Постанова

від 16.10.2018 по справі 521/12243/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/5778/18

Номер справи місцевого суду: 521/12243/17

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Погорєлова С. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.10.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Заїкіна А.П., Калараш А.А.

за участю секретаря: Томашевської К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь у справі за позовом засновника Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності , на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, ухвалене під головуванням судді Целуха А.П. 22 травня 2018 року у м. Одесі, -

встановила:

У серпні 2018 року засновник ТОВ Надія-Південь ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності (а.с. 1-4).

В обґрунтування позову зазначив, що 25 лютого 1994 року між АНПП Вега та АТ Надія-Південь був укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого АНПП Вега зобов'язувалось передати у власність АТ Надія-Південь квартиру площею 51,27 кв.м., а АТ Надія-Південь зобов'язувався прийняти квартиру та сплатити її вартість у розмірі 448 мільйонів карбованців. Відповідно до акту №52 від 02 жовтня 1995 року №52, АНПП Вега передало, а АТ Надія-Південь прийняло двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 50,77 кв.м., житловою площею 28,59 кв.м.

05 лютого 1982 року між позивачем та відповідачкою був зареєстрований шлюб, який 26 квітня 2007 року був розірваний.

ОСОБА_2 є засновником ТОВ Надія-Південь . До складу учасників товариства увійшла й відповідач, яка мала внести у статутний фонд товариства свою частку у розмірі 30%.

Наказом №23 від 24 грудня 1996 року на підставі протоколу зборів засновників від 20 грудня 1996 року ОСОБА_3, як члену товариства дозволено викупити квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_3 володіє квартирою, але весь цей час квартирою користується ОСОБА_4, який мешкає у зазначеній квартирі самостійно, а також сплачує комунальні послуги. ОСОБА_3 ніколи не мешкала у вказаній квартирі а також не зберігала своє майно.

13 січня 2014 року та 20 січня 2015 року ОСОБА_3 письмово, у встановленому законом порядку, повідомлялась про час та дату загальних зборів товариства, та їй неодноразово пропонувалось внести частку у статутний фонд підприємства, оскільки фактично відповідач не внесла свою частку у статутний фонд підприємства, та не набула статусу учасника товариства, не

сплатила вартість квартири, у зв'язку із чим, на думку позивача, безпідставно володіє зазначеною квартирою.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року позов засновника ТОВ Надія-Південь ОСОБА_5 залишено без задоволення (а.с. 76-78).

В апеляційній скарзі засновник ТОВ Надія-Південь ОСОБА_5 просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права (а.с. 80).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга засновника ТОВ Надія-Південь ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи судове рішення про залишення без задоволення позовних вимог засновника ТОВ Надія-Південь ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з того, що загальний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого цивільного права та інтересу у даній справі сплив, доказів поважності його пропуску або доказів того, що за домовленістю сторін строк позовної давності було збільшено, стороною позивача не надано.

Однак, колегія суддів не може погодитись зі вказаним висновком суду з наступних підстав.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Як роз'яснено у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд першої інстанції, при вирішенні позову, спочатку мав встановити обставини справи, визначити правовідносини, які виникли між сторонами, якими нормами матеріального права вони регулюються, встановити, чи порушене відповідачем право позивача і тільки після цього вирішувати питання про можливість застосування наслідків спливу позовної давності. Тобто, лише у випадку, якщо право позивача порушене, але позов поданий поза межами позовної давності, суд може прийти до висновку, що порушене право не підлягає судовому захисту у зв'язку із спливом позовної давності. У випадку, якщо суд встановить, що право позивача не порушене, суд має відмовити у задоволенні позову по суті, незалежно від того, що позов поданий поза межами позовної давності.

У зв'язку із викладеним, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд безпідставно застосував строк позовної давності, проте вважає, що у задоволенні позовних вимог має бути відмовлено саме з підстав їх недоведеності та безпідставності, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 05 лютого 1982 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб Відділом ЗАГС м. Кишинева, актовий запис №547.

ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна №19208 від 29 січня 1997 року, укладеного з ОСОБА_2, зареєстрованого на Одеській товарній Біржі, належить квартира АДРЕСА_2.

Право власності ОСОБА_3 на зазначену квартиру зареєстровано КП ОМБТІ 05 лютого 1997 року, що підтверджується відміткою на договорі, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2005 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був розірваний.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Відповідно до ст. 387 ЦК України (на яку посилається у позовній заяві позивач), власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктами 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав №5 від 07 лютого 2014 року передбачено, що, застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Зокрема, положення ст. 387 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, що викладений у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-327цс15.

Виходячи з системного аналізу ст. 328 ЦК України, набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт, та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому нормами ЦК України.

Звертаючись до суду з даним позовом, засновник Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь посилався на те, що, оскільки ОСОБА_3 (як член ТОВ Надія-Південь ) не сплатила вартість спірної квартири, у зв'язку із чим безпідставно володіє даним майном, то позивач відповідно до вимог ст. 387 ЦК України має право на його витребування з чужого незаконного володіння відповідача та визнання права власності на дане майно.

Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як передбачено ч. 1 ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як вбачається з матеріалів справи, Договір купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 29 січня 1997 року, зареєстрований на Одеській товарній Біржі, відповідає вимогам законодавства, зокрема ст. 203 ЦК України: зміст правочину не суперечить положенням ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення було вільним і відповідало внутрішній волі; правочин вчинений у формі, встановленій законом; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Позивач, засновник Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь ОСОБА_2, у встановленому законом порядку дійсність вказаного правочину не оскажив, а тому, колегія суддів доходить до висновку, що на сьогоднішній день Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 29 січня 1997 року, є дійсним.

Крім того, звертає увагу той факт, що за приписами ст. 387 ЦК України, на яку посилається засновник Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь ОСОБА_2 як на правову підставу позовної вимоги про витребування з володіння відповідача квартири, тільки власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а ОСОБА_2 таким не є, а відтак колегія суддів доходить висновку про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту свого права, у зв'язку із чим позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення.

При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи в частині правового обгрунтування залишення позову без задоволення, у зв'язку із чим рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у вказаній частині.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь - задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року- скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позовну заяву засновника Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності - залишити без задоволення .

Стягнути з засновника Товариства з обмеженою відповідальністю Надія-Південь ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на надання правової допомогри у розмірі 3 500 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 26 жовтня 2018 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді А.П. Заїкін

ОСОБА_6