість у розмірі 66 889, 64 грн, що складалася з: непогашеної суми кредиту - 28 767, 53 грн, несплачених відсотків - 27 769, 26, несплаченої пені за прострочення виконання зобов'язань - 9 992, 85 грн, штрафу за прострочення сплати мінімально необхідного платежу - 360, 00 грн.

Зважаючи на наявність несплаченої простроченої заборгованості, банк звернувся до суду з позовом.

Правовими підставами позову ПАТ КБ Надра визначив положення статей 526, 554 ЦК України.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року позов ПАТ КБ Надра задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ Надра заборгованість за кредитним договором у розмірі 66 889, 64 грн, а також витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 668, 90 грн, що складає по 334, 45 грн з кожного та 120, 00 грн, що складає по 60, 00 грн з кожного, витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що відповідачі істотно порушили вимоги статей 526, 527, 530, 536, 549, 550, 554, 1048, 1049, 1054, 1055 ЦК України, умови кредитного договору, договору поруки, у зв'язку з чим утворилась заборгованість за кредитним договором, тому позов підлягає задоволенню.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2016 року відмовлено ОСОБА_5, яка є спадкоємцем ОСОБА_6, у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення у зв'язку з тим, що заявник не є відповідачем у справі, а тому не вправі подавати такі клопотання до суду.

Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 08 грудня 2016 року заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року залишено без змін.

У своєму рішенні апеляційний суд зробив висновок, що за встановлених фактичних обставин справи наявні передбачені законом підстави для солідарного стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості за кредитним договором. Доводи заявника про припинення поруки у зв'язку з пропуском строку позовної давності відхилені апеляційним судом у зв'язку з їх необґрунтованістю.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просила скасувати заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 08 грудня 2016 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову в частині солідарного стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ Надра заборгованості за кредитним договором або направити справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на переконання заявника, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі не навів обґрунтування відхилення наданих заявником доказів та наведених доводів. Також заявник зазначає, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин правила частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, а також оскаржувані судові рішення не відповідають правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, щодо обрахування позовної давності стосовно кожного чергового платежу окремо.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2017 року відкрито касаційне провадження, а ухвалою від 19 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 серпня 2008 року між ВАТ КБ Надра , правонаступником якого є ПАТ КБ Надра , та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 885925/ФО/13, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 30 000, 00 грн зі сплатою 3, 1 % на місяць строком до 17 серпня 2011 року. Згідно з пунктом 4.1 кредитного договору у разі прострочення позичальником строку сплати мінімально необхідного платежу з погашення кредиту, визначеного у підпункті 2.3.2 цього договору, а також у випадку прострочення строку виконання зобов'язань позичальника щодо повернення кредиту, сплати всіх нарахованих відсотків, комісій та можливих штрафних санкцій у строк, визначений у підпункті 3.3.5 цього договору, позичальник сплачує банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на час виникнення заборгованості від несвоєчасно сплаченої суми, за кожен день прострочення.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ КБ Надра та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 885925/ФО/13-П, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався відповідати за належне виконання ОСОБА_3 зобов'язань перед банком, що виникли з кредитного договору від 27 серпня 2008 року. Зокрема, у пункті 1.2. договору поруки передбачено, що позичальник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає нічим не обумовлене і абсолютне право кредитора вимагати виконання зобов'язань, зазначених у договорі, повністю (чи у будь-якій його частині) як від позичальника та поручителя разом, так і від кожного окремо. Відповідно до пункту 1.5 договору поруки ОСОБА_4 підтвердив, що він ознайомлений та погоджується з умовами кредитного договору.

У зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору станом на 18 квітня 2011 року утворилась заборгованість в розмірі 66 889, 64 грн, з яких: 28 767, 53 грн - заборгованість за кредитом, 27 769, 26 грн - заборгованість за відсотками, 360, 00 грн - штраф за порушення строків сплати мінімально необхідного платежу, 9 992, 85 грн - пеня за порушення строків сплати платежу.

За життя, 10 квітня 2014 року, ОСОБА_4 заповів усе належне йому майно ОСОБА_5

З 13 червня 2014 року ОСОБА_4 знятий з реєстрації місця проживання у зв'язку зі смертю.

На час його смерті заявник, ОСОБА_5, проживала разом з ним у АДРЕСА_1, тому вважається такою, яка прийняла спадщину відповідно до правил частини третьої статті 1268 ЦК України.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує положення ЦК України та укладених договорів кредиту та поруки.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення виконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Правові наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що законодавець передбачив три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги).

Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не вправі.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення пред'явлення вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки необхідно розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак й в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Керуючись положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України, необхідно зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання

(у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

У договорі поруки, укладеному між ВАТ КБ Надра та ОСОБА_4, не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, у пункті 5.3 цього договору зазначено, що дія цього договору закінчується належним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором чи виконанням поручителем своїх зобов'язань згідно з умовами цього договору. Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому в наведеному випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 559 ЦК України.

Відповідно до умов кредитного договору позичальник ОСОБА_3 взяв на себе зобов'язання з повернення суми кредиту з відповідними процентами до 17 вересня 2011 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами).

За пунктом 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідальність поручителя виникає як у випадку невиконання позичальником будь-якої частини зобов'язань, так і при невиконанні позичальником зобов'язань в цілому.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, оскільки договором кредиту передбачено, що чергові платежі позичальник повинен був здійснювати кожного місяця, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.

У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12

(провадження № 14-145цс18), відповідно до якого строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням.

Суди першої та апеляційної інстанцій, стягуючи з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, не врахували наведених норм матеріального права та обставин справи, не з'ясували, коли позичальник здійснив останній платіж за договором за кожною із складових заборгованості, не встановили, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1599цс15, з огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України наявні підстави для висновку, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Таким чином, оскільки суди не дослідили та не надали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, відповідно, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, відповідно до статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню в частині позовних вимог до поручителя з передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи судам належить урахувати наведені висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Верховний Суд врахував тривалий розгляд справи судами, а також той факт, що з моменту постановлення рішення суду першої інстанції минуло майже 7 років, а тому, з метою процесуальної економії та з урахуванням повноважень апеляційного суду, вирішив, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 08 грудня 2016 року в частині позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_4, скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик