Рішення

від 16.10.2018 по справі 914/1126/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.10.2018 Справа №914/1126/18

За позовом: Керівника Львівської місцевої прокуратури №3, м. Львів, в інтересах держави

до відповідача 1: Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області, м. Пустомити Львівської області,

до відповідача 2: Приватного акціонерного товариства Миколаївцемент ,

м. Миколаїв Миколаївського району Львівської області,

про : визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельних ділянок

Суддя Синчук М.М.

за участю секретаря судового засідання Карась Х.Л.

Представники учасників процесу:

прокуратури: ОСОБА_1

відповідача 1: ОСОБА_2 - довіреність від 14.06.2018 р. №61-04/15-1772/0/2-18;

відповідача 2: ОСОБА_3 - довіреність від 07.08.2018 р. №000112, ОСОБА_4 - ордер серія ЛВ №127826 від 17.09.2018 р.

Представникам сторін, що з'явились в судове засідання, прокурору роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст. 46 ГПК України. Заяв про відвід судді не надходило. У відповідності ст. 222 ГПК України здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою програмно-апаратного комплексу «Оберіг» .

На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/1126/18 за позовом Керівника Львівської місцевої прокуратури №3 до відповідача 1: Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області, до відповідача 2: Приватного акціонерного товариства Миколаївцемент про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельних ділянок.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 21.06.2018 р. відкрито провадження у справі №914/1126/18 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 16.07.2018 р. Рух справи відображено в попередніх ухвалах суду.

Позиція прокурора (позивача). Підставою для звернення прокурора до суду з позовом стало те, що в оспорюваному договорі оренди землі від 30.12.2004 р. не проведена і не затверджена у встановленому чинним законодавством порядку нормативна грошова оцінка переданих в оренду земельних ділянок, що є підставою для визнання оскаржуваного договору недійсним у відповідності до вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Позиція відповідача - 1. Відповідач 1 повідомив, що райдержадміністрацією вживались належні заходи щодо приведення договору оренди землі, укладеного з відповідачем 2 до вимог законодавства, тому вважає позицію прокуратури упередженою та необґрунтованою стосовно позиції райдержадміністрації, як орендодавця земельної ділянки, про що вказав у відзиві на позовну заяву від 09.07.2018 р. (вх. №25331/18).

Позиція відповідача - 2. Відповідач 2 щодо позовних вимог заперечив в повному обсязі з наступних підстав, про що зазначив у відзиві на позовну заяву від 06.07.2018 (вх. №25179/18). Відповідач 2 користується спірними земельними ділянками на підставі ОСОБА_3 на право постійного користування землею від 06.02.1975 року. Відповідач 2 не може виконати п. 2 Розпорядження голови Пустомитівської РДА №613 від 17.11.2015 р. в частині реєстрації Додаткової угоди до договору, оскільки неможливо отримати Витяг з Державного земельного кадастру про земельні ділянки на які укладено Договір оренди. Обов'язок по проведенню першої нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки, згідно чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, ще за довго до укладення договору оренди було покладено на державу в особі її компетентних органів, зокрема органи Держкомзему. Так, указом Президента України від 14.08.2000р. №970/2000 затверджено Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, згідно положень п. 1 якого, передбачалось, що Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Відповідачем-2 подано в матеріали справи заяву від 06.07.2018р. про застосування спливу позовної давності до заявлених прокурором вимог, що в порядку ст. 267 Цивільного кодексу України, має наслідком відмову у позові.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, повно, всебічно і об'єктивно з'ясувавши усі обставини справи в їх сукупності, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено таке.

Між Пустомитівською районною державною адміністрацією Львівської області (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством Миколаївцемент (орендар) укладено договір оренди землі б/н від 30.12.2004 р., укладений на підставі розпорядження голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690 Про передачу земельних ділянок в довгострокову оренду ВАТ Миколаївцемент для видобутку гіпсового каменю на території Дмитрівської та Пісківської сільських рад за межами населених пунктів (надалі - Договір). Згідно з Договором орендарю передано в оренду земельні ділянки загальною площею 157,7202 га для видобутку гіпсового каменю, а саме: 78,8525 га на території Дмитрівської сільської ради та 78,8677 га на території Пісківської сільської ради Пустомитівського району.

Відповідач 2 - ПрАТ Миколаївцемент є правонаступником орендаря ВАТ Миколаївцемент (кодом ЄДРПОУ: 00293025).

Термін оренди вказаних земельних ділянок становить 20 (двадцять) років (п. 3.1. Договору). Земельні ділянки передані в оренду з метою видобутку гіпсового каменю, тобто для комерційного використання (п. 1.1. Договору). Цільове призначення земельних ділянок здійснюється відповідно до умов договору (п. 5.2 Договору).

У розпорядженні голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690 Про передачу земельних ділянок в довгострокову оренду ВАТ Миколаївцемент для видобутку гіпсового каменю на території Дмитрівської та Пісківської сільських рад за межами населених пунктів визначено розмір орендної плати за спірну земельну ділянку з покликанням на відповідні рішення сільських рад, на території яких за межами населених пунктів спірна земельна ділянка знаходиться, а саме згідно рішення Пісківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 12.07.2004 року №73 та згідно рішення Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 20.10.2004 року №89.

Станом на момент погодження сторонами істотних умов договору оренди землі від 30.12.2004р. розмір орендної плати був визначений рішенням Пісківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 12.07.2004 року №73, рішенням Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 20.10.2004 року №89 та розпорядженням голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690.

Нормативно грошова оцінка спірної земельної ділянки, в тому числі і станом на момент укладення оспорюваного договору, не проводилась. Указом Президента України від 14.08.2000р. №970/2000 затверджено Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, згідно положень п. 1 якого, передбачалось, що Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Обов'язок по проведенню першої нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки, згідно чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, було покладено на державу в особі її компетентних органів, зокрема органи Держкомзему.

Підставою для звернення прокурора до суду з позовом стало те, що в оспорюваному договорі оренди землі від 30.12.2004 р. не проведена і не затверджена у встановленому чинним законодавством порядку нормативна грошова оцінка переданих в оренду земельних ділянок, що є підставою для визнання оскаржуваного договору недійсним у відповідності до вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.

При винесенні рішення суд виходив з наступного.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 13 Закону України Про оцінку земель , нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі, зокрема, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Під час вирішення даного спору по суті суд враховує положення ч.ч. 1-2 ст. 16 Закону України Про оренду землі , згідно яких особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України Про оренду землі , орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Частиною 1 ст. 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації (ч. 2 ст. 125 Земельного кодексу України), а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону (ч. 2 ст. 126 Земельного кодексу України).

Тобто, право, посвідчене договором оренди, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування, а тому, з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України, захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного договору оренди недійсним, якщо рішення, на підставі якого укладено вказаний договір оренди, не визнано недійсним у встановленому порядку.

Аналогічні за своїм змістом висновки містяться у п. 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 6 Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин .

Матеріалами справи підтверджується, що оспорюваний договір оренди землі укладений на підставі розпорядження голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690 Про передачу земельних ділянок в довгострокову оренду ВАТ Миколаївцемент для видобутку гіпсового каменю на території Дмитрівської та Пісківської сільських рад за межами населених пунктів , яке не оспорюється, не скасоване, не визнано судом незаконним, а тому визнається таким, що зумовило відповідні правові наслідки. Протилежного сторони спору суду не довели, належними, допустимими та достовірними доказами не підтвердили.

Надавши правову оцінку вказаному розпорядженню, суд зазначає, що серед іншого, у вказаному розпорядженні визначено розмір орендної плати за спірну земельну ділянку з покликанням на відповідні рішення сільських рад, на території яких за межами населених пунктів спірна земельна ділянка знаходиться, а саме згідно рішення Пісківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 12.07.2004 року №73 та згідно рішення Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 20.10.2004 року №89. З огляду на те, що в матеріалах справи також відсутні докази скасування, визнання незаконним чи оспорювання таких рішень в суді, останні судом беруться до уваги як такі, що зумовили виникнення відповідних правових наслідків. Протилежного сторони спору суду не довели, належними, допустимими та достовірними доказами не підтвердили.

З текстів рішень органів місцевого самоврядування вбачається, що останніми первинно визначено розміри орендної плати за користування спірною земельною ділянкою, які в подальшому включені у текст розпорядження голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690, а в подальшому а п. 4.1. договору оренди землі від 30.12.2004р.

Згідно ч.ч. 1-2 ст. 15 Закону України Про оцінку земель , підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок може проводитися також на підставі договору, який укладається заінтересованими особами в порядку, встановленому законом.

Технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, затверджується районними радами. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається відповідним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 23 Закону України Про оцінку земель ).

Тобто, нормативна грошова оцінка - конкретна вартісна характеристика, яка містить низку етапів, передбачених чинним законодавством. Зокрема, це прийняття уповноваженим органом влади рішення щодо проведення нормативної грошової оцінки земель, розробка технічної документації грошової оцінки спеціальною установою, погодження технічної документації органами влади, прийняття відповідною радою рішення про затвердження технічної документації. Такої правової позиції притримується Верховний Суд України у постанові від 13.03.2017 року у справі № 6-2195цс16.

За наведеного суд приходить до висновку, що врегульований законодавством процес виготовлення технічної документації про нормативно грошову оцінку землі та визначення нормативно грошової оцінки землі є передумовою для можливості проведення розрахунку майбутнього розміру орендної плати, і в часі передує укладенню договору оренди землі. Відповідно, закон ставить в залежність момент розрахунку розміру орендної плати і момент укладення договору оренди землі таким чином, що станом на момент погодження істотних умов договору оренди землі розрахунок орендної плати повинен бути проведений. Тобто, розрахунок розміру орендної плати не здійснюється в момент погодження сторонами істотних умов договору оренди землі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (абз. 4 п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2011р. №11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України Про плату за землю , в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель (ч. 5 ст. 5 Закону України Про плату за землю ).

Правова специфіка орендних відносин щодо землі державної власності між суб'єктом підприємницької діяльності та суб'єктом владних повноважень дозволяє суду стверджувати, що уповноваженою особою на визначення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою державної власності є орендодавець, який такий розмір в імперативному порядку визначає у відповідності до чинного законодавств. Свобода договору, визначена ст. 627 Цивільного кодексу України, в контексті права орендаря пропонувати свій розмір орендної плати за користування державною земельною ділянкою відсутня. Орендар наділений правом погодитись на пропонований орендодавцем розмір орендної плати та укласти договір чи не прийняти пропонований розмір орендної плати і відмовитись від укладення договору оренди землі.

Тобто, станом на момент погодження сторонами істотних умов договору оренди землі від 30.12.2004р. розмір орендної плати був визначений рішенням Пісківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 12.07.2004 року №73, рішенням Дмитрівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 20.10.2004 року №89 та розпорядженням голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 15.12.2004р. №690.

З огляду на викладене вище, суд зазначає, що обставини, пов'язанні з процедурою розрахунку розміру орендної плати не можуть слугувати підставою для недійсності правочину в контексті непогодження істотних умов договору оренди, оскільки ці обставини в часі не збігаються.

Відповідно, розрахунок розміру орендної плати не може бути підставою для визнання недійсним договору оренди землі через недосягнення згоди по усіх істотних умовах договору, оскільки сторони погодили умову договору про розмір орендної плати, про що свідчить п. 4.1. договору оренди землі від 30.12.2004р., незалежно від правильності проведення уповноваженим органом такого розрахунку.

З матеріалів справи судом встановлено, що нормативно грошова оцінка спірної земельної ділянки, в тому числі і станом на момент укладення оспорюваного договору, не проводилась, протилежного сторонами у справі у належний спосіб не доведено.

Суд також зазначає, що заслуговують на увагу доводи відповідача-2 з приводу того, що обов'язок по проведенню першої нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки, згідно чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, ще за довго до укладення договору оренди було покладено на державу в особі її компетентних органів, зокрема органи Держкомзему. Так, указом Президента України від 14.08.2000р. №970/2000 затверджено Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, згідно положень п. 1 якого, передбачалось, що Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до покладених на Держкомзем завдань останній, згідно п. 4 Положення, організовує та забезпечує проведення робіт з грошової оцінки земель, здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками земельних ділянок і землекористувачами; здійснює у складі державного земельного кадастру реєстрацію договорів оренди земельних ділянок.

У свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 12.01.1993р. №15 затверджено Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, згідно п. 2 якого, Державний земельний кадастр, включає дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, бонітування грантів, зонування територій населених пунктів, економічної та грошової оцінки земель.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом, Комітетом по земельних ресурсах і земельній реформі Республіки Крим, управліннями земельних ресурсів обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділами земельних ресурсів районних державних адміністрацій, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських ОСОБА_5 народних депутатів за єдиною для України системою на базі нормативних документів, затверджуваних Держкомземом (п.п. 3.- 4. Положення).

Ведення державного земельного кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних робіт, ґрунтових, геоботанічних, радіологічних, лісотипологічних, містобудівних та інших обстежень і розвідувань, реєстрацією права власності на землю, права користування землею і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості земель, бонітуванням ґрунтів, зонуванням територій населених пунктів та економічною оцінкою земель. Оперативність і точність даних земельного кадастру забезпечується використанням аерокосмічних зйомок та застосуванням методів дистанційного зондування земної поверхні (п. 5 Положення).

Разом з тим, постановою Верховної ОСОБА_5 України від 19.09.1996р. №379/96-ВР Про порядок введення в дію Закону України Про внесення змін і доповнень до Закону України Про плату за землю врегульовано, що Кабінет Міністрів України уповноважено провести до 1 січня 1999 року грошову оцінку земель населених пунктів; у шестимісячний строк розробити і затвердити Методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів) і забезпечити до 1 січня 1999 року проведення оцінки зазначених земель.

Постановою Верховної ОСОБА_5 України від 16.07.1999р. №999-XIV Про продовження строку проведення грошової оцінки земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення продовжено строк проведення грошової оцінки земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення, встановлений в абзацах другому і третьому пункту 3 Постанови Верховної ОСОБА_5 України від 19 вересня 1996 року "Про порядок введення в дію Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю" до 1 січня 2002 року.

Наведене вище зумовило виклад п. 3 постанови Верховної ОСОБА_5 України від 19.09.1996р. №379/96-ВР Про порядок введення в дію Закону України Про внесення змін і доповнень до Закону України Про плату за землю , 16.07.1999р. в наступній редакції, згідно якої Кабінету Міністрів України: провести до 1 січня 2002 року грошову оцінку земель населених пунктів; у шестимісячний строк розробити і затвердити Методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів) і забезпечити до 1 січня 2002 року проведення оцінки зазначених земель .

На виконання постанови Верховної ОСОБА_5 України від 19.09.1996р. №379/96 постановою Кабінету Міністрів України від 30.05.1997р. №525 врегульовано уповноважити Державний комітет по земельних ресурсах разом з Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством лісового господарства, Державним комітетом у справах містобудування і архітектури, Державним комітетом по водному господарству, Українською академією аграрних наук у тримісячний термін розробити Порядок грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів); Державному комітетові по земельних ресурсах разом з ОСОБА_5 міністрів Автономної Республіки Крим, обласними та Севастопольською міською державними адміністраціями провести до 1 січня 1999р. грошову оцінку земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів) відповідно до зазначеної Методики; ОСОБА_5 міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та Севастопольській міській державним адміністраціям профінансувати витрати, пов'язані з проведенням грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), за рахунок коштів, які надходять від сплати земельного податку.

За наведеного вище вбачається, що держава делегувала Держкомзему України та його територіальним органам виконання передбачених Земельним кодексом України та іншими законами і нормативними актами повноважень по землеустрою, землевпорядкуванню, державній системі земельно-кадастрових робіт, та інші повноваження по земельним правовідносинам, пов'язані, зокрема, з організацією проведенням нормативно грошової оцінки земель (зокрема першої), з передачею документів заявника (заявників) зі своїм висновком до розпорядників землі державної та комунальної власності для прийняття рішення по питанню надання земельної ділянки, державної реєстрації договорів оренди земель, а також здійснення державного нагляду і контролю за порушенням земельного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України Про оцінку земель , нормативна грошова оцінка земельних ділянок сільськогосподарського призначення проводиться не рідше як один раз у 5-7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше як один раз у 7-10 років.

У зв'язку з викладеним, суд відзначає, що виконання державою в особі Держкомзему та її територіальних органів обов'язку по своєчасному проведенню першої нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки слугувало б тією обставиною, яка б засвідчувала відсутність порушень, які у даному спорі доводить прокурор, та які, на переконання останнього, призводять до порушення інтересів держави.

Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Згідно із ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України, суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Частини 1, 2 статті 13 Цивільного кодексу України передбачають, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини у статті 17 регламентує, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_5 України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Ідентичні за змістом положення містяться у ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Оспорювання прокурором дійсності договору оренди землі через невиконання уповноваженим державою органом (Держкомземом та його територіальними органами на місцях) обов'язку по проведенню нормативно грошової оцінки спірної земельної ділянки в контексті спірних правовідносин розцінюється судом як порушення права особи на мирне володіння своїм майном (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі Україна-Тюмень проти України від 22.11.2007 року (остаточне 22/02/2008), рішення у справі Іатрідіс проти Греції від 25.03.1999 року, заява № 311107/96), позбавлення особи законного сподівання на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення Європейського суду з прав людини у справі Стретч проти Сполученого Королівства від 24.06.2003 року (остаточне 03.12.2003 року), рішення у справі Компанія ОСОБА_6 Девелопментс та інші проти Ірландії (Pine Valley Developments and Others v. Ireland); рішення у справі Прессос Компанія Нав'єра та інші проти Бельгії (Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium) від 20.11.1995 року), а також суперечить принципу належного урядування , аналізованого Європейським судом з прав людини (рішення Рисовський проти України від 20.10.2011 року (остаточне 20/01/2012), який полягає в тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia)). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки (Pincova and Pine v. the Czech Republic), рішення у справі Ґаші проти Хорватії (Gashi v. Croatia) від 13.12.2007 року, та у справі Трґо проти Хорватії (Trgo v. Croatia) від 11.06.2009 року).

В порядку реалізації повноважень держави, інтереси якої захищає у даному спорі прокурор, в частині здійснення механізму державного нагляду і контролю за використанням і охороною земель за обставинами спору (ст.ст. 187 -188 Земельного кодексу України, положення Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель , Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, затверджене указом Президента України від 14.08.2000р. №970/2000, Положення про Державну інспекцію з контролю за використанням та охороною земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2002р. №1958), уповноваженими органами - Держкомземом та його структурним підрозділом - Державною інспекцією з контролю за використанням та охороною земель і її територіальними органами станом на момент укладення оспорюваного договору оренди землі від 30.12.2004р. не виявлено та в належний спосіб не зафіксовано порушень земельного законодавства, з якими закон пов'язує недійсність правочину.

Згідно ч. 1 ст. 77 ГПК України , обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 74 ГПК України , кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 3 ст. 74 ГПК України ).

У зв'язку з викладеним вище, в матеріалах справи відсутні належні, допустимі, достовірні доками, які в сукупності можуть бути розцінені судом як достатні докази порушення сторонами договору положень земельного законодавства на момент укладення договору оренди землі від 30.12.2004р., умовами якого порушуються інтереси держави у даному спорі.

Надавши правову оцінку договору оренди землі від 30.12.2004р., суд зазначає, що в останньому сторони погодили усі істотні умови, визначенні ст. 15 Закону України Про оренду землі , в тому числі орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Матеріалами справи підтверджується той факт, що Пустомитівським районним відділом Центру державного земельного кадастру Львівської регіональної філії 31.01.2005р. проведено державну реєстрацію за № 04:05:458:00006 оспорюваного договору оренди землі, що взаємозв'язку з положеннями ч. 2 ст. 15 Закону України Про оренду землі , в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, є беззаперечним підтвердженням правомірності правочину та визнання його державою, оскільки відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За доводами прокурора порушений інтерес держави оспорюваним договором обґрунтовується значним ненадходженням в бюджет орендної плати. Однак, відповідно до ст. 27 Закону України Про плату за землю та приписів Закону України Про державну податкову службу в Україні , контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку здійснювала державна податкова інспекція.

Станом на момент вирішення спору по суті функції контролю за справлянням податків і зборів, у тому числі за користування земельними ділянками, згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року № 236, покладено на Державну фіскальну службу України, яка здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів (п. 7 постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року № 236), які наділені правом звернення до суду (пп. 25 п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року № 236).

Відповідно до ст. 61 Податкового кодексу України, податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Податковий контроль здійснюється органами, зазначеними у статті 41 цього Кодексу, в межах їх повноважень, встановлених цим Кодексом.

