Рішення

від 31.10.2018 по справі 921/233/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

31 жовтня 2018 року м. ТернопільСправа № 921/233/18 Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Руденка О.В.

при секретарі судового засідання Курмило В.М.

розглянув справу

за позовом ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікторія ЛТД", вул. Сагайдачного, 2, м. Тернопіль, 46001

про стягнення 23 766,82 грн. 3% річних та 52 098,04 грн. інфляційних втрат

за участі представників сторін:

позивача : ОСОБА_1, НОМЕР_1 від 27.12.1997

ОСОБА_3, ордер серія ТР №074806 від 30.07.2018

відповідача: Микитюк І.С., довіреність № 2/63 від 12.07.2018

Помазанська С. І., довіреність № 2/62 від 12.07.2018.

Суть справи:

ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікторія ЛТД" про стягнення 52 098,22 грн. інфляційних нарахувань та 23766,82 грн. 3 % річних.

В обґрунтування заявлених вимог, підтриманих в судовому засіданні повноважним представником, позивач посилається на неналежне виконання господарюючим суб'єктом грошових зобов'язань з повернення вартості належного позивачу майна та частини прибутку, у зв'язку з виходом зі складу учасників товариства. Зважаючи на це, позивачем на підставі ст.625 ЦК України проведено нарахування інфляційних втрат та 3% річних, стягнення яких з господарського товариства є предметом даного судового розгляду.

Представники відповідача у судовому засіданні проти позову заперечили з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву №2/69 від 18.07.2018 та письмових поясненнях, що подавалися в ході судових слухань. Зокрема, ТОВ вважає, що позивачем, через неправильне застосування законодавчих приписів невірно проведено обрахунок спірних сум. До того ж, ОСОБА_1 звернулась з даним позовом до суду лише 23.06.2018, тобто через 11 місяців після закінчення позовної давності, що згідно ч.4 ст.267 ЦК України є підставою для відмови у позові. З даного приводу господарським товариством подану до суду відповідну заяву.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доводи представників позивача та відповідача, оцінивши зібрані у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

У 2011 році ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ТОВ "Вікторія ЛТД" про стягнення із цього господарського товариства вартості частки його майна в сумі 13 995грн. В ході судових слухань розмір позовних вимог було збільшено.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 16.06.2014 у справі №9/56/5022-1355/2011 позов було задоволено частково та стягнуто з Товариства на користь фізичної 217 075,95 грн. вартості частки майна товариства пропорційної частці позивача у статутному фонді ТОВ.

Це судове рішення набрало законної сили 22.07.2014. Відповідно до його резолютивної частини основний борг відповідача перед громадянкою ОСОБА_1 становить 217 075,95 грн. В порядку ст.116 ГПК України (у редакції, яка діяла до 15.12.2017) судом 22.07.2014 видано відповідні накази.

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі №9/56/5022-1355/2011 є приюдиційними та враховуються судом при вирішенні цього спору за правилами, що викладені у статті 75 ГПК України.

Оскільки, господарським товариством суми боргу колишньому своєму учаснику були повернуті несвоєчасно, позивач просить стягнути з ТОВ "Вікторія ЛТД" 3% річних в розмірі 23 766,82 грн. та інфляційні нарахування в розмірі 52 098,22 грн. за період з 03.02.2011 по 21.07.2014.

Оцінивши зібрані у справі докази, доводи, пояснення та заперечення повноважних представників сторін, суд прийшов до висновку про те, що позовні вимоги слід задовольнити частково з наступних міркувань.

При вирішенні даної справи судом застосовуються положення нормативно - правових актів в редакціях, що були чинними та діяли на час виникнення спірних правовідносинах.

