Рішення

від 26.11.2018 по справі 509/1679/18

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/1679/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представника позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2

відповідачки ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та ОСОБА_3 про визнання частково недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, -

ВСТАНОВИВ:

7 травня 2018 року, представник позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до суду з названим позовом, заявою по якій від 14.05.2018 р. виправив описку в найменуванні органу місцевого самоврядування відповідача Сухолиманської сільської ради, в якому просив суд, визнати недійсним та скасувати рішення XXXVIII сесії VI скликання Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 512-VI від 30.09.2015 р. в частині відведення у власність відповідачці ОСОБА_3 земельної ділянки орієнтовною площею 0,0527 га в с. Сухий Лиман (в межах населеного пункту) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) із земель громадської та житлової забудови, які ненадані у власність та користування за адресою : АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача Сухолиманської сільради на користь позивачки судові витрати по сплаті судового збору у сумі 704,80 грн., мотивуючи це тим, що оспорюване рішення, про яке вона дізналась з листа Сухолиманської с/р від 23.04.2018 р. № 105 про відмову позивачці у відведенні їй вищевказаної земельної ділянки, і оспорюване рішення порушує її права до вільного доступу до частини своєї земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, площею 0,05 га, що розташована за адресою : АДРЕСА_2, яку вона отримала на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від своєї матері ОСОБА_4 від 05.06.2008 р. (реєстр. № 196), яка належала дарувальнику на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 від 22.04.1998 р., стверджуючи при цьому, що позивачка ОСОБА_1, яка є сестрою відповідачки ОСОБА_3, з 05.06.2008 р. (дата укладення договору дарування) постійно користується цією земельною ділянкою, а також беручи до уваги той факт, що позивачка знаходиться у довготривалому конфлікті зі своєю сестрою ОСОБА_3

В судовому засіданні представник позивачки повністю підтримав свої позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник відповідачів Сухолиманської с/р в судові засідання не з'явився, про дати, час та місце судових засідань повідомлявся належним чином, особисто під розписку уповноваженому представнику органу місцевого самоврядування, причини неявки не повідомив, надіславши до суду свої письмові клопотання, в яких просив суд, розглянути справу за їхньою відсутності на розсуд суду (а.с. 78,88,89,99,100).

Відповідачка ОСОБА_3, залучена до участі у справі на підставі її письмової заяви від 18.07.2018 р. ухвалою Овідіопольського райсуду від 24.07.2018 р. категорично заперечувала проти задоволення позову з підстав його необґрунтованості і безпідставності та з мотивів, викладених у письмовому відзиві на позов (а.с. 33,51,56-73).

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали позову та додатково надані суду письмові докази від сторін по справі, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу ЄКПЛ - є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 14 Конституції України - право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно п. б) ч. 1 ст. 81 ЗК України - громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Зі змісту ч. 1 ст. 122 ЗК України та п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні вбачається, що селищні ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок комунальної власності у власність чи користування, визначені нормами ст.ст. 26,33,59 Закону України Про місцеве самоврядування та ст.ст. 116,118,121-123 ЗК України.

Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 верховенством права є панування права в суспільстві, яке вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Принцип верховенства права включає в себе свободу від свавілля та перекликається із принципом законності, що у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини та ст.10 ЦПК України - суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Рисовський проти України (№ 29979/04) визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу доброго врядування . Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах Beyeler v. Italy № 33202/96, Oneryildiz v. Turkey № 48939/99, Moskal v. Poland № 10373/05).

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження - не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria № 30985/96).

Також, згідно статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В рішеннях у справах Мелахер та інші проти Австрії , ОСОБА_6 Девелопмент та інші проти Ірландії , Прессос Компанія ОСОБА_7 та інші проти Бельгії зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю. Також ЄСПЛ зазначив, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей у майбутньому.

Відповідно до рішення у справі Ятрідіс проти Греції перша і найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним, а згідно рішень Гентріх проти Франції та Кушоґлу проти Болгарії вимога щодо законності вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що виключає свободу від свавілля.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах Іммобіліаре Саффі проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі Антріш проти Франції , від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Згідно ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Розглядаючи питання ефективного засобу правового захисту Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) в п. 114 Рішення від 10 вересня 2010 року у справі Макфарлейн проти Ірландії (заява № 31333/06), п. 38 Рішення ОСОБА_8 від 29 березня 2006 року у справі Ріккірді Піссаті проти Італії (заява № 62361/00) зазначив, що засіб є ефективним тільки якщо він доступний та достатній.