В матеріалах справи наявний лист Головного управління ДФС у Львівській області від 17.11.2017 року № 5689/13-01-14-09-18 Про надання інформації , адресований Пустомитівському відділу Львівської місцевої прокуратури №3, яким підтверджується те, що відповідно до даних інформаційно-аналітичних систем Головного управління ДФС України у Львівській області за результатами перевірок ПАТ Миколаївцемент за період з 01.04.2003 року по 31.03.2011 року не встановлено заниження або завищення задекларованих суб'єктом господарювання показників з земельного податку та орендної плати за земельні ділянки. Крім того, з листа Головного управління ДФС України у Львівській області від 15.12.2017р. №7619/9/13-01-12-23 Про надання інформації , адресованого Львівській місцевій прокуратурі №3, вбачається, що згідно наявних інформаційних баз даних по ПАТ Миколаївцемент (код ЄДРПОУ - 00293025) була проведена планова виїзна документальна перевірка з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період 01.01.2009р. по 31.03.2011р. За результатами перевірки не встановлено заниження або завищення задекларованих показників податкового розрахунку орендної плати за земельні ділянки.

Відповідачем-2 в підтвердження сплати орендної платив належному розмірі надано до матеріалів справи податкові декларації зі сплати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або колективної власності), згідно форми затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.06.2015р. №560, за 2016 рік, за 2017 рік та за 2018 рік. Відповідачем-2, за 2018р., задекларовано річну орендну плату, розраховану, виходячи з 5 % нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по області. Наведене узгоджується з приписами п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України, де передбачено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку - для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено , - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

За наведеного вище суд приходить до висновку, що декларування, нарахування та сплата відповідачем-2 орендної плати у розмірі, визначеному Податковим кодексом України, не може розцінюватись як ненадходження в належному розмірі платежів до бюджету, на що покликається прокурор як на обґрунтування порушення інтересів держави у даному спорі.

Разом з тим, прокурором не представлено належного розрахунку недоплати відповідачем-2 в бюджет розміру орендної плати за користування спірною земельною ділянкою, який судом міг бути розцінений як належний, допустимий та достовірний доказ в підтвердження порушення інтересів держави.

За наведеного, суд зазначає, що доводи прокурора про порушення інтересів держави оспорюваним договором оренди землі від 30.12.2004р., не підтверджені належними доказами.

У відповідності до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Захист порушеного інтересу держави у спорі за позовом прокурора у статусі самостійного позивача необхідним є доведення двох обов'язкових складових: суперечність договору оренди землі від 30.12.2004р. Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільствам на момент укладення договору; та порушення інтересів держави укладенням такого договору по факту згаданої суперечності. Лише і винятково тоді захист та відновлення порушеного інтересу держави судовим рішенням буде можливим та підставним.

В процесі розгляду та вирішення спору по суті прокурором не доведено, та не надано належних, допустимих та достовірних доказів в підтвердження порушення суперечності положень договору оренди землі від 30.12.2004р. Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільствам на момент укладення договору, які могли б слугувати підставою для визнання цього договору недійсним, аналогічно, як і не доведено та не підтверджено порушення інтересів держави укладенням та виконанням такого договору сторонами.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду , а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Необгрунтованість позову та відсутність порушеного права особи, за захистом якого така звертається до суду, є підставою для відмови в задоволенні заявленого позову судом.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (ч. 3 ст. 3 Господарського процесуального кодексу Ураїни). Такою особою, за матеріалами справи, вважає себе прокурор.

Частиною 2 ст. 2 Цивільного кодексу України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167 , 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно ст. 6 Конституції України , органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України , органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України , в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Водночас, Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У рекомендаціях Парламентської ОСОБА_5 Європи від 27.05.2003р. № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України ).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру" .

Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього Закону , прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999р. №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття інтереси держави висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України , який уже втратив чинність. Однак висловлене судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону "Про прокуратуру" .

Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

В даній справі, прокурор обґрунтував наявність порушення інтересів держави дотриманням належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового регулювання безпосередньо належить до інтересів держави.

Таке обґрунтування не є несумісним з розумінням інтересів держави, тому суд вважає, що даний позов має на меті захист інтересів держави.

Пункт 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України , передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках, тому необхідно з'ясувати, що мається на увазі під виключним випадком і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" , дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

2) у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

В свою чергу, не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається, а здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Суд зазначає, що неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Згідно ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" , наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" , під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження звертатися до суду з позовом (заявою, поданням).

Відповідно до ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу .

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.05.2018р. у справі №918/323/17 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.04.2018р. у справі № 806/1000/17.

За своєю правовою сутністю у даному спорі позов заявлений з підстав порушення сторонами на момент укладення договору оренди землі від 30.12.2004р. земельного законодавства.

Суд відзначає, що перевірку дотримання земельного законодавства станом на момент вирішення спору по суті здійснюють уповноважені державою орган, що реалізує повноваження у сфері державного нагляду і контролю за використанням і охороною земель, яким є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), шо утворена постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 року № 442 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади та діє відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року № 15.

Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Підпункт 25-1 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року № 15, зокрема передбачає, що Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах.

Разом з тим, як вже зазначалось вище, органом, уповноваженим здійснювати контроль за правильністю обчислення і справляння плати за землю є органи державної фіскальної служби.

Поза як, в порядку ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, одна із сторін, а за обставин справи, саме Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області як розпорядник землею державної власності, наділена повноваженнями по оспорюванню спірного договору та в особі якої прокурор вправі звернутись до суду з таким позовом за наявності для цього визначених законом підстав та умов.

Натомість, звертаючись до суду з даним позовом у статусі самостійного позивача, прокурор зазначив про відсутність органу, до компетенції якого віднесенні відповідні повноваження, оскільки такий орган (Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області) є стороною оспорюваного правочину, а контролюючі органи, органи виконавчої влади не обізнані щодо невідповідності спірного договору вимогам чинного законодавства.

Враховуючи викладене, суд вважає, що звертаючись з даним позовом до суду, прокурор, в порушення вищенаведених норм права, не визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Також, в матеріалах справи відсутні докази дотримання прокурором ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення з даним позовом до суду.

Отже, беручи до уваги те, що прокурором безпідставно при подані позову до суду не визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах у даній справі, не обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави у даній справі, а також не наведено обставин нездійснення уповноваженими органами наданих їм повноважень у сфері земельних правовідносин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявленого прокурором позову.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 20.09.2018р. у справі №924/1237/17.

Відповідачем-2 подано заяву від 06.07.2018р. про застосування позовної давності до заявлених прокурором вимог, що в порядку ст. 267 Цивільного кодексу України, має наслідком відмову у позові.

Вирішуючи дану заяву, суд зважає на те, що матеріалами справи підтверджується поінформованість держави про укладення оспорюваного договору в момент його укладення (30.12.2004р.), так як стороною цього договору є розпорядник земельної ділянки державної власності в особі місцевої державної адміністрації.

Крім цього, державою в особі Пустомитівського районного відділу Центру державного земельного кадастру Львівської регіональної філії 31.01.2005р. проведено державну реєстрацію за № 04:05:458:00006 договору оренди землі від 30.12.2004р.

Прокурор володів інформацією щодо наявності оспорюваного договору станом на 11.06.2006р., що вбачається з тексту наявного в матеріалах справи подання від 11.06.2012р. №50-1705вих12 прокурора Пустомитівського району Львівської області про усунення порушення вимог законодавства про надра, причин та умов, що їм сприяють.

В порядку здійснення загального прокурорського нагляду, визначеного ст. 19 Закону України Про прокуратуру від 05.11.1991 року № 1789-XII (у редакції від 09.08.2003 року) та ряду наказів Генерального прокурора України від 15.04.2004 року № 6гн, від 19.09.2005 року № 3гн, від 18.10.2010 року № 3гн, від 12.04.2011 року № 3гн, від 07.11.2012 року № 3гн, від 07.11.2012 року №3гн, де передбачалось, що предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам, прокурор не міг не знати про укладення між сторонами оспорюваного договору та його умови.

Однак, з огляду на те, що позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ч. 1 ст. 256 Цивільного кодексу України), а в процесі розгляду справи судом не здобуто належних, допустимих, достовірних доказів, які б достатньо свідчили про порушення інтересів держави у даному спорі та відмовлено в задоволенні позову, тому застосування спливу позовної давності є безпідставним. Відтак, в задоволенні заяви відповідача-2 від 06.07.2018р. про застосування спливу позовної давності до заявлених прокурором слід відмовити.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та обєктивного зясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Судом було досліджено всі докази, наявні в матеріалах справи та надано оцінку всім доводам сторін.

Судові витрати на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України залишаються за прокурором.

Керуючись ст.ст. 2,13, 74, 76, 77, 78, 86, 129, 236-241, 327 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,

УХВАЛИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення виготовлено 26.10.2018.

Суддя Синчук М.М.