Пунктом 5.3 Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013р. №14 (далі - Постанова), з посиланням на статтю 54 Закону України "Про господарські товариства" зазначено, що при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, у строк до 12 місяців з дня виходу. З моменту подання учасником товариства заяви про вихід зі складу останнього з виплатою належної такому учасникові частки вартості майна у товариства настає обов'язок сплатити відповідну суму у строки, визначені згаданою нормою Закону України "Про господарські товариства", а невиконання цього обов'язку тягне наслідки, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Згідно із п.4.21 постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 25.02.2016р. №4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин", з моменту виходу учасника з ТОВ або ТДВ з виплатою належної йому частини вартості майна у товариства настає обов'язок сплатити суму в строки, визначені статтею 54 Закону України "Про господарські товариства", невиконання якого тягне наслідки, передбачені за прострочення виконання грошового зобов'язання, зокрема визначені статтею 625 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Верховного Суду України від 12.12.2011 у справі № 14/214(10), прийнятій у зв'язку з неоднаковим застосування судами ст. 625 ЦК України, ст. 167 ГК України та ст. 54 Закону України "Про господарські товариства" зроблено висновок про те, що учасник господарського товариства, який вийшов зі складу останнього, вправі вимагати сплати вартості майна з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми на підставі ст. 625 ЦК України. Аналогічна позиція викладена, також, у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 по справі №906/1283/16.6. Ці висновки щодо застосування норм права враховуються судом при вирішенні даного спору, відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Варто також зазначити, що право учасника, який виходить із товариства з обмеженої відповідальністю, одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства було передбачене і ч. 2 ст. 148 ЦК України. У цій правовій нормі також зазначено, що порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

У статуті відповідача строки проведення виплати частки вибувшому учаснику не встановлені. Водночас, таке положення міститься в п.7.1.4 Установчої угоди ТОВ "Вікторія ЛТД", за яким виплата проводиться після затвердження звіту за квартал і в строк до шести місяців з дня виходу. Однак, судом критично оцінюються посилання позивача на цей припис. Адже, за своїм призначенням та правовим регулюванням Установча угода та Статут є різними документами. З даного приводу, у пункті 14 постанови №13 від 24.10.2008 року Пленум Верховного Суду України вказав, що необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства. Статут не є ні одностороннім правочином, ні договором. Таким чином, установча угода не є невід'ємним додатком Статуту господарського товариства, як помилково вважає позивач.

До того ж, за ст. 4 Закону України "Про господарські товариства" до установчих документів можуть бути включені лише такі умови, що не суперечать законодавству України. Отже, ті положення Установчої угоди, що не відповідають законодавчим нормам, зокрема про шестимісячний строк виплати вартості частини майна, через їх невідповідність приписам ст.54 зазначеного вище Закону, не можуть бути застосовані судом у даному спорі.

З даного приводу у пункті 4.15 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин " зазначено, що у разі виходу учасника з товариства чинне законодавство не передбачає настання у товариства обов'язку здійснити виплату такому учаснику вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі товариства, у строки, коротші , ніж встановлені статтею 54 Закону України "Про господарські товариства".

03.02.2011 року громадянка ОСОБА_1 звернулась до ТОВ "Вікторія" ЛТД із нотаріально завіреною заявою, відповідно до якої вона заявила про свій намір вийти із складу учасників (засновників) Товариства. З огляду на це, останнім днем виконання господарським товариством своїх обов'язків перед позивачкою слід вважати 03.02.2012. А відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання з виплати вартості частки майна товариства з 04.02.2012, а не з 03.02.2011 як помилково зазначено у позовній заяві.

Аналогічно не заслуговує на увагу і твердження відповідача про те, що сума грошового зобов'язання Товариства перед позивачкою визначена рішенням Господарського суду Тернопільської області від 16.06.2014, а відтак інфляційні та річні можуть нараховуватися лише з 21.07.2014 року, тобто дня набрання цим судовим актом законної сили.

За змістом статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.

Згідно ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений законом.

У спірних правовідносинах строк виконання та порядок обчислення розміру грошового зобов'язання був встановлений Законом України "Про господарські товариства". При цьому, обов'язок із визначення вартості частки майна, належної до виплати члену товариства в зв'язку із виходом останнього зі складу товариства та відповідальність за правильність такого визначення законодавцем покладені саме на господарське товариство.

Незважаючи на це, належні позивачу платежі у встановлені законом строк та розмірі ТОВ "Вікторія ЛТД" перераховані не були. Тобто має місце прострочення виконання грошового зобов'язання відповідача, що тягне за собою наслідки передбачені ч.2. ст. 625 ЦК України.

Таким чином, індекс інфляції та 3% річних від простроченої суми - 217075 грн.95 коп. підлягають нарахуванню з 04.02.2012 року аж до моменту фактичного повернення боргу (абз.3, 4 п. 7.1 Постанови).

Посилання відповідача на те, що до простроченої суми не можуть бути віднесені 13 995 грн., що були перераховані громадянці ОСОБА_1 ще у 2011 році також судом оцінюються критично, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За ст. 599 цього Кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Матеріали справи свідчать, що 29.06.2011 господарським товариством були перераховані поштовим переводом на користь ОСОБА_1 13995 грн. 00 коп. - вартість частини майна ТОВ, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі. Однак, вказаний платіж позивачкою прийнятий не був і 03.08.2011 ці кошти повернулися господарському товариству (копія виписки з банківського рахунку у справі). Законодавець у відповідних законодавчих нормах вказав на послідовність дій, які мали б бути вчинені боржником у подібних випадках. Зокрема, за статтею 537 ЦК України, у разі ухилення кредитора від прийняття виконання, боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей у депозит нотаріуса. У спірних правовідносинах ця обставина місця не мала, а відтак перерахування 29.06.2011 року 13995 грн. 00 коп. частковим виконанням відповідачем грошового зобов'язання вважатися не може.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.01.18р. у справу №910/24266/16, вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яке він може реалізувати, а може від нього відмовитися. Якщо кредитор приймає рішення вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, він має враховувати індекс інфляції за кожний місяць (рік) прострочення незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а отже, сума боргу в цьому періоді зменшується.

Також, у вказаній постанові Верховним Судом з посиланням на Рекомендації Верховного Суду України відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ від 03.04.1997р. № 62-97р зазначено, що сума, внесена в період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Відповідно до п. 1.9 Постанови № 14 день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

Виходячи із наведених положень, зважаючи на дату виникнення заборгованості та дати її погашення відповідачем (21.07.2014, 26.08.2014, 08.09.2014, 22.09.2014 та 29.09.2014) суд вважає, що до задоволення підлягають вимоги щодо 16 956,73 грн. 3% річних та 31 442,04 грн. інфляційних втрат за період з 04.02.2012 по 28.09.2014. У стягненні решти нарахованих сум слід відмовити за безпідставністю звернення .

Окрім цього та зважаючи на подану господарським товариством 18.07.2018 письмову заяву №2/68 (вх.№14065 від 19.07.2018), дослідивши питання щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, суд зазначає про таке.

Відповідно до положень статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У пункті 2.3 постанови від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" Пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що у випадку, коли позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст.267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України).

Представник позивача у своїх письмових поясненнях по справі неодноразово вказував на переривання позовної давності за спірними вимогами, внаслідок подання гр. ОСОБА_1 позовів до господарського суду про стягнення з Товариства вартості частки майна та до загального і господарського судів стосовно стягнення інфляційних нарахувань та трьох відсотків річних.

Так, при наявності встановлених статтею 264 ЦК України підстав, позовна давність може перериватися та її відлік розпочинається заново.

Однак, за змістом ч. 2 статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК України (в редакції, що була чинна у жовтні 2014 року). Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (ст. 62 ГПК України) то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ (п. 4.4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Аналогічно, Верховний Суд України у постанові від 02.12.2015 № 6-895цс15 дійшов правового висновку про те, що за змістом ст.257, ч. 2 ст.264, ч. 4, 5 ст.267 ЦК України перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.

У спірних правовідносинах ухвалою від 20.10.2014 у справі №921/1158/14-г/9 Господарський суд Тернопільської області відмовив фізичній особі ОСОБА_1 у прийнятті її позовної заяви про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних. Дана судова ухвала ніким не оскаржувалась та є чинною.

В свою чергу, Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 14.03.2018 по цивільній справі №607/17588/14-ц констатовано, що правовідносини зі стягнення втрат від інфляції та річних виникли у зв'язку із невиконанням ТОВ "Вікторія ЛТД" зобов'язань, пов'язаних із виходом учасника із товариства, а тому даний спір має вирішуватися в порядку господарського товариства. Як наслідок, провадження у справі Верховним Судом було закрито з посиланням на п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України.

Окрім цього, предметом спору у господарській справі №9/56/5022-1355/2011 було стягнення вартості частки майна господарського товариства, а не застосування стосовно нього особливої міри відповідальності у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних. Відтак, до переривання позовної давності за позовом про стягнення цих нарахувань, спір щодо частки у статутному капіталі ТОВ жодного стосунку не має.

З наведеного в сукупності слід прийти до висновку, що звернення громадянки ОСОБА_1 до судів загальної юрисдикції по справах №921/1158/14-г/9, №607/17588/14-ц,№9/56/5022-1355/2011 перебіг позовної давності за вимогами про стягнення втрат від інфляції та трьох відсотків річних не перервали, а відтак доводи позивача з даного приводу суд до уваги не приймає.

Однак, згідно із частиною 5 статті 267 ЦК України порушене право підлягає захисту, якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати свої права в примусовому порядку через суд (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 6-116цс13). Суд зазначає, що у спірних правовідносинах таким днем є 04 лютого 2012 року.

При цьому, вперше про стягнення із господарського товариства спірних сум інфляційних відрахувань та трьох процентів річних позивачка звернулася до Господарського суду Тернопільської області 14.10.2014 (вх. №1192 від 15.10.2014 року), тобто у межах позовної давності. Однак ухвалою від 20.10.2014 року у справі № 921/1158/14-г/9 у прийняті цієї позовної зави громадянці ОСОБА_1 було відмовлено через те, що позов не підлягає розгляду у господарському суді.

Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом першим частини першої статті 62 ГПК України, суд повинен роз'яснити заявнику до юрисдикції якого суду віднесено розгляд його справи. З даного приводу в ухвалі від 20.10.2014 у справі № 921/1158/14-г/9 суд вказав, що ОСОБА_1 як фізична особа не позбавлена права звернутись в подальшому із відповідним позовом у загальний суд в порядку Цивільного процесуального кодексу України.

В свою чергу, вирішуючи питання щодо підвідомчості справи про стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних Тернопільському міськрайонному суду, Апеляційний суд Тернопільської області в ухвалі від 23.12.2014 по справі № 607/17588/14-ц зазначив, що на час звернення до суду позивачка не була учасником господарського товариства, а із поданих документів не вбачається, що між сторонами по справі виник спір щодо корпоративних відносин. Як наслідок судом апеляційної інстанції зроблено висновок про підвідомчість спору в порядку цивільного судочинства.

У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ спір між гр. ОСОБА_1 та ТОВ "Вікторія ЛТД" щодо інфляційних нарахувань та річних знаходився із 10 серпня 2015 року до січня 2018 року.

І лише 11 січня 2018 року дана справа була передана до Верховного Суду. 14.03.2018 Великою Палатою Верховного Суду прийнято ухвалу про закриття провадження у справі № 607/17588/14-ц, у якій зазначено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із невиконанням ТОВ "Вікторія ЛТД" зобов'язань, пов'язаних із виходом учасника із Товариства, а тому спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Водночас, ще 12 грудня 2011 року при розгляді справи №14/214 (10) Верховним Судом України, у зв'язку з неоднаковим застосування судами ст. 625 ЦК України, ст. 167 ГК України та ст. 54 Закону України "Про господарські товариства", була сформована правова позиція про те, що учасник господарського товариства, який вийшов зі складу останнього, вправі вимагати сплати вартості майна з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми на підставі ст. 625 ЦК України. Така позовна вимога підлягає розгляду господарськими судами. Варто зазначити, що дана правова позиція в подальшому підтримана і Верховним Судом у постановах від 23.01.2018 у справі № 906/1283/16 та від 14.03.2018 у справі №607/17588/14-ц.

В свою чергу, за імперативними вказівками, що містилися у ст.111-28 ГПК України та ст.360-7 ЦПК України (в редакціях, що діяли у 2014-2015 роках) суди були зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із цим рішенням Верховного Суду України. Варто зазначити, що такий обов'язок законодавець поклав виключно на суди, а не на учасників судового процесу, у даному випадку позивачку - ОСОБА_1 Однак, у даній справі відсутні докази того, що судами першої та апеляційних інстанцій своя судова практика була приведена у відповідність до постанови Верховного Суду України від 12.12.2011 по справі №14/214 (10).

Враховуючи зазначене, при вирішенні цього спору суд приймає до уваги рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року Справа "Шестопалова проти України". Так, до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що національні суди порушили її право на доступ до суду, не розглянувши по суті її позов про поновлення на роботі. Європейський суд у цій справі дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч положенням пункту 1 статті 6 Конвенції. Європейський суд, серед іншого, вказав, що національні суди надавали заявниці суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці підлягав розгляду в судах України. Крім цього, Європейський суд звернув увагу на те, що ВАСУ не виконав рішення ВСУ щодо розгляду позову заявниці в рамках процедури адміністративного судочинства. У цьому контексті Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, пов'язаних із юрисдикцією (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Лойен проти Франції" (Loyen v. France), заява № 46021/99, від 06 квітня 2000 року).

З наведеного вище в сукупності суд зазначає, що у даному випадку мають місце обставини, які об'єктивно ускладнили звернення позивача з даним позовом до суду у встановлений цивільним законодавством строк. Вини, бездіяльності, легковажності та недбалості з боку ОСОБА_1 у цьому не було, адже вона вчиняла всі вчасні, необхідні і активні дії щодо звернення до суду з метою захисту своїх прав.

Як наслідок, суд визнає поважними причини пропуску позовної давності гр.ОСОБА_1 та констатує, що згідно із частиною 5 статті 267 ЦК України її порушене право підлягає судовому захисту.

Судом враховуються і приписи ст.ст.74,76,77 ГПК України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести належними та допустимими доказами обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог заперечень.

Проте, всупереч наведеним нормам, відповідачем належними засобами доказування позовні вимоги в повному спростовані не були.

Виходячи з цього, позов слід задовольнити частково та стягнути з господарського товариства на користь позивача 16 956,73 грн. 3% річних та 31 442,04 грн. інфляційних втрат за період з 04.02.2012 по 28.09.2014. В решті вимог суд відмовляє за їх необґрунтованістю.

Судові витрати, в силу ст. 129 ГПК України, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись статтями 20, 73-74, 76-79,129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікторія ЛТД" (вул. Сагайдачного, 2, м. Тернопіль, 46001, іден. код 14036326) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, іден. номер НОМЕР_2) - 16 956 (шістнадцять тисяч дев'ятсот шістдесят п'ять) грн. 73 коп. 3% річних, 31 442 (тридцять одну тисячу чотириста сорок дві) грн. 04 коп. інфляційних втрат та сплачений судовий збір в сумі 1 123 (одну тисячу сто двадцять три) грн. 83 коп.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. В решті позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, в порядку та строки встановлені ст.ст. 256-257 ГПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи можуть отримати інформацію по справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.

Повне рішення складено 12.11.2018.

Суддя О.В. Руденко