Постанова

від 18.04.2019 по справі 911/218/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 911/218/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ліквідатора Приватного підприємства "Вікі" Козлова В'ячеслава Олександровича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 (головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., судді: Смірнова Л.Г., Дідиченко М.А.) та на рішення Господарського суду Київської області від 15.05.2018 (суддя Наріжний С.Ю.)

за позовом Приватного підприємства "Мега Тур"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна"

2. Публічного акціонерного товариства Банк "Морський"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-2 Приватне підприємство "Вікі"

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги,

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство "Мега Тур" (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом, просило визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 16.06.2014, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" (далі - відповідач-1) та Публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (далі - відповідач-2).

Позов обґрунтовано тим, що спірний договір фактично є договором факторингу і відповідач-1 уклав його не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення фінансових послуг.

Рішенням Господарського суду Київської області від 15.05.2018, залишеним без мін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2018, у задоволенні позову відмовлено.

Такі висновки мотивовані тим, що оспорюваний правочин не є предметом безпосередньої фінансової діяльності з фінансування під відступлення права грошової вимоги, обмеження щодо здійснення якої встановлені законодавством, а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері факторингу. Разом з тим суди визнали, що позивачем не доведено, що його права або охоронювані законом інтереси були порушені внаслідок укладення відповідачами оспорюваного договору.

У касаційній скарзі ліквідатор Приватного підприємства "Вікі" (далі - третя особа) Козлов В'ячеслав Олександрович (далі - Ліквідатор) просить вказані судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Ліквідатор вважає, що прийняті у справі рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю у зв'язку з відсутністю предмета спору. Також заявник вказує на те, що суд першої інстанції в порушення статей 7, 9, 13, 172 Господарського процесуального кодексу України помилково направляв кореспонденцію на юридичну адресу третьої особи, а не на його при тому, що третя особа у судове засідання так і не з'явилась. Щодо суті позовних вимог, то Ліквідатор вказує на порушення судами статей 203, 215, 1077, 1079 Цивільного кодексу України, оскільки спірний договір має ознаки факторингу, а суд апеляційної інстанції безпідставно не розглянув клопотання про призначення технічної експертизи документів. Тож на думку Ліквідатора суди не застосували приписи статті 559 Цивільного кодексу України, статті 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Судами у справі встановлено, що між Публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (банк) та приватним підприємством "Вікі" (позичальник) 15.03.2012 був укладений Кредитний договір № 460312-КЮ (з урахуванням подальших змін), відповідно до умов пункту 1.1. якого банк надає позичальнику на умовах даного договору, а позичальник зобов'язується прийняти, використати, повернути банку грошові кошти, видані у формі відновлювальної відкличної кредитної лінії для ведення фінансової, господарської та іншої статутної діяльності, в тому числі на поповнення обігових коштів з кредитним лімітом 15000000,00 грн. та сплатити проценти за користування кредитом в порядку та на умовах, визначених даним договором.

З метою забезпечення зобов'язань, що випливають з кредитного договору, 15.03.2013 між Публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (кредитор) та Приватним підприємством "Мега Тур" (поручитель) укладено Договір поруки №460312/П-1.

Також встановлено, що між Публічним акціонерним товариством Банк "Морський" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Екопік-Україна" (новий кредитор) 16.06.2014 укладено договір про відступлення права вимоги за договором № 460312-КЮ від 15.03.2012 (далі - спірний договір, договір відступлення) за умовами якого первісний кредитор, за плату, передбачену цим договором, відступив (передав), а новий кредитор прийняв (набув) право грошової вимоги первісного кредитора за Кредитним договором № 460312-КЮ від 15.03.2012 з урахуванням змін та доповнень до нього, укладеним між первісним кредитором та ПП "Вікі" (Боржник).

Звертаючись до суду з даним позовом Приватне підприємство "Мега Тур" вказувало на те, що договір відступлення за своєю суттю є договором факторингу вчиненим його сторонами з порушенням приписів законодавства, що урегульовує дані правовідносини.

Відмовляючи у задоволенні цих вимог суди свої висновки мотивували тим, що даний договір не є договором факторингу, а позивач, як поручитель за кредитним договором, право вимоги за яким відступлено спірною угодою, не довів яким саме чином договір про відступлення права вимоги порушує його права та інтереси.

Підстави для скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні з огляду на таке.

Велика Пала Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16 розмежувала поняття договору факторингу від інших способів відступлення права вимоги.

Так, за висновками Великої Палати відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07.12.2000 №2121-III "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

Приписами статті 1077 Цивільного кодексу України визначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231", до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України), та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон), норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ (ч.1). У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (ч.2).

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (пункти 44-66 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду).

У даній справі, що переглядається суди попередніх інстанцій встановили, що за умовами спірного правочину загальна сума заборгованості Боржника за правочином, вказаним в пункті 1.1. цього договору, станом на дату укладення цього договору, становить 16178117,07 грн., з яких: 15000000,00 грн. - заборгованість по кредиту, 1178117,07 грн. - заборгованість по нарахованим та несплаченим відсоткам.

До нового кредитора за умовами оскаржуваного договору перейшло право вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав та зазначені у пункті 1.1. цього договору (п. 1.2. договору відступлення).

Відповідно до пункту 1.7. договору відступлення, у разі отримання первісним кредитором від боржника коштів в рахунок погашення заборгованостей за кредитним договором після здійснення відступлення прав за цим договором, первісний кредитор зобов'язується забезпечити перерахування таких коштів новому кредитору протягом трьох робочих днів з моменту отримання таких коштів.

Згідно з умовами пункту 2.1. договору відступлення, первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлених прав вимог за кредитним договором (ціна продажу) складає 16178117,07 грн. та оплачується новим кредитором відповідно до умов, визначених у пункті 2.2. цього договору.

Пунктом 2.2. договору відступлення передбачено, що новий кредитор зобов'язаний оплатити первісному кредитору вартість відступлених прав за кредитним договором (ціну продажу) шляхом перерахування суми, зазначеної в пункті 2.1. цього договору протягом 5 робочих днів з моменту отримання грошових коштів від боржника. У разі отримання грошових коштів не в повному обсязі, зазначеному в п. 2.1. договору, а частками, новий кредитор перераховує грошові кошти у розмірі отриманої частки та перераховує цю частку первісному кредитору протягом 5 робочих днів з моменту її отримання.

Відповідно до пунктів 3.1.-3.3. Договору відступлення, новий кредитор зобов'язаний сплатити первісному кредитору вартість відступлених прав вимог (ціну продажу) за кредитним договором відповідно до умов цього договору. Первісний кредитор зобов'язаний відступити новому кредитору право вимоги згідно з умовами цього договору. Первісний кредитор зобов'язаний протягом 5 робочих днів з моменту підписання цього договору передати новому кредитору оригінали документів, що підтверджують зобов'язання боржника перед ним та інші документи на вимогу нового кредитора, що мають безпосереднє відношення до правовідносин первісного кредитора з боржником.

За таких обставин суди дійшли вірного висновку про те, що спірний договір не є договором факторингу, оскільки право вимоги за цією угодою відступалося "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати (пункти 1.1, 2.1 договору).

Так новий кредитор отримав загальну вартість відступлених прав вимоги за кредитним договором у сумі 16178117,07 грн., а банк продав за такою ж ціною продажу (16178117,07 грн.) вказані права вимоги при чому з відстроченням платежу.

Отже спірна угода не є договором факторингу, оскільки не містить ознак договору факторингу чи договору фінансових послуг, не передбачає отримання прибутку, а передбачає купівлю-продаж прав вимоги та є за своєю правовою природою договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 Цивільного кодексу України, та суб'єктний склад на укладення яких не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, а отже, наявність у відповідача-1 як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу, не вимагається, про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові.

Подібна правова позиція також висвітлена Касаційним господарським судом у постанові від 11.09.2018 у справі №910/7320/17.

Наведеним спростовуються аргументи скаржника щодо порушення судами статей 203, 215, 1077, 1079 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, згідно з частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною першою статті 16 цього Кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Однак, як вірно зазначили суди, позивачем (як не стороною оскаржуваного правочину) не доведено того, що в результаті укладення договору про відступлення права вимоги від 16.06.2014 обсяг майнових зобов'язань позивача (як поручителя) змінився, отже позивачем не доведеного того, що його права або охоронювані законом інтереси були порушені укладеним між відповідачами договором.

З такими висновками заявник касаційної скарги погоджується, однак вважає, що за цих обставин провадження у справі слід було закрити на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Апеляційний суд надав належну правову оцінку таким аргументам та вірно зазначив, що відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою саме для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, а не підставою для закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, а не пункту 1, як помилково вказав заявник, оскільки таке можливо в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення спору та припинив існування в процесі розгляду справи.

Щодо доводів про порушення процесуального законодавства, то слід зазначити, що порушень приписів статей 7, 9, 13, 172 як і статей 45, 46, 120, 242 Господарського процесуального кодексу України не вбачається, а скаржником не доведено подання клопотання про скерування поштової кореспонденції на його адресу при тому, що апеляційне провадження у даній справі здійснювалось саме за апеляційною скаргою Ліквідатора, що в свою чергу свідчить про можливість реалізації останнім своїх процесуальних прав.

Щодо аргументів про залишення без належної оцінки клопотання Ліквідатора про призначення технічної експертизи документів у справі №911/218/18, то такі, як підстава для скасування судових рішень, не знайшли свого підтвердження.

Так, як вбачається із процесуальних документів суду, судом апеляційної інстанції зазначалося заявнику про порушення вимог процесуального законодавства при подачі цього клопотання, та пропонувалося шляхи їх усунення.

У касаційній скарзі заявник у контексті оцінки судами цього клопотання посилається як на підставу для скасування судових рішень на положення статті 311 Господарського процесуального кодексу України.

Однак відповідно до цієї норми порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки із викладеного не вбачається, що судом апеляційної інстанції ухвалено незаконне рішення, наведені скаржником обставини не є безумовною підставою для скасування постанови у справі, та не свідчать, що у разі задоволення цього клопотання суд прийняв би інше за своєю суттю судове рішення.

При цьому посилання скаржника на фіктивність договору поруки, припинення його дії в силу частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України з урахуванням положень статті 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" може бути предметом окремого судового розгляду, однак не може слугувати підставою для скасування законних рішення та постанови, прийнятих у цій справі.

Викладеним спростовуються аргументи третьої особи щодо незаконності прийнятих у справі судових рішень.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на суб'єкта її подання.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ліквідатора Приватного підприємства "Вікі" Козлова В'ячеслава Олександровича залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 у справі Господарського суду Київської області № 911/218/18, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов