Постанова

від 17.12.2018 по справі 911/218/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" грудня 2018 р. Справа№ 911/218/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Смірнової Л.Г.

Дідиченко М.А.

при секретарі судового засідання Мовчан А.Б.,

за участю представників:

від позивача - представник не прибув;

від першого відповідача - Шерегі В.М., адвокат, договір від 19.07.2017 №б/н;

від другого відповідача - представник не прибув;

від третьої особи - представник не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу ліквідатора приватного підприємства "Вікі" Козлова В'ячеслава Олександровича на рішення Господарського суду Київської області від 15.05.2018 у справі №911/218/18 (суддя Наріжний С.Ю., повний текст складено - 25.05.2018) за позовом приватного підприємства "Мега Тур" до товариства з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" та публічного акціонерного товариства Банк "Морський", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні другого відповідача - приватного підприємства "Вікі" про визнання недійсним договору.

встановив наступне.

Приватне підприємство "Мега Тур" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" та публічного акціонерного товариства Банк "Морський" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014.

Рішенням Господарського суду Київської області від 15.05.2018 у справі №911/218/18 відмовлено у задоволенні позову.

При ухваленні зазначеного рішення суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний правочин не є предметом безпосередньої фінансової діяльності з фінансування під відступлення права грошової вимоги, обмеження щодо здійснення якої встановлені Законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері факторингу.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ліквідатор приватного підприємства "Вікі" Козлов В'ячеслав Олександрович звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Київської області від 15.05.2018 у справі №911/218/18 скасувати та закрити провадження у справі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині неповідомлення третьої особи про дату та час розгляду даної справи.

Також, скаржник посилається на те, що провадження у даній справі підлягає закриттю з огляду на відсутність порушеного права позивача.

Окрім наведеного апелянт вказує на недійсність договору поруки та зазначає, що оскаржуваний договір про відступлення права вимоги має ознаки факторингу.

Представник першого відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги.

Позивач, другий відповідач та третя особа правом на участь представників в даному судовому засіданні не скористалися, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені; ухвали суду направлялися вказаним особам за належними адресами.

Згідно п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Також, підтвердженням обізнаності апелянта про розгляд даної справи судом апеляційної інстанції є поштове повідомлення, яке доводить отримання представником скаржника ухвали суду, що була направлена безпосередньо на адресу ліквідатора приватного підприємства "Вікі" Козлова В'ячеслава Олександровича.

Крім того, за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи вищевикладене, Суд зазначає, що позивач, другий відповідач та апелянт мають доступ до судових рішень та мали можливість ознайомитись з ухвалою суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Таким чином, Суд приходить до висновку, що вказані особи про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутніми в даному судовому засіданні від позивача, другого відповідача та апелянта до суду не надійшло.

Слід також зазначити, що явка представників сторін та третьої особи не визнавалася обов'язковою, певних пояснень суд не витребував.

Враховуючи належне повідомлення позивача, другого відповідача та апелянта, а також те, що неявка їх представників не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (банк) та приватним підприємством "Вікі" (позичальник) 15.03.2012 було укладено Кредитний договір № 460312-КЮ (з урахуванням подальших змін), відповідно до умов якого (п. 1.1.) банк надає позичальнику на умовах даного договору, а позичальник зобов'язується прийняти, використати, повернути банку грошові кошти, видані у формі відновлювальної відкличної кредитної лінії для ведення фінансової, господарської та іншої статутної діяльності, в тому числі на поповнення обігових коштів з кредитним лімітом 15000000,00 грн. та сплатити проценти за користування кредитом в порядку та на умовах, визначених даним договором.

З метою забезпечення зобов'язань, що випливають з кредитного договору, 15.03.2013 між публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (кредитор) та приватним підприємством "Мега Тур" (поручитель) укладено Договір поруки №460312/П-1.

Між публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (первісний кредитор) та товариством з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" (новий кредитор) 16.06.2014 укладено Договір про відступлення права вимоги за договором № 460312-КЮ від 15.03.2012.

Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014, зазначає, що він фактично є договором факторингу, та укладаючи його товариство з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" надало публічному акціонерному товариству Банк "Морський" фінансові послуги, не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на її здійснення.

Колегія суддів вважає вказані доводи необґрунтованими, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14).

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи наведене, доводи апелянта про те, що провадження у даній справі підлягає закриттю з огляду на відсутність порушеного права позивача, колегією суддів відхиляються.

Так, відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою саме для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, а не підставою для закриття провадження у справі.

Пунктом 2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 роз'яснено, що якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК України. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Позивачем (як не стороною оскаржуваного правочину) не доведено того, що в результаті укладення договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014 обсяг майнових зобов'язань позивача (як поручителя) змінився.

При цьому, колегією суддів враховується, що оскаржуваний договір стосується передання права вимоги щодо боржника - приватного підприємства "Вікі", а не позивача.

Також, слід зазначити, що заміна кредитора у зобов'язанні не змінює як обсягу прав та обов'язків боржника, так і позивача, як особи, яка є поручителем.

З огляду на наведене, позивачем не доведеного того, що його права або охоронювані законом інтереси були порушені укладенням між відповідачами оспорюваного договору.

Стосовно доводів позивача та апелянта про те, що оскаржуваний договір відступлення права вимоги від 16.06.2014 фактично є договором факторингу, та укладаючи його товариство з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" надало публічному акціонерному товариству Банк "Морський" фінансові послуги, не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на її здійснення, слід зазначити наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Стаття 513 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу, наведеним у ст. 1077 Цивільного кодексу України, цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

У даному випадку, укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за зазначеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення між відповідачами 1 та 2 договорів відступлення права вимоги є отримання прибутку.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Згідно з п. 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування.

Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги).

Проте, суттєвою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин немає ні з боржником, ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст. 1084 Цивільного кодексу України.

Згідно приписів Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" випливає, що зазначений закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Частиною 1 ст. 227 Цивільного кодексу України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Дослідивши умови оспорюваного позивачем правочину суд першої інстанції вірно встановив, що за умовами укладеного між публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (первісний кредитор) та товариством з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" (новий кредитор) Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014 первісний кредитор (ПАТ Банк "Морський"), за плату, передбачену цим договором, відступив (передав), а новий кредитор (ТОВ "ЕКОПІК-Україна") прийняв (набув) право грошової вимоги первісного кредитора за Кредитним договором № 460312-КЮ від 15.03.2012 з урахуванням змін та доповнень до нього, укладеним між первісним кредитором та ПП "Вікі" (Боржник).

Загальна сума заборгованості Боржника за правочином, вказаним в п. 1.1. цього договору, станом на дату укладення цього договору, становить 16178117,07 грн., з яких: 15000000,00 грн. - заборгованість по кредиту, 1178117,07 грн. - заборгованість по нарахованим та несплаченим відсоткам.

До нового кредитора переходить право вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав та зазначені у п. 1.1. цього договору (п. 1.2. Договору відступлення).

Відповідно до п. 1.7. Договору відступлення, у разі отримання первісним кредитором від боржника коштів в рахунок погашення заборгованостей за кредитним договором після здійснення відступлення прав за цим договором, первісний кредитор зобов'язується забезпечити перерахування таких коштів новому кредитору протягом трьох робочих днів з моменту отримання таких коштів.

Згідно п. 2.1. Договору відступлення, первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлених прав вимог за кредитним договором (ціна продажу) складає 16178117,07 грн. та оплачується новим кредитором відповідно до умов, визначених у п. 2.2. цього договору.

Пунктом 2.2. Договору відступлення передбачено, що новий кредитор зобов'язаний оплатити первісному кредитору вартість відступлених прав за кредитним договором (ціну продажу) шляхом перерахування суми, зазначеної в п. 2.1. цього договору протягом 5 робочих днів з моменту отримання грошових коштів від боржника. У разі отримання грошових коштів не в повному обсязі, зазначеному в п. 2.1. договору, а частками, новий кредитор перераховує грошові кошти у розмірі отриманої частки та перераховує цю частку первісному кредитору протягом 5 робочих днів з моменту її отримання.

Відповідно до п. 3.1.-3.3. Договору відступлення, новий кредитор зобов'язаний сплатити первісному кредитору вартість відступлених прав вимог (ціну продажу) за кредитним договором відповідно до умов цього договору. Первісний кредитор зобов'язаний відступити новому кредитору право вимоги згідно з умовами цього договору. Первісний кредитор зобов'язаний протягом 5 робочих днів з моменту підписання цього договору передати новому кредитору оригінали документів, що підтверджують зобов'язання боржника перед ним та інші документи на вимогу нового кредитора, що мають безпосереднє відношення до правовідносин первісного кредитора з боржником.

Отже, виходячи з положень та умов оспорюваного позивачем договору, його укладення регулюється ст.ст. 512-519 Цивільного кодексу України.

При цьому, оспорюваний правочин не є предметом безпосередньої фінансової діяльності з фінансування під відступлення права грошової вимоги, обмеження щодо здійснення якої встановлені Законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері факторингу.

Крім того, наведений правочин є лише підставою для виникнення правовідносин між його сторонами, суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ані загальними нормами цивільного законодавства, ані спеціальними.

Таким чином, судом першої інстанції було вірно встановлено відсутність у оскаржуваному договорі положень, якими передбачено зворотній обов'язок первісного кредитора з оплати новому кредитору відповідної плати за надання грошових коштів взамін відступленої вимоги, а також відсутність надання спірним договором фінансової послуги та отримання плати за фінансову послугу.

Також, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що метою оспорюваного договору є безпосередньо заміна кредитора у зобов'язанні

З огляду на те, що оскаржуваний правочин за своєю правовою природою не є договором факторингу, відповідно наявність у першого відповідача ліцензії необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу не вимагається, а тому доводи апелянта у наведеній частині відхиляються колегією суддів.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги позивача про визнання договір недійсним договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014.

Стосовно посилань другого відповідача - публічного акціонерного товариства Банк "Морський" на укладення договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014 на вкрай невигідних для нього умовах, колегія суддів зазначає наступне.

За доводами другого відповідача спірний договір укладено в період початку окупації внаслідок збройної агресії РФ території АР Крим, неможливості здійснення банком повноцінної діяльності, анулювання банківської ліцензії, фактично напередодні стану неплатоспроможності банку.

Як вказав другий відповідач, вказані обставини призвели до необхідності передачі права вимоги за кредитними договорами іншій особі - ТОВ "ЕКОПІК-Україна", яка б змогла продовжити діяльність по стягненню заборгованості за кредитним договором з метою збереження активів банку, та умови спірного договору є вкрай невигідними, адже банк передав ТОВ "ЕКОПІК-Україна" вимоги на мільйони гривень без надходження оплати за таке відступлення.

За змістом ч.1 ст.233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.23 постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6.11.2009, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст.233 Цивільного кодексу України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути важка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але змушена це зробити через тяжкі обставини.

Колегією суддів досліджено умови оскарженого правочину та не встановлено, що його було укладено на вкрай невигідних умовах для публічного акціонерного товариства Банк "Морський".

Так, апеляційний суд вважає, що окупація внаслідок збройної агресії РФ території АР Крим не може вважатися тією обставиною, яка вплинула на укладення банком оскаржуваного договору.

Крім цього, колегією суддів враховується, що укладення оскаржуваного правочину відбулось 16.06.2014, тоді як відповідно до постанови Правління НБУ від 02 вересня 2015 р. № 577 "Про ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банку "Морський" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 03 вересня 2015 р. № 164 "Про початок процедури ліквідації ПАТ Банк "Морський" та делегування повноважень ліквідатора банку .

Отже, рішення про ліквідацію банку було прийнято більше ніж через рік після укладення оскаржуваного договору, а тому посилання другого відповідача про вчинення правочину фактично напередодні стану неплатоспроможності банку не підтверджують обставин, які намагається довести публічне акціонерне товариство Банк "Морський"

Стосовно доводів про те, що банк передав ТОВ "ЕКОПІК-Україна" вимоги на мільйони гривень без надходження оплати за таке відступлення, слід зазначити наступне.

Пунктом 2.2. Договору відступлення передбачено, що новий кредитор зобов'язаний оплатити первісному кредитору вартість відступлених прав за кредитним договором (ціну продажу) шляхом перерахування суми, зазначеної в п. 2.1. цього договору протягом 5 робочих днів з моменту отримання грошових коштів від боржника. У разі отримання грошових коштів не в повному обсязі, зазначеному в п. 2.1. договору, а частками, новий кредитор перераховує грошові кошти у розмірі отриманої частки та перераховує цю частку первісному кредитору протягом 5 робочих днів з моменту її отримання.

Отже, вказаним спростовуються доводи про здійснення банком відступлення безоплатно.

При цьому, колегія суддів зазначає, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним (п.п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Таким чином, наведені доводи другого відповідача жодним чином не підтверджують обставин укладення оскаржуваного договору на вкрай невигідних для банку умовах.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

При цьому, доводи апелянта про недійсність поруки не можуть бути предметом дослідження в межах даної справи про визнання договору відступлення права вимоги недійсним та жодним чином не впливають на результат вирішення цього спору.

Стосовно доводів апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині неповідомлення третьої особи про дату та час розгляду даної справи, слід зазначити наступне.

Так, апелянт вважає, що місцевий господарський суд необґрунтовано не надсилав процесуальні документи на адресу ліквідатора приватного підприємства "Вікі".

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресою офіційного місцезнаходження приватного підприємства "Вікі" є: 54055, Миколаївська обл., місто Миколаїв, вул. 5 Слобідська, будинок 110.

Вся поштова кореспонденція надсилалася судом третій особі за вказаною адресою її офіційного місцезнаходження, проте поверталася підприємством зв'язку з посиланням на закінчення строку зберігання поштового відправлення.

Згідно п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців ), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом .

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом обґрунтовано надсилалася кореспонденція саме за адресою офіційного місцезнаходження юридичної особи, а отже судом було виконано належним чином обов'язок щодо належного повідомлення третьої особи.

Таким чином, наведені вище доводи апелянта не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на її заявника (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ліквідатора приватного підприємства "Вікі" Козлова В'ячеслава Олександровича залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 15.05.2018 у справі №911/218/18 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 21.12.2018 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді Л.Г. Смірнова

М.А. Дідиченко