Постанова

від 16.09.2020 по справі 509/1679/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

місто Київ

справа № 509/1679/18

провадження № 61-13307св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Сухолиманська сільська рада Овідіопольського району Одеської області, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 листопада 2018 року у складі судді Гандзія Д. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 травня 2019 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О. ,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання частково недійсним та скасування рішення Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (далі - Сухолиманська сільська рада) від 30 вересня 2015 року в частині, що стосується відведення громадянці ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 05 червня 2008 року ОСОБА_3 (мати позивача) на підставі договору дарування передала ОСОБА_1 , а остання прийняла в дар частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, площею 0, 05 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач наголошувала на тому, що зазначена земельна ділянка належала дарувальнику на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серії І-ОД № 067113, на підставі рішення виконавчого комітету Сухолиманської сільської ради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області. З 05 червня 2008 року позивач постійно користується цією земельною ділянкою.

Згідно з рішенням Сухолиманської сільської ради від 30 вересня 2015 року № 512 погоджено відведення ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , що позбавляє ОСОБА_1 вільного доступу до її земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Стверджувала, що відведення земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_1 , фактично створює перешкоди, за яких позивач позбавлена будь-яких можливостей реалізувати вільний доступ до її земельної ділянки у зв`язку з перебуванням у конфлікті з ОСОБА_2 .

Позивач зазначала, що рішення Сухолиманської сільської ради в частині відведення ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 не відповідає вимогам статті 103 ЗК України щодо змісту добросусідства, оскільки ОСОБА_2 позбавлена батьком права на спадкування за законом, а ОСОБА_4 згідно із заповітом має право на спадкування від продажу недобудованого житлового будинку 135 000, 00 дол. США, а це, в свою чергу, сприяло вчиненню зі сторони ОСОБА_2 навмисних дій, які роблять неможливим використовування ОСОБА_4 земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_1 , за її цільовим призначенням.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову з підстав його необґрунтованості і безпідставності.

Сухолиманська сільська рада просила вирішити спір на розсуд суду.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 травня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено .

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновків про безпідставність заявлених позовних вимог. Суди дійшли висновків про те, що:

- оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування не порушені права позивача, оскільки отримання/надання дозволу на розробку проекту землеустрою є лише одним з обов`язкових та необхідних етапів процедури отримання у власність земельної ділянки державної чи комунальної власності;

- ОСОБА_1 не оформила право власності на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства, не отримала державний акт на землю та не користувалася нею після отримання цієї земельної ділянки у дар;

- ОСОБА_1 має право на встановлення земельного сервітуту у разі відсутності доступу до своєї земельної ділянки;

- посилання на положення глави 17 ЗК України є безпідставним, не стосується предмета спору, оскільки позивач та відповідач ОСОБА_2 не є сусідами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у липні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник вважає оскаржувані судові рішення незаконними та необґрунтованими у зв`язку з неповним встановленням фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Зазначає, що судами не враховано, що заява від імені ОСОБА_2 про надання дозволу на розробку технічної документації для відведення земельної ділянки подана ОСОБА_3 , яка не мала правових підстав на представлення інтересів ОСОБА_2 , а тому оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування прийнято на підставі підробленого документа. Вважає, що у справі безпідставно не призначено судову почеркознавчу та судово-психіатричну експертизи на підтвердження доводів про підписання заяви ОСОБА_3 , а не ОСОБА_2 , а також, що на момент написання заяви ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У серпні 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення залишити без змін. Стверджує, що ОСОБА_1 не користується прийнятою в дар земельною ділянкою, фактичне користування нею здійснює ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Відповідач запропонувала ОСОБА_1 можливий прохід до земельної ділянки, про яку йдеться у договорі дарування, проте не отримала згоди позивача.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Сухолиманської сільської ради від 20 грудня 1997 року № 240 ОСОБА_5 (батькові ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) видано державний акт на право приватної власності на землю, серії І-ОД № 036072, від 22 квітня 1998 року на земельну ділянку, площею 0, 10 га, призначену для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2098.

На підставі рішення виконавчого комітету Сухолиманської сільської ради від 22 січня 1998 року № 44 ОСОБА_3 (матері ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) видано державний акт на право приватної власності на землю, серії І-ОД № 067113, від 22 квітня 1998 року, на земельну ділянку, площею 0, 10 га, призначену для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2099.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 05 червня 2008 року (реєстр. № 196) ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла як дарунок частину земельної ділянки, площею 0, 05 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, з них 0, 05 га - рілля.

Після укладення договору дарування ОСОБА_1 належним чином не оформила своє право власності на подаровану їй частину земельної ділянки, площею 0, 05 га, оскільки не отримала, починаючи з червня 2008 року, державний акт на право власності на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію своїх речових прав на землю.

До суду не надано належних та допустимих доказів постійного користування ОСОБА_1 з 05 червня 2008 року подарованою їй земельною ділянкою, площею 0, 05 га, а тому твердження позивача про її постійне користування подарованою земельною ділянкою суди вважали безпідставними, оскільки фактичне добросовісне, відкрите і безперервне користування земельними ділянками, розташованими за адресами: АДРЕСА_2 , з 2000 року до 2010 року здійснювала виключно ОСОБА_3 .

Встановлено, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року у справі № 509/95/18, яке набрало законної сили 06 серпня 2018 року, визнано недієздатною ОСОБА_3 та встановлено над нею опіку, призначено ОСОБА_2 опікуном над хворою ОСОБА_3 , які разом проживають за адресою: АДРЕСА_2 .

За матеріалами цивільної справи № 509/95/18 не встановлено, що ОСОБА_1 бере будь-яку участь у здійсненні догляду за своєю хворою матір`ю ОСОБА_3 , визнаною судом недієздатною, опікуном якої призначено її дочку ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою Сухолиманської сільської ради від 23 листопада 2018 року № 462 ОСОБА_2 з 2000 року разом зі своєю дочкою ОСОБА_6 , 2002 року народження, не будучи зареєстрованою, фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Суди вважали встановленим, що ОСОБА_2 , будучи опікуном над своєю недієздатною матір`ю ОСОБА_3 , яка одночасно є матір`ю ОСОБА_1 і власником земельних ділянок АДРЕСА_2 , фактично використовує спірну земельну ділянку та споруди, які знаходяться на цій земельній ділянці, для ведення господарства.

28 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернулася із письмовою заявою до Сухолиманської сільської ради з клопотанням про виділення їй земельної ділянки на АДРЕСА_3 , площею 0, 0527 га, рілля.

30 вересня 2015 року Сухолиманською сільською радою ухвалено рішення № 512 про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту відведення у власність земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , із земель громадської та житлової забудови, які не надані у власність та користування.

Земельна ділянка є такою, що межує із зазначеними у позові ОСОБА_1 ділянками, розташованими за адресами: АДРЕСА_2 , які з 20 грудня 1997 року та 22 січня 1998 року, відповідно, знаходилися у власності та фактичному користуванні батьків сторін ОСОБА_5 та ОСОБА_3

20 квітня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Сухолиманської сільської ради із заявою про відведення їй присадибної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Листом Сухолиманської сільської ради від 23 квітня 2018 року № 105 ОСОБА_1 повідомлено про розгляд її заяви від 20 квітня 2018 року щодо відведення їй згаданої присадибної земельної ділянки та про відсутність можливості надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність такої земельної ділянки у зв`язку з узгодженням відведення її ОСОБА_2 згідно з рішенням Сухолиманської сільської ради від 30 вересня 2015 року № 512 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Отримавши викладену у листі від 23 квітня 2018 року № 105 відмову Сухолиманської сільської ради у наданні дозволу на розробку проекту відведення у власність земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , у зв`язку з узгодженням відведення цієї земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відмову Сухолиманської сільради щодо відповідності підстав відмови вимогам частини сьомої статті 118 ЗК України та дотримання сільською радою процедури розгляду її звернення вимогам частини другої статті 159 ЗК України у встановленому порядку не оскаржила.

ОСОБА_1 не зверталася до сільської ради із заявою про можливість залишення проходу для зручності використання належної їй частини земельної ділянки, площею 0, 05 га, за адресою: АДРЕСА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

У частині першій статті 81 ЗК України визначено способи набуття громадянами права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

За змістом статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Щодо підстав оскарження дозволу на розробку технічної документації для відведення земельної ділянки

Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з безпідставністю позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування не порушені права позивача, оскільки отримання/надання дозволу на розробку проекту землеустрою є лише одним з обов`язкових та необхідних етапів процедури отримання у власність земельної ділянки державної чи комунальної власності, а ЗК України передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Проте, такі висновки не узгоджуються з положеннями статті 155 ЗК України, правила якої у системному зв`язку із положеннями статті 118 ЗК України дають підстави для висновку, що не можна надавати дозвіл на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у разі, якщо такий дозвіл у майбутньому призведе до порушення прав третіх осіб.