В силу п. 255 Рішення ЄСПЛ від 12 грудня 2012 року у справі Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонія (заява № 39630/09) та п. 152 у справі Кудла проти Польщі (заява № 30210/06) від 26 жовтня 2000 року засіб повинен бути ефективним на практиці й по закону, а згідно п. 36-40 Рішення від 24 липня 2012 року у справі Джорджевич проти Хорватії (заява № 41526/10) при оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника.

У своєму рішенні від 17 березня 2009 року у справі Хутман і Меус проти Бельгії (заява № 9411/05) п. 44 ЄСПЛ зазначив, що національні органи повинні тлумачити та застосовувати своє національне законодавство без зайвого формалізму.

В свою чергу Верховний суд України у Своїй Правовій позиції в рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1265а15, вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним (що узгоджується з положеннями ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту ч. 1 ст. 122 ЗК України та п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні вбачається, що селищні ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок комунальної власності у власність чи користування, визначені нормами ст.ст. 33, 59 Закону України Про місцеве самоврядування та ст.ст. 116, 118, 121-123 Земельного кодексу України.

Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки, зокрема, із земель комунальної власності, для ведення особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

Отже чинним законодавством встановлено, що для отримання безоплатно у власність земельну ділянку із земель комунальної власності громадянин має подати до відповідного органу місцевого самоврядування в межах якого розташована бажана земельна ділянка відповідне клопотання, до якого в залежності від виду (цільового призначення) бажаної земельної ділянки додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, а також інші необхідні документи.

У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Згідно ч. 7 ст. 118 ЗК України - відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави суду дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством - не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 522/17834/16.

Також суд звертає увагу на той факт, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою за результатами розгляду клопотань фізичних та юридичних осіб є лише одним з етапів отримання безоплатно у власність земельних ділянок комунальної власності і не означає автоматичного позитивного рішення про надання її у користування.

Аналогічна правова позиція викладена у Правових позиціях Верховного суду України від 19 січня 2016 року № 21-3690-а-15 та від 13 грудня 2016 року № 21-2773-а-16, а також у Постанові Верховного суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

Отже, відповідно до вимог ст. 118 ЗК України - орган місцевого самоврядування має прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або прийняти мотивоване рішення про відмову із чітким визначенням однієї з підстав, передбачених ст. 118 ЗК України. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Також, частиною 1 статті 116 ЗК України закріплено правову норму, відповідно до якої підставою набуття права власності або права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, за умови, що такі рішення прийняті у межах їх повноважень та відповідно до закону.

Згідно п. б) ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

При цьому отримання/надання дозволу на розробку проекту землеустрою є лише одним з обов'язкових та необхідних етапів процедури отримання у власність земельної ділянки державної чи комунальної власності.

Приписами ч. 3 ст. 78, ч. 1 ст. 84 ЗК України встановлено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, при цьому у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності.

Статтею 78 ЗК України встановлено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками; право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них; земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Громадяни України, відповідно до ч.1ст.81 ЗК України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділенні в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ст.ст. 125,126 ЗК України - право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Стаття 152 ЗК України передбачає, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За умовами гарантій права власності на земельну ділянку, передбачених ч.1 ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до ст. 4 якого - державній реєстрації прав підлягають: 1) право власності; 2) речові права, похідні від права власності: право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; іпотека; право довірчої власності; інші речові права відповідно до закону; 3) право власності на об'єкт незавершеного будівництва; 4) заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону - у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Суд з'ясував, що на підставі рішення виконкому Сухолиманської с/р Овідіопольського району Одеської області від 20.12.1997 р. № 240 - ОСОБА_5 (батькові позивачки та відповідачки ОСОБА_3) було видано державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_2 від 22.04.1998 р. на земельну ділянку площею 0,10 га призначену для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель за адресою : АДРЕСА_3, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2098 (а.с. 105).

Суд встановив, що на підставі рішення виконкому Сухолиманської с/р Овідіопольського району Одеської області від 22.01.1998 р. № 44 - ОСОБА_4 (матері позивачки та відповідачки ОСОБА_3) було видано державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 від 22.04.1998 р. на земельну ділянку площею 0,10 га призначену для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель за адресою : АДРЕСА_2, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2099 (а.с. 103,104).

Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 05.06.2008 р. (реєстр. № 196) ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар частину земельної ділянки площею 0,05 га, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, з них 0,05 га - рілля (а.с. 8).

Як встановив суд і це було підтверджено представником позивачки ОСОБА_1, що всупереч вимогам ст.ст. 125,126 ЗК України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", після укладення договору дарування і до сьогоднішнього дня, позивачка ОСОБА_1 - належним чином не оформила своє право власності на вищевказану подаровану їй частину земельної ділянки площею 0,05 га, а саме не отримала, починаючи з червня 2008 р. по сьогодні державного акту на право власності на земельну ділянку, не здійснила державної реєстрації своїх речових прав на землю. Тобто у позивачки до сьогодні - відсутнє належним чином зареєстроване право власності на подаровану землюв розумінні вищевказаних норм Законів.

Представником позивачки, всупереч вимогам ст.ст. 76-83,89,95 ЦПК України - не надано суду жодних належних та допустимих документальних доказів постійного користування позивачкою ОСОБА_1 з 05.06.2008 р. подарованою їй земельною ділянкою площею 0,05 га, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, з них 0,05 га - рілля, а тому твердження позивачки про нібито її постійне користування вказаною землею з вказаної дати і до сьогодні - суд до уваги не приймає, вважаючи їх хибними та безпідставними, так як фактичне добросовісне, відкрите і безперервне користування земельними ділянками, розташованими за адресами АДРЕСА_2, з 2000 року до 2010 року здійснювала виключно ОСОБА_4

При чому, рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.07.2018 р. по справі № 509/95/18, яке набрало законної сили 06.08.2018 р. - заяву ОСОБА_3, за участю заінтересованої особи Сухолиманської сільради Овідіопольського району Одеської області про визнання фізичної особи недієздатною та встановлення над нею опіки задоволено, визнано недієздатною ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Одесі, проживає та зареєстрована за адресою : АДРЕСА_3 та встановлено над нею опіку, призначено ОСОБА_3 опікуном над хворою ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженку м. Одеси, які разом проживають за адресою : АДРЕСА_3 (а.с. 82).

З матеріалів цивільної справи № 509/95/18, оглянутої в судовому засіданні вбачається, що будь-якої участі по догляду за своєї хворою матір'ю ОСОБА_4, визнаною судом недієздатною з призначенням опікуном над хворою її доньку відповідачку ОСОБА_3 - позивачка ОСОБА_1 не приймає.

Довідкою Сухолиманської с/р № 462 від 23.11.2018 р. підтверджується, що відповідачка ОСОБА_3 з 2000 р. разом із своєю донькою ОСОБА_6, 2002 р.н. проживає, однак не зареєстрована за адресою : АДРЕСА_3 (а.с. 102).

Суд з'ясував, що 28 вересня 2015 року, відповідачка ОСОБА_3 звернулася із письмовою заявою до Сухолиманської сільської ради з клопотанням про виділення їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 площею 0,0527 га-рілля (а.с. 48).

30 вересня 2015 року на ХХХVIII сесії Сухолиманської сільської ради VI скликання було прийнято рішення № 512, про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту відведення у власність земельної ділянки, розташованої за адресою АДРЕСА_4 із земель громадської та житлової забудови, які не надані у власність та користування (а.с. 47).

На думку суду, вказане рішення органу місцевого самоврядування було прийнято суто в межах своїх повноважень та у відповідності до приписів п. 34 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , ст.ст. 58,116,118,121 ЗК України.

Суд встановив, що вищевказана земельна ділянка є такою що межує із вказаними у позові ОСОБА_1 ділянками розташованими за адресами АДРЕСА_2, які з 20 грудня 1997 року та 22 січня 1998 року відповідно, знаходились у власності та фактичному користуванні батьків сторін ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Суд встановив, що позивачка ОСОБА_1 фактично - ніколи не користувалася зазначеною ділянкою, на яку вона претендує, не вела господарства та не виконувала обов'язків власників земельних ділянок, покладених на них ст. 91 Земельного Кодексу України.

Як показала суду відповідачка ОСОБА_3, яка опікуном над своєю хворою матір'ю ОСОБА_4, з підстав їхнього постійного сумісного господарювання з батьками та за їх особистою згодою, нею було прийняте рішення щодо отримання прав на прилеглу земельну ділянку, розташовану за адресою : АДРЕСА_1, а тому, відповідно до чинного законодавства, зокрема ч. 1ст. 81,116,118,121 ЗК України, права відповідачки ОСОБА_3 були належним чином реалізовані, та почато процедуру відведення їй вищевказаної земельної ділянки, відповідно до ст.ст. 20,25,26,27 Закону України Про землеустрій .

Як пояснила відповідачка ОСОБА_3 в судовому засіданні, на вказаній ділянці нею вже понад п'ятнадцять років ведеться господарство, споруджені технічні будівлі, ведеться садівництво, планується введення у експлуатацію житлового будинку (а.с. 65-72).

Суд з'ясував, що фактично до теперішнього часу користується та доглядає за земельною ділянкою за адресою Зелікова, 49 відповідачка ОСОБА_3, яка доглядає за хворою матір'ю ОСОБА_4, являючись її опікуном.

Як показала суду відповідачка ОСОБА_3 і ці показання не були спростовані представником позивачки ОСОБА_1 - після трагічної загибелі їхнього з позивачкою батька ОСОБА_5, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_2, позивачка ОСОБА_1 звернулася до неї з проханням передати їй у власність другу половину земельної ділянки що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 і яка належить їхній матері ОСОБА_4 згідно вищевказаного державного акту опікуном якої я позивачка, з метою продажу. Однак, з підстав критичного фінансового становища у якому опинилась недієздатна матір сторін, що пов'язано із величезними борговими кредитними зобов'язаннями у вирішенні яких та будь-якої допомоги з боку позивачки не має, і з цих підстав, відповідачка відмовила позивачці ОСОБА_1 у її вимозі.

Щодо наведеного у позовній заяві тверджень позивачки про нібито позбавлення її можливості доступу до земельної ділянки, подарованої матір'ю, суд зазначає наступне. У разі необхідності користування чужою земельною ділянкою при здійсненні своїх прав, громадянин України має можливість користуватися положеннями ст.ст. 98-102 ЗК України щодо права на встановлення земельного сервітуту, чим позивачка не скористалась, однак не позбавлена цієї можливості у будь-який момент.

На думку суду, посилаючись на начебто порушені права щодо земельної ділянки, як об'єкта цивільних прав позивачка ОСОБА_1 має враховувати положення ч. 4 ст. 791 ЗК України, якою передбачено, що земельна ділянка вважається сформованою тільки після присвоєння їй кадастрового номера.

Однак, на даний час, зазначена вище земельна ділянка, щодо якої ОСОБА_1 ставиться, як до своєї власності, і відносно якої вимагає здійснення відповідних прав, не є такою, так як кадастровий номер на ділянку отриману ОСОБА_1 у власність за договором дарування на сьогодні не є встановленим з підстав існування невирішеного питання щодо її меж, а також відсутності на неї права власності позивачки з підстав, описаних вище.

У позові ОСОБА_1 посилається на положення Глави 17 Земельного кодексу України Добросусідство , та висловлює підозри стосовно навмисних дій відповідачки. В той же час, вказані посилання не стосуються предмету спору, про який заявляє позивачка, в силу того, що вона не є сусідкою відповідачки, а тому вказані посилання є безпідставними і голослівними і не стосуються вищевказаних норм Закону.

Щодо висловлювань позивачки з приводу того, що за умовами заповіту їхнього батька від 31.07.2014 р. (реєстр. № 435), в якому батько сторін позбавив відповідачку будь-якого спадкового майна, то на думку суду, вказаний заповіт взагалі не стосується предмету спору по даній справі, беручи до уваги той фак, що в заповіті будь-якого посилання стосовно розташованого майна та будівель на території земельної ділянки, що знаходиться у користуванні відповідачки та її недієздатної матері ОСОБА_4 за адресою АДРЕСА_1 у заповіті покійного батька ОСОБА_5 взагалі не йдеться.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1, чиї права та інтереси прийняттям оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування не порушені і не могли бути порушені з огляду на зазначені вище докази, а тому в задоволенні необґрунтованого позову слід відмовити.

У відповідності до приписів ч. 9 ст. 158 ЦПК України, якою передбачено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення судом рішення щодо повної відмови у задоволенні позову - суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову, а тому, з урахуванням повної відмови у задоволенні позову, суд вважає необхідним скасувати заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 08.05.2018 р. у виді заборони Сухолиманській сільській раді Овідіопольського району Одеської області вчиняти дії, пов'язані з виконанням рішення ХХХVIII сесії Сухолиманської с/р VI скликання № 512 від 30.09.2015 р. в частині відведення громадянці України ОСОБА_3 земельної ділянки, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 (а.с. 21).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,136,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, Конституцією України, Загальною декларацією прав людини (Генеральна Асамблея ООН 10.12.1948), ЄКПЛ, рішеннями ЄСПЛ, ст.ст. 78,83,91,103,152,155,173 ЗК України, ст.ст. 319,373,395 ЦК України, Законом України Про землеустрій , Законом України Про місцеве самоврядування в Україні , Постановою Пленуму ВСУ від 16.04.2004 р. № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ , суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову ОСОБА_1 до Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та ОСОБА_3 про визнання частково недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування - відмовити ;

2. Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 08.05.2018 р. у виді заборони Сухолиманській сільській раді Овідіопольського району Одеської області вчиняти дії, пов'язані з виконанням рішення ХХХVIII сесії Сухолиманської с/р VI скликання № 512 від 30.09.2015 р. в частині відведення громадянці України ОСОБА_3 земельної ділянки, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 - скасувати.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 27.11.2018 р.

Суддя Гандзій Д.М.