Постанова

від 10.12.2018 по справі 907/56/18

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2018 р. Справа №907/56/18

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді Кордюк Г.Т.

суддів Плотніцького Б.Д.,

ОСОБА_1

Секретар судового засідання Михайлишин С.В.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла", б/н від 21.06.2018 (вх. №ЗАГС 01-05/428/18 від 18.10.2018)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018

у справі № 907/56/18 (суддя Ушак І.Г.)

за позовом: ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла", с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

до відповідача-1: Виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

до відповідача-2: Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

за участю третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2 громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово , с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

за участю третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ужгородської районної державної адміністрації, м. Ужгород

про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно,

за участю представників:

від позивача : ОСОБА_4; ОСОБА_5 (представники)

від відповідача-1, 2: ОСОБА_6 (представник)

від третьої особи-1 : ОСОБА_7 (представник)

від третьої особи-2 : не викликався.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 27.06.2018 (колегія суддів у складі: головуючого судді Малех І.Б., суддів Кравчук Н.М. та Плотніцького Б.Д.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла" на рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 у справі №907/56/18.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 16.07.2018 призначено справу №907/56/18 до розгляду в судовому засіданні на 13.08.2018.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 05.09.2018 справу №907/56/18 призначено до розгляду в судовому засіданні на 11.09.2018.

Указом Президента України від 29.12.2017 №454/2017 «Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах» ліквідовано Львівський апеляційний господарський суд та утворено Західний апеляційний господарський суд в апеляційному окрузі, що включає Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську та Чернівецьку області, з місцезнаходженням у місті Львові.

Указом Президента України від 28.09.2018 №295/2018 суддів Львівського апеляційного господарського суду переведено на посади суддів Західного апеляційного господарського суду.

У газеті «Голос України» №185 (6940) від 03.10.2018, відповідно до вимог статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» , опубліковано оголошення голови новоствореного суду про початок роботи Західного апеляційного господарського суду з 03 жовтня 2018 року.

Справа №907/56/18 передана Львівським апеляційним господарським судом до Західного апеляційного господарського суду та автоматизованим розподілом справу №907/56/18 розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Кордюк Г.Т., суддів Хабіб М.І. та Плотніцького Б.Д., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу справи від 18.10.2018.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 22.10.2018 справу №907/56/18 прийнято до провадження Західного апеляційного господарського суду та розгляд справи призначено на 19.11.2018.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 розгляд апеляційної скарги відкладено до 10.12.2018.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004 Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи (далі - оспорюване рішення), а також виданого релігійній громаді Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово (далі - православна релігійна громада) Пацканівською сільською радою на підставі цього рішення Свідоцтва про право власності на нерухоме майно - церкву, розташовану в с.Пацканьово, № 169а (далі - оспорюване свідоцтво).

Позивач вважає, що з прийняттям зазначеного оспорюваного рішення вирішено питання про надання у власність третьої особи-1 зазначеної культової споруди, чим порушено право позивача на почергове користування нею відповідно до розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області (далі - розпорядження № 40).

Посилається на те, що оспорюване рішення прийняте з перевищенням повноважень, оскільки культова споруда не перебувала у комунальній власності, повноваженнями на розпорядження культовою спорудою наділена Ужгородська райдержадміністрація - третя особа-2 у справі - на балансі якої відповідно до розпорядження № 40 така знаходиться.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 у справі № 907/56/18 у задоволенні позову - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції про відмову в позові мотивоване тим, що підставами визнання судом акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а обов'язковою умовою визнання акту недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що вимоги позивача не підлягають задоволенню за недоведеністю підстав позову - позивач не довів наявності свого суб'єктивного права - права на почергове користування спірною культовою спорудою, - на захист якого подано позов, зокрема, у ході судового розгляду справи не встановлено невідповідності оспорюваного акту - рішення виконкому Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004 Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи - вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, що могло би слугувати підставою визнання судом недійсним цього акту та виданого на його підставі оспорюваного свідоцтва. Судом у ході судового розгляду справи встановлено, що оспорювані рішення та свідоцтво прийняті відповідачами відповідно до закону та у межах наданої їм компетенції, стосуються виключно прав православної релігійної громади с.Пацканьово та не порушують прав інших осіб, зокрема, позивача у справі, відтак відсутні підстави для визнання їх недійсними та скасування. Суд першої інстанції з огляду на предмет оспорюваного рішення, констатував, що відповідачем-1 з прийняттям цього рішення вирішено питання не надання у власність православній релігійній громаді культової споруди, як помилково вважає позивач, а оформлення раніше наданого на підставі іншого документу - свідоцтва про право особистої власності - права власності.

Також, суд першої інстанції зазначив, що до спірних відносин не підлягає застосуванню позовна давність за клопотанням відповідачів, оскільки така відповідно до приписів ст. 261 ЦК України застосовується лише за наявності порушення права позивача, чого не встановлено у даній справі.

Позивач - ОСОБА_2 греко-католицька громада "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла", с.Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області - оскаржив рішення суду першої інстанції, просить його скасувати та прийняти нове судове рішення, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи тим, що :

1. Згідно архівних документів станом на 1908 рік в с. Пацканьово була одна кам'яна церква святого ОСОБА_8, яка побудована та освячена вірниками греко-католицької церкви у 1776 році, а відтак хибною є думка суду про те, що права та інтереси позивача не були порушені прийняттям та видачею оспорюваних документів;

2. внаслідок окупації Закарпаття радянськими військами у жовтні 1944 року у 1954 році така Церква передана у користування православній громаді села на підставі угоди, яка з юридичної точки зору припинила свою дію у зв'язку зі зміною власника, а саме з переходом церкви у власність держави;

3. на момент прийняття рішення № 21 виконавчим комітетом Закарпатської обласної ради про передачу церкви в користування релігійній громаді УПЦ села Пацканьово, так само як і на момент прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004 в селі фактично існувала греко-католицька релігійна громада, якій належала культова споруда до переходу її у власність держави, а відтак, при передачі у власність культової споруди оскаржуваним рішенням виконавчого комітету було порушено право релігійної греко-католицької громади с.Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області на відновлення історичної справедливості та на повернення споруди у власність тієї релігійної громади, яка її будувала і була її власником до того, як церква перейшла у власність держави;

4. відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення перевищено надані повноваження, оскільки розпоряджатися культовою спорудою, а саме будівлею Михайлівської церкви, може виключно Закарпатська обласна державна адміністрація;

5. скаржнику стало відомо про те, що існує два рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради під одним і тим же номером № 21 від 21 січня 1992 року, одне про передачу культової споруди церкви в селі Пацканьово у безоплатне користування православній громаді з врахуванням взятого зобов'язання пографіково проводити церковні відправи з греко-католиькою громадою, іншим - вирішено питання про передачу церкви у власність православної громади, на підставі якого виготовлено оспорюване свідоцтво;

6. про оспорювані акти позивач дізнався у грудні 2017 року під час судового процесу у Закарпатському окружному адміністративному суді, де розглядалася справа про почергове користування церквою.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, мотивуючи тим, що :

- твердження апелянта про те, що спірна культова споруда була збудована у 1776 році саме греко-католицькою громадою села Пацканьово та з цього часу належала цій громаді - є суб'єктивним припущенням та не доведеним жодними належними доказами;

- в апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність свідоцтва про право особистої власності на церкву від 12 березня 1992 року та на незаконність рішення Закарпатського облвиконкому № 21 від 21 січня 1992 року, проте такі не були підставою даного позову та не є предметом оскарження у даній справі;

- оспорювані акти не порушують прав позивача, оскільки стосуються виключно релігійної громади УПЦ Свято-Михайлівської церкви с.Пацканьово. Культовою спорудою церкви православна громада села користується з лютого 1954 року, що підтверджується Умовою, укладеною між громадянами села Пацканьово та Мукачівською окррадою депутатів трудящих від 10 лютого 1954 року про передачу культової споруди у селі Пацканьово у безтермінове безкоштовне користування громадянам села Пацканьово. Відповідачі вважають, що дійсні обставини справи свідчать про те, що православна релігійна громада спірною будівлею церкви користується ще з лютого 1954 року на законних підставах: спочатку на праві безоплатного договірного користування, а з 1992 року - на праві власності. Факт відсутності прав позивача на культову споруду церкви підтверджується також рішенням Закарпатського обласного суду у від 15.10.1992. у справі № 3-18/92;

- апелянту рішенням сільської ради у 2004 році була передана окрема нежитлова будівля на праві приватної власності для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб;

- апелянт виходить з того, що оспорюваним в межах даної справи рішенням виконавчого комітету Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004 було вирішено передати у власність спірну культову споруду релігійній громаді УПЦ, проте цим рішенням відповідачем вирішено оформити право власності на будівлю церкви, закріпленою за православною громадою у формі колективної власності .Таким чином, відповідач реалізував свою функцію на облік та реєстрацію відповідно до закону об'єктів нерухомого майна. При цьому, спірна культова споруда на момент прийняття оспорюваного рішення вже перебувала у власності ОСОБА_2 громади УПЦ, що підтверджується наявним у справі свідоцтвом від 12.03.1992. Наведені обставини свідчать про те, що на момент існування спірних правовідносин у 2004 році саме до повноважень виконавчого комітету ради належало прийняття рішень про оформлення права власності і на нерухоме майно з видачею відповідною радою свідоцтва про право власності на відповідне майно;

- позивач звернувся до суду із пропуском строків позовної давності, про застосування яких відповідачами заявлено у суді першої інстанції.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_2 громада Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово - у своїх письмових поясненнях просить залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, мотивуючи це тим, що :

- оспорювані позивачем акти не порушують прав позивача/апелянта;

- невірними є доводи позивача стосовно того, що спірною культовою спорудою вправі розпоряджатися Ужгородська державна адміністрація, однак Ужгородська райдержадміністрація підтвердила, що адміністрація не приймала на баланс культову споруду Михайлівської церкви в селі Пацканьово за № 169А та не є балансоутримувачем такого майна;

- неприйнятним є твердження апелянта стосовно того, що йому про існування оспорюваних актів стало відомо лише у грудні 2017 року, апелянтом той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, не доведено.

У судовому засіданні присутні представники учасників справи підтримали свої доводи та заперечення, викладені в письмових заявах по суті.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін та третьої особи - 1, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судом першої інстанції, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

З архівної довідки Державного архіву Закарпатської області від 02. 06.2014 № 2005/01-20 вбачається, що в Шематизмі Мукачівської греко-католицької єпархії за 1908 рік значиться, що в селі Пацканьово - стародавня сільська громада. У парафії є кам'яна церква ОСОБА_3 ОСОБА_8. Будинок парафіяльного священика - кам'яний. Метричні записи ведуться з 1793 року. Станом на 1908 рік кількість греко-католиків (вірників)- 1249.

В апеляційного суду відсутні підстави вважати зазначені у вказаній Довідці відомості недостовірними чи неправильними. Відтак, з вищезазначеного вбачається про існування в селі Пацканьово станом на 1908 рік культової споруди - церкви ОСОБА_3 ОСОБА_8 та релігійної громади греко-католиків.

Відповідно до копії Умови (а.с. 73-74 Т.1) громадяни села Пацканьово Мукачівського округу Закарпатської області склали цю Умову з виконкомом Мукачівської окрради депутатів трудящих в особі його уповноваженого представника в тому, що в лютому 1954 року прийняли від виконкому Мукачівської окрради депутатів трудящих в безтермінове безплатне користування церковний будинок у селі Пацканьово Мукачівського округу разом з предметами релігійного культу. Умова укладена та підписана 10 лютого 1954 року в трьох примірниках. Згідно п.2 Умови церковним будинком і предметами культу, що в ньому знаходяться, підписанти зобов'язуються користуватися і подавати їх в користування усім парафіянам виключно для задоволення релігійних потреб і не припускати виконувати релігійні обряди особами, що не мають довідки про реєстрацію їх як священнослужителів культу від Уповноваженого ради у справах руської православної церкви при ОСОБА_9 РСРС по Закарпатській області.

Зі Статуту ОСОБА_2 греко-католицької громади ОСОБА_3 Архістратига Михаїла , с.Пацканьово Ужгородського району, затвердженого в жовтні 2016 році, вбачається, що зазначена релігійна громада утворена 27 серпня 1991 року з метою задоволення релігійних потреб та поширення віри (а.с 18-19 Т.1). ОСОБА_2 греко-католицька громада ОСОБА_3 Архістратига Михаїла в селі Пацканьово є юридичною особою (а.с. 20 Т. 1.). Також юридичною особою є і релігійна громада Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово Ужгородського району, дата державної реєстрації - 27.08.1991 (а.с. 63 Т.1).

Таким чином, в селі Пацканьово 27.08.1991 було зареєстровано дві вищезазначені релігійні громади. Сторонами не спростовано того факту, що в селі Пацканьово є одна культова релігійна споруда - церква.

Як вбачається з Розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області , розпорядження прийнято з метою впорядкування обліку культових споруд, які раніше прийнятими рішеннями відповідних державних органів передані у спільне користування православним та греко-католицьким релігійним громадам, а також інших культових споруд, що не є власністю або в особистому користуванні релігійних громад. Розпорядженням вирішено:

- передати на баланс районних державних адміністрацій культові споруди на території області, зокрема, в с. Пацканьово (Михайлівську) Ужгородського району (п. 1);

- районні державні адміністрації, в тому числі Ужгородська РДА - третя особа-2 у даній справі - зобов'язані до 30.04.94 провести інвентаризацію культового майна, прийняти культові споруди згідно з описами; укласти з релігійними громадами згаданих населених пунктів окремі договори за їх взаємною згодою про порядок і черговість культовими спорудами; при відсутності згоди - порядок користування культовою будівлею районним державним адміністраціям визначати шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

З копії листа Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області від 27.03.2018 та пояснень щодо позову (а.с 156-158 Т.1) вбачається, що адміністрація не приймала на баланс культову споруду Михайлівської церкви в селі Пацканьово за № 169А (а.с 121 Т.1).

Рішенням виконавчого комітету ОСОБА_9 народних депутатів Ужгородського району Закарпатської області від 05.02.1991 № 7 Про реєстрацію положень релігійних громад та передачу культових споруд і будов в їх користування дозволено громаді православної церкви с.Пацканьово на договірних засадах безкоштовно використовувати для своїх потреб церковну споруду, що перебуває на обліку райвиконкому і знаходиться в с. Пацканьово, 170а. (а.с. 77 Т.1).

Згідно Довідки, виданої виконкомом Пацканівської сільської ради за підписом сільського голови від 04.12.2017 (а.с 78 Т.1) церковна споруда, яка належить на праві власності релігійній громаді УПЦ Свято-Михалівської церкви с. Пацканьово Ужгородського району станом на 1991 рік мала поштову адресу с.Пацканьово, 170а, а пізніше присвоєно адресу - с.Пацканьово, 169а Ужгородського району.

У матеріалах справи міститься копія рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів №21 від 21.01.1992 «Про культові споруди області» , відповідно до п.5 якого вирішено передати в безоплатне користування культові споруди релігійній громаді УПЦ с. Пацканьове Ужгородського району, яка засвідчена представником Пацканівської сільської ради та додана до відзиву на позовну заяву ( Т.1, а.с.66-79).

Разом з тим, в матеріалах справи міститься копія витягу рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів №21 від 21.01.1992 «Про культові споруди області» , зі змісту якого вбачається, що культові споруди передані Православній релігійній громаді УПЦ с. Пацканьово Ужгородського районуу власність. Копія вказаного витягу рішення засвідчена сільським головою Пацканівської сільської ради ОСОБА_10 і долучена до листа Пацканівської сільської ради №110/02-05 від 23.04.2018. (Т.1, а.с.159-160).

Також відповідачами (сільським головою села Пацканьово) долучено копію свідоцтва про право особистої власності на церкву від 12.03.1992 згідно якого, споруда церкви в селі Пацканьово по вул. № 170 а належить в цілому православній релігійній громаді УПЦ на праві особистої власності на підставі рішення Закарпатського облвиконкому № 21 від 21.01.1992 (А.с 161 Т.1).

На запит апеляційного суду про витребування оригіналу витягу з рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 21 від 21.01.1992, копію якого сільська рада надала до суду першої інстанції, Пацканівська сільська рада повідомила, що такий оригінал Рішення зберігається у матеріалах інвентарної справи № 7 на будівлю церкви, що підтверджується відповідним листом КП Ужгородське районне БТІ нерухомого майна від 07.12.2018.

Крім того, представником позивача в апеляційній інстанції на вимогу суду до клопотання про витребування доказів долучено лист - відповідь Державного архіву Закарпатської області від 25.07.2018 №66/01-28 на запит адвоката. До вказаного листа долучено копію рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів №21 від 21.01.1992 «Про культові споруди області» , зі змісту якого вбачається, що культова споруда була передана релігійній громаді УПЦ с. Пацканьове Ужгородського району в безоплатне користування (Т.2, а.с.72-77). Оригінал зазначеного листа з копією рішення долучено до матеріалів справи.

Рішенням виконавчого комітету Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004р. Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи (оспорюване рішення) відповідач-1 вирішив оформити право власності на будівлю церкви закріпленою за православною громадою у формі колективної власності (п. 1); Ужгородському районному БТІ виготовити свідоцтво на право власності і зареєструвати за православною громадою (п. 2) (а.с 13 Т.1).

Оспорюване рішення, як вбачається з його преамбули, прийнято за результатами розгляду заяви православної громади та враховуючи рішення судової колегії в цивільних справах Закарпатського обласного суду та свідоцтва про право особистої власності за № 21 від 21.01.1992р.

30.04.04 відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - на підставі оспорюваного рішення релігійній православній громаді видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області, буд. 169 А , форма власності - колективна (а.с 15 Т.1).

Спір між сторонами у даній справі виник із прийняттям відповідачем-1 - виконавчим комітетом Пацканівської сільської ради - оспорюваного у даній справі рішення № 4 від 19.02.2004р. Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи - та видачі відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - на підставі зазначеного рішення свідоцтва про право власності релігійної православної громади на культову споруду.

Позивач - релігійна греко-католицька громада - оспорює та просить визнати недійсним дане рішення, вважаючи його незаконним та таким, що порушує його права на почергове користування зазначеною культовою будівлею нею відповідно до розпорядження № 40 - розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області .

Підставами визнання судом акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а обов'язковою умовою визнання акту недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

За приписами ч. 2 ст. 4 ГПК України , зокрема, юридичні особи, якою є позивач у даній справі, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства передбачено приписами ст. 15 ЦК України .

Позивач зазначає, що згідно відомостей Державного реєстру нерухомого майна релігійна громада УПЦ Свято-Михайлівської церкви села Пацканьово є власником церкви згідно Свідоцтва про право власності САА 202249 від 30.04.2004, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Пацканівської сільської ради від 19.02.2004 № 4. Позивач звертає увагу, що у зазначеному Реєстрі відсутні відомості стосовно права власності на церкву православної громади на підставі рішення від 21.01.1992 № 21.

Зважаючи на наведене, позивач вважає порушеним його право на користування будівлею культової споруди церкви в селі Пацканьово буд 169 а .

Доводи відповідача стосовно того, що позивачу територіальною громадою села Пацканьово вже було передано нежитлову будівлю (будову колишньої сільської фари) на праві власності для проведення богослужінь не мають значення в межах предмету даного спору.

Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 року N 125/92 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 N 53/94-рп дію цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. ОСОБА_11 передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави (п. 7. роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ).

Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або право володіння і користування спірними будівлями і майном, які належать їй в силу закону чи договору (статті 48 і 57 Закону "Про власність", статті 74 і 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Свої вимоги вона може обґрунтовувати всіма видами допустимих відповідно до законодавства доказів, що мають значення для вирішення спору (п. 8 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ).

Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому господарські суди повинні витребувати від державного органу України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 ГПК (п. 9.4. роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Заінтересовані релігійні організації звертаються до господарського суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання такого позову виникла лише після введення в дію Закону України "Про власність" (стаття 57). ОСОБА_11 було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а ОСОБА_11 "Про свободу совісті та релігійні організації" ( 987-12 ) - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону мали право звертатись до господарського суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку (п. 9.6 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Врахування обоюдних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях (роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Згідно статті 29 Закону України Про власність об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. ОСОБА_2 організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

01.01.2004 набрав чинності Цивільний кодекс України. Згідно ст. ст. 328, 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Набуття права власності юридичною особою публічного права. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Постановою Верховної ради УРСР Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року введено в дію ОСОБА_11 України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Згідно ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації (в редакції станом на момент спірних правовідносин) релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Як зазначають відповідачі у відзиві та що підтверджується матеріалами справи, православна релігійна громада спірною будівлею церкви в селі Пацканьово користується з 1954 року на підставі Умови. Матеріалами справи також не спростовано того, що станом на 1954 рік в селі Пацканьово існувала також релігійна греко-католицька громада.

Проте, слід зазначити, що в даній Умові церковний будинок в селі Пацканьово був переданий в користування громадянам села Пацканьово та усім парафіянам для задоволення релігійних потреб.

До введення в дію Закону (6 червня 1991 року ) все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. ОСОБА_11 законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України "Про власність" зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. (п. 9.8 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Надалі, дозвіл на право користування церковною спорудою православною релігійною громадою підтверджується Рішенням виконавчого комітету ОСОБА_9 народних депутатів Ужгородського району Закарпатської області від 05.02.1991.

Відповідачі у відзиві на позов зазначають, що з квітня 2004 року православна релігійна громада користується будівлею церкви на праві власності, однак одночасно заперечують той факт, що саме у 2004 виникло право власності на церкву, зазначаючи, що таке виникло з 1992 року.

Крім того, відповідачі звертають увагу, що Рішенням Закарпатського обласного суду від 15 жовтня 1992 року по справі № 3-18/92 встановлено наявність прав на культову споруду церкви саме у православної громади.

Із зазначеного рішення суду вбачається, що судом встановлено, що в селі Пацканьово знаходиться єдина культова споруда - церква; цією спорудою з 1954 року користується церковна громада православного віросповідання згідно з Умовою, а рішенням Закарпатського облвиконкому № 21 від 21 січня 1992 року та № 7 від 5 лютого 1991 року Ужгородського райвиконкому культова споруда в селі Пацканьово передана у безоплатне користування православній громаді.

Разом з тим, з зазначеного рішення суду не вбачається встановлення факту користування православною релігійною громадою спорудою церкви на праві власності.

Матеріалами справи підтверджено існування, зокрема, з 1954 року та станом на 1992 рік в селі Пацканьово двох релігійних громад: православної та греко-католицької, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах. Крім того, архівною довідкою від 02 червня 2014 року підтверджено існування греко-католицької релігійної громади в селі Пацканьово станом на 1908 рік.

Власником культової споруди - церкви в селі Пацканьово до 6 червня 1991 року, тобто до введення в дію Закону України Про свободу совісті та релігійні організації та прийняття відповідних рішень компетентними органами, вважалася держава.

Разом з тим, як зазначає представник відповідачів та третьої особи, у 1992 році православній релігійній громаді на підставі рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 21 від 21.01.1992 було надано культову споруду церкву в селі Пацканьово на праві власності.

Суд апеляційної інстанції не бере до уваги копію витягу рішення № 21 від 21.01.1992, яка надана до справи відповідачем-2 до листа №110/02-05 ( а.с. 159.160, Т.2) оскільки у матеріалах справи наявна копія рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 21 від 21.01.1992, згідно якого культову споруду церкви було вирішено передати у безоплатне користування релігійної громади УПЦ села Пацканьове Ужгородського району та яка надана Державним архівом Закарпатської області, оскільки витяг з рішення суперечить самому змісту рішення Виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 21 від 21.01.1992.

Крім того, згідно ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Враховуючи, що рішенням виконавчого комітету Закарпатської області № 21 від 21.01.1992 православній релігійній громаді культову споруду надано в користування, рішенням Закарпатського обласного суду від 15 жовтня 1992 року по справі № 3-18/92 встановлено, що релігійній громаді УПЦ культова споруда в селі Пацканьово передана у безоплатне користування, а не на праві власності, тому у виконавчого комітету Пацканівської сільської ради не було законних підстав приймати оспорюване рішення № 4 від 19.02.2004 про оформлення права власності на будівлю церкви за православною громадою.

Щодо свідоцтва про право особистої власності від 21.01.1992, то таке не є правовстановлюючим документом, натомість таким є відповідне рішення компетентного органу про передачу нерухомого майна у власність. Слід зазначити, що в оспорюваному рішенні відсутнє посилання на рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів від 21.01.1992 про передачу у власність культової споруди, і крім того, таке рішення не зазначене як підстава для видачі (правовстановлюючий документ) в оспорюваному свідоцтві.

За таких умов, апеляційний суд вважає, що оспорюване рішення є незаконним та порушує права позивача як релігійної громади стосовно рівної можливості щодо користування культової спорудою.

Щодо доводів позивача про перевищення повноважень виконавчим комітетом Пацканівської сільської ради при видачі оспорюваного рішення, яким на думку позивача, культову споруду передано у власність та здійснено розпорядження нею, то апеляційний суд звертає увагу, що оспорюваним рішенням культова споруда у власність релігійній громаді не передавалась, а відтак, такі доводи позивача є необґрунтованими.

Видача відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - релігійній православній громаді оспорюваного свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області, буд. 169 А - здійснена у відповідності до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (затвердж. наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. N 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за N 157/6445), п. 6.1 якого встановлено, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності, зокрема, органами місцевого самоврядування, яким є відповідач-2,фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.

Щодо позовної вимоги позивача про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно в селі Пацканьово № 169а від 30.04.2004, то слід зазначити наступне.

Згідно ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином. Разом з цим свідоцтво видається на підтвердження права, яке виникло внаслідок правочину. Чинність документа, в даному випадку Свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу. Тобто, якщо правова підстава (правочин), у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак Свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. З огляду на положення зазначених вище правових норм та принципу диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України .

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55 , 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема, ст.16 ЦК України , але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що суд не може відмовити у позові лише тому, що вимога позивача щодо захисту його права є неефективною.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що права та інтереси позивача підлягають захисту у інший спосіб, ніж визначено позивачем, та дійшов висновку, що оскільки в судовому порядку визнане недійсним рішення, на підставі якого видано в подальшому Свідоцтво, то Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер САА № 202249 від 30.04.2004, яким посвідчено право власності православної релігійної громади на будівлю церкви, підлягає визнанню нечинним.

Аналогічний правовий висновок передбачено у Постанові Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17.

Щодо доводів стосовно застосування строків позовної давності у даній справі, то апеляційний суд зазначає наступне.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач зазначає, що про право власності православної релігійної громади на спірну будівлю церкви, набуте з порушенням законодавства, позивач дізнався у грудні 2017 року під час судового процесу у Закарпатському окружному адміністративному суді, де розглядалася справа про почергове користування церквою.

З копій ухвал Закарпатського окружного адміністративного суду у справі №807/1409/17 вбачається, що позивача ОСОБА_2 греко-католицьку громаду "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла", с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області в адміністративній справі представляв адвокат ОСОБА_4, який також представляв інтереси громади у даній господарській справі. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду у справі №807/1409/17 від 21 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду на 06 грудня 2017 року, а ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду у справі №807/1409/17 від 19 січня 2018 року - позовну заяву залишено без розгляду.

Згідно ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідачі у відзиві на позов в суді першої інстанції подали заяви про застосування строків позовної даності, оскільки вважають що позивач довідався, а також міг довідатися про порушення свого права раніше від того моменту, про який він заявляє, а зокрема, у 2004 році. Звертає уваги, що з письмових заяв свідків ОСОБА_12 (яка була секретарем сільської ради) та ОСОБА_13 (депутат сільської ради) вбачається, що вони могли знати про оспорюване рішення з моменту його прийняття. Вважає, що позивач пропустив строк позовної давності.

Згідно статті 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями). Згідно статті 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Проте, відповідачами не доведено того, зазначені свідки ОСОБА_12 (яка була секретарем сільської ради) та ОСОБА_13 (депутат сільської ради) є тими особами, які уповноважені представляти інтереси релігійної громади греко-католицької церкви. Відповідачі зазначають, що про оспорюване рішення знали уповноважені представники релігійної греко-католицької громади, однак докази зазначеного відсутні.

З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає, позивачем не пропущено строку позовної давності.

Відповідно до ч.1, ч.3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 1, ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 2 ч 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення відповідно до ст. 277 ГПК України є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 у справі №907/56/18 та прийняття нового рішення про задоволення позову.

Згідно ст. 282 ГПК України апеляційний суд у постанові зазначає про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції у випадку скасування судового рішення.

Відтак, у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги та скасуванням рішення суду першої інстанції судовий збір необхідно стягнути з відповідача -2 на користь позивача в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, -

Західний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ :

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла", б/н від 21.06.2018 - задоволити.

2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 у справі №907/56/18 - скасувати та прийняти нове рішення.

3. Позов ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла" задоволити.

4. Визнати недійсним рішення виконавчого комітету Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004 Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи та визнати нечинним Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, розташоване в с. Пацканьово, № 169 А Ужгородського району закарпатської області, видане Пацканівською сільською радою 30.04.2004.

5. Стягнути з Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04349811) на користь ОСОБА_2 греко-католицької громади "ОСОБА_3 Архістратига Михаїла" (код ЄДРПОУ - 22082961) 3524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири) гривні судового збору за розгляд справи місцевим господарським судом та 5286 (п'ять тисяч двісті вісімдесят шість) гривень судового збору за перегляд рішення суду в апеляційному порядку. Місцевому господарському суду видати виконавчий документ.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржені до суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені ст.ст. 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Г.Т. Кордюк

Суддя Б.Д. Плотніцький

Суддя М.І. Хабіб

Повний текст постанови виготовлено і підписано - 17.12.2018.