Верховний Суд виходить з того, що ухвалення оскаржуваного рішення є певним етапом у відповідному землевпорядному процесі, що має на меті передання спірної ділянки у власність відповідача - саме за зазначеною адресою, відповідними площею, розташуванням та конфігурацією. Таке рішення органу місцевого самоврядування може створювати дійсні, безумовні та беззаперечні загрози порушення прав та інтересів позивача у майбутньому.

Щодо нездійснення оформлення ОСОБА_1 права власності на подаровану земельну ділянку та некористування нею

Оцінюючи висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що ОСОБА_1 не набула право власності на земельну ділянку, прийняту як дарунок, оскільки не отримала державний акт на землю, не зареєструвала право власності на неї, а також не довела, що користується цією земельною ділянкою, Верховний Суд застосовує положення статті 131 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору дарування від 05 червня 2008 року), відповідно до яких громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, що не заперечувалося сторонами у справі, ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 05 червня 2008 року, укладеного між нею та ОСОБА_3 , прийняла як дарунок частину земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Цей правочин у судовому порядку недійсним не визнавався, а тому, застосовуючи презумпцію правомірності правочину, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилкові висновки про те, що ОСОБА_1 не набула прав на земельну ділянку, прийняту як дарунок, а тому її права оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування не порушені.

Верховний Суд виходить з того, що до моменту реєстрації набуття права власності на земельну ділянку, їй подаровану, позивач має певний правомірний інтерес, обумовлений правами на цю ділянку, пов`язаними із забезпеченням належного використання такого майна, правомірне право на яке має позивач.

Таким чином, набуття права власності позивача на земельну ділянку, передану їй відповідно до договору дарування, відстрочене у часі, реалізація цього повноваження залежить виключно від волі позивача, проте нездійснення дооформлення такого права не може бути перешкодою у захисті її правомірного інтересу, який у неї вже існував на момент видачі оскаржуваного дозволу органу місцевого самоврядування, а тому відсутність реєстрації права власності, неприсвоєння кадастрового номера земельній ділянці, не можуть впливати на існування права та інтересу позивача, що підлягають судовому захисту.

Висновки судів про те, що ОСОБА_1 не користується земельною ділянкою, переданою їй у дарунок, не можуть впливати на визначення, чи стосується прав та інтересів позивача оскаржуваний дозвіл, оскільки користування чи невикористання власної земельної ділянки не впливає на можливість та існування самого права вимагати надання захисту порушеного права/правомірного інтересу, оскільки особа користується власним майном на свій розсуд.

Щодо встановлення земельного сервітуту

Верховний Суд також визнає необґрунтованими висновки судів про те, що ОСОБА_1 не зверталася до сільської ради із заявою про можливість залишення проходу для зручності використання належної їй частини земельної ділянки, площею 0, 05 г, вона не позбавлена можливості відповідного звернення до сільської ради для врахування її інтересів як власника суміжної земельної ділянки при вирішенні питання про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки.

Встановлення земельного сервітуту не є способом захисту права особи. Особа, права якої порушено, не має бути зобов`язана вживати активних дій з метою усунення негативних наслідків вчинення такого правопорушення стосовно неї, а має право вимагати надання їй відповідного і ефективного судового захисту. Висновки судів про можливість встановлення сервітуту перекладають обов`язок з вчинення активних дій з усунення порушень інтересів позивача з порушників (у цій справі - відповідачів) (які у своїй поведінці не виконали обов`язок не порушувати прав та інтересів інших осіб) на самого позивача, що є неприйнятним, виходячи з розуміння права і ідеї забезпечення справедливості.

Отже, з урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку, що позивач у справі, яка переглядається, має право вимагати надання захисту свого правомірного інтересу у разі об`єктивного доведення його порушення.

Щодо правових підстав, визначених судами першої та апеляційної інстанцій під час мотивування відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилкові висновки про те, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування не стосується прав та інтересів ОСОБА_1 , а тому пред`явлені нею позовні вимоги є безпідставними.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, не вважав, що позивач доказами не довела наявність порушеного її права чи законного інтересу, а стверджував, що загалом права та інтереси позивача не підлягають захисту.

Усі висновки суду першої інстанції необхідно тлумачити таким чином, що навіть у тому випадку, якщо б позивач довела визначені нею фактичні підстави позову, тим не менш такі вимоги не могли бути задоволені судом саме через їх абсолютну безпідставність, а не через їх недоведеність.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, формально зазначив, що він погоджується з рішенням суду першої інстанції про недоведеність та безпідставність вимог позивача, проте, як зазначено, рішення суду першої інстанції не містить висновків про недоведеність позовних вимог, а лише про їх безпідставність.

Суд апеляційної інстанції, даючи власну оцінку фактичним відносинам між сторонами спору, також зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Апеляційний суд не здійснював аналіз доказів, зібраних у справі, вважаючи, що у позивача відсутнє таке суб`єктивне право та законний інтерес, які підлягають захисту судом у спірних правовідносинах.

Зміст обох судових рішень свідчить, що питання доведення за допомогою належних та допустимих доказів не були предметом розгляду та, відповідно, недоведеність таких вимог позивачем не стали підставою для відмови у позові за висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд не погоджується, виходить з того, що позивач вправі була розраховувати на захист свого порушеного права та правомірного інтересу, проте не довела належними та допустимими доказами ті фактичні підстави пред`явленого нею позову, які є очевидними та прийнятними для такого роду земельного спору, з врахуванням такого.

Щодо обґрунтованості відмови у позові у зв`язку з недоведеністю позовних вимог

Верховний Суд врахував, що звертаючись до суду з цим позовом, позивач не довела належними та допустимими доказами, що у разі надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, вона буде позбавлена можливості користування належною їй земельною ділянкою, таких фактичних обставин судами не встановлено. Позивач не заявляла клопотання про проведення у цій справі судової земельно-технічної експертизи, іншими доказами також не довела, що відведення земельної ділянки, яку просить надати ОСОБА_2 , безумовно порушуватиме її права та інтереси на користування належною їй на підставі договору дарування земельною ділянкою.

Верховний Суд не встановив підстав, передбачених статтею 411 ЦПК України, для направлення справи на новий розгляду до суду першої чи апеляційної інстанції, докази надані сторонами у справі досліджені судами та їм надана відповідна оцінка. Неправильна правова оцінка встановлених судами фактичних обставин не може слугувати підставою як для залишення оскаржуваних судових рішень без змін, так і для направлення справи на новий розгляд.

Також Верховний Суд наголошує, що неповнота судового розгляду, яка не викликана наявністю підстав, передбачених у статті 411 ЦПК України, не може бути підставою для направлення справи на новий розгляд, оскільки суперечить засадничим принципам цивільного процесу, зокрема, змагальності та диспозитивності.

Змагальність та диспозитивність покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог у суді першої інстанції, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано відхилено клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи та судово-психіатричної експертизи, Верховний Суд визнає безпідставними, оскільки заявник не обґрунтувала, яким чином проведення цих експертиз підтвердить порушення її прав на користування подарованою їй земельною ділянкою, а встановлення обставин, чи підписана заява про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки ОСОБА_2 чи іншою особою, а також чи усвідомлювала ОСОБА_3 значення своїх дій під час написання заяви від 29 вересня 2015 року, не входять у предмет доказування, що визначений підставами пред`явленого позивачем позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Аналіз обставин справи та зміст норм цивільного та земельного права дає підстави для висновку, що спосіб захисту прав та інтересів, про застосування якого просила позивач, є належним та правомірним, проте вимоги позову залишилися не доведеними належним чином позивачем, що й є правомірною підставою для відмови в такому позові.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги є безпідставними, не врахувавши наявність у неї правомірного інтересу, за захистом якого і звернулася до суду позивач, проте під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не довела доказами його порушення, що і є безумовною підставою відмови у задоволенні позову.

Суд виходить з необхідності розрізняти поняття безпідставності заявлених позовних вимог та недоведеності позову.

У першому випадку, позов пред`являється особою за відсутності на те фактичних та правових підстав. Натомість у другому випадку позов подається особою, яка має право на судовий захист свого суб`єктивного права чи законного інтересу, проте під час розгляду справи такою особою не доведено належними та допустимими доказами правомірності надання їй судового захисту задля відновлення порушеного права чи інтересу.

Верховний Суд зауважує, що право на звернення за судовим захистом тісно пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов.

Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.

Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні.

І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об`єктивність і реальність захисту.

Таким чином, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про зміну оскаржуваних судових рішень з викладенням інших мотивів відмови у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю вимог позивача.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково .

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 травня 2019 року змінити, виклавши їх мотиви у редакції цієї постанови..

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко