Постанова

від 22.12.2018 по справі 910/4715/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/4715/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Антур Трейд"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді Тарасенко К.В., Куксов В.В.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 25.07.2016 (суддя Цюкало Ю.В.)

за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах Фонду державного майна України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Антур Трейд"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1. Міністерство аграрної політики та продовольства України

2. Національне об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання"

3. Громадська організація "Ветеранів праці та війни, інвалідів"

4. ОСОБА_4

5. Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКФ "Прогресивні будівельні технології"

6. ОСОБА_5

7. ОСОБА_6

про визнання права власності, витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, заступник Генерального прокурора України (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - позивач) просив визнати право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 1830,8 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 414905080000 (далі-Приміщення), за державою в особі позивача та витребувати із чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Антур Трейд" (далі - відповідач) на користь держави в особі позивача Приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Приміщення, яке є власністю держави, вибуло з володіння не з волі держави шляхом відчуження його особою, яка не мала на це право, і в подальшому майно було внесено до статутного фонду відповідача, тому порушені інтереси держави, які підлягають захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.07.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 з урахування ухвали цього суду від 27.09.2018 про виправлення описок, позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким в позові відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач посилався на те, що прокурор не обґрунтував підстави для здійснення представництва у суді та в чому полягають державні інтереси, оскільки судами не встановлено чи була держава власником Приміщення. Відповідач зазначає, що права та інтереси позивача не порушенні, оскільки він не був наділений повноваженнями розпоряджатися Приміщенням, а відчуження спірного майна не підпадало під приватизацію. Відповідач вказує на те, що прокурор та позивач пропустили строк позовної давності, на застосуванні наслідків її спливу заявляв відповідач у суді, оскільки позивачу було відомо про Приміщення згідно листа від 29.01.2009, тому висновки судів про те, що строк позовної давності не пропущено, так як позивач про порушення державних інтересів довідався з листа прокурора від 12.02.2015, є хибними. Помилковими вважає відповідач висновки судів про те, що про вибуття Приміщення із державної власності прокурор довідався під час розгляду звернення директора ГО "Об'єднання "Правовий захист" ОСОБА_5 від 05.02.2015, оскільки таке звернення зазначена особа не підписувала, у зв'язку з чим воно є сфальшованим та з цього приводу поліцією здійснюється розслідування кримінального провадження. Відповідач посилається на те, що безпідставними є висновки судів про нікчемність договору купівлі-продажу від 07.10.2014 та правочину про внесення спірного майна до статутного капіталу відповідача, оскільки у судовому порядку вони не визнавалися недійсними, тому відповідач є добросовісним його набувачем. Також відповідач зазначає, що Приміщення вибуло з володіння Міністерства сільського господарства і продовольства України не поза його волею, оскільки воно отримало за Приміщення від НО "Укрплемоб'єднання" грошові кошти згідно платіжного доручення від 10.08.1993 № 481, але суди цій обставині належної оцінки не надали. За твердженнями відповідача розпоряджатися Приміщенням вправі було Міністерство сільського господарства і продовольства України, оскільки воно знаходилося у його відданні, а не позивач, як зазначали суди. Крім того, відповідач посилається на низку рішень Європейського Суду з прав людини та вважає, що наявне втручання в його право на мирне володіння майном.

У відзиві на касаційну скаргу Генеральна прокуратура України просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

21.11.2018 від відповідача надійшло доповнення до касаційної скарги, яке він подав безпосередньо до канцелярії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якому просить прийняти його до розгляду.

Прокурор звернувшись із письмовим клопотанням заперечує у прийнятті до розгляду цього доповнення посилаючись на те, що воно подано після закінчення строку, наданого на касаційне оскарження.

Відповідно до приписів частини 1 статті 298 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Згідно положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку (ч.1). Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч.2).

Отже скористатися таким правом на подачу доповнень до касаційної скарги особа може лише протягом вказаного строку.

Із змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що повний текст постанови складено 17.09.2018, тому останнім днем подачі касаційної скарги та доповнення до неї слід вважати 08.10.2018.

За вказаних обставин таке доповнення до касаційної скарги судом касаційної інстанції залишаються без розгляду.

У зв'язку з чим, подане 11.12.2018 клопотання Генеральною прокуратурою України про відмову у прийнятті до розгляду доповнень до касаційної скарги у зв'язку з пропуском строку, є таким, що підлягає задоволенню.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно наказу Міністерства сільського господарства і продовольства України (далі-Міністерство) від 09.06.1993 № 163 Управління адміністративними будинками Міністерства передало, а Національне об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання", яке є правонаступником Виробничо-наукового об'єднання з племінної справи в тваринництві "Укрплемоб'єднання", прийняло Приміщення, про що складено акт приймання-передачі від 05.08.1993, у якому зазначено, що Приміщення залишається державною власністю, право розпоряджатися ним передається Укрплемоб'єднанню.

Апеляційним судом встановлено, що 10.08.1993 платіжним дорученням № 481 Національне об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" перерахувало Управлінню адміністративними будинками Міністерства грошові кошти як балансову вартість Приміщення. При цьому встановлено, що Національне об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" з 13.07.1998 належало до державної форми власності, а 10.02.2004 воно змінило форму власності на колективну.

Також цим судом встановлено, що Приміщення перебувало на балансі та використовувалось Міністерством сільського господарства УРСР, а в подальшому Міністерством.

Крім того встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 23.11.2009 у справі № 50/600, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2010, позов Національного об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" до КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", третя особа - Міністерство аграрної політики та продовольства України задоволено, визнано за Національним об'єднанням по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" право власності на Приміщення, а також зобов'язано КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" здійснити державну реєстрацію права власності на зазначений нежитловий будинок.

Також судами встановлено, що у подальшому Виробничо-наукове об'єднання з племінної справи в тваринництві "Укрплемоб'єднання" відчужило Приміщення іншій особі, а остання відчужила його шляхом внесення до статутного капіталу відповідача, у зв'язку з чим 10.04.2015 останньому видано свідоцтво про право власності № 36179645.

08.07.2015 постановою Вищого господарського суду України у справі № 50/600 скасовано рішення Господарського суду м. Києва від 23.11.2009 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2010, а справу скеровано до суду першої інстанції на новий розгляд, ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2015 у справі № 50/600 позов залишено без розгляду та ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.06.2018 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі № 50/600 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Антур Трейд" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2015.

Судами встановлено, що відповідачем була подана заява про застосування наслідків спливу строку позовної давності, згідно якої відповідач вказував на те, що право на звернення до суду у позивача виникло у 2009 році, у зв'язку з чим трирічний строк позовної давності сплив у 2012 році, а про порушення прав держави позивач міг довідатися у 1993 році.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що Виробничо-наукове об'єднання з племінної справи в тваринництві "Укрплемоб'єднання" не набуло у встановленому законом порядку право власності на Приміщення, а тому не мало права відчужувати його за відповідним договором купівлі-продажу, а в подальшому це приміщення не вправі був відчужуватися шляхом внесення до статутного капіталу відповідача. При цьому суди вказали на те, що Приміщення належить до державної власності протягом всього часу спірних правовідносин, тому договір-купівлі продажу від 07.10.2004 та правочин щодо внесення Приміщення до статутного фонду відповідача, є нікчемними правочинами. Відтак суди дійшли висновку про незаконне вибуття спірного майна з володіння держави, що призвело до порушення інтересів держави в особі позивача, який згідно з чинним законодавством здійснює розпорядження державним майном. Крім того, суди послалися на те, що строк позовної давності прокурором та позивачем не пропущено, оскільки про вибуття спірного майна із державної власності вони довідалися у 2015 році.

Підстави для скасування судових рішень відсутні виходячи із наступного.

Згідно частин 1, 2, статті 29 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру". Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви (заяви, скарги) у порядку, встановленому статтею 63 цього Кодексу. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. З метою вирішення питання щодо наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без участі прокурора, вступу в розгляд справи за позовом іншої особи прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересу держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У даній справі порушення інтересів держави прокурор у позові обґрунтовує тим, що майно вибуло із володіння держави всупереч законодавству та волі держави.

Отже навіть у разі коли інтереси держави можуть не збігатися з інтересами державних органів, які від імені держави уповноважені діяти у спірних правовідносинах, ця обставина не позбавляє прокурора, виходячи із наведених норм права, на звернення у суд із даним позовом із зазначенням органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, у зв'язку із чим доводи, викладені у касаційній скарзі у цій частині, визнаються необґрунтованими.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що Приміщення вибуло з державної власності у 2010 році, на підставі такого, що набрало чинності рішення Господарського суду міста Києва від 23.11.2009 у справі № 50/600.

На підставі цього рішення суду Національним об'єднанням по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" було набуто право власності на Приміщення.

Також встановлено, що у подальшому це рішення суду було скасовано судом касаційної інстанції.

За змістом положень статей 317, 326 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Виходячи із наведених положень цивільного законодавства саме із наведеного рішення суду від 23.11.2009 у справі № 50/600 Національне об'єднання по племінній справі у тваринництві "Укрплемоб'єднання" набувало усіх тих прав власника, які передбачені наведеними нормами цивільного законодавства, а отже набувало право власності на Приміщення.

За змістом ст. ст. 1, 3, 5, 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", чинного на час вибуття майна із державної власності, управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Положеннями статті 7 частини 1 пункту 2 підпунктів "д", "и" цього Закону визначено, що Фонд державного майна України відповідно до законодавства здійснює в межах, визначених законодавством, формування і ведення Єдиного реєстру об'єктів державної власності, дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Таким чином оскільки іншого судами не встановлено відчуження нерухомого майна здійснюється лише за погодженням з Фондом державного майна України.

За вказаних обставин відсутні правові підстави вважати, що права та інтереси позивача не порушенні.

Згідно вимог статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином одним із способів захисту права власності чинним законодавством визначено можливість пред'явити позов власником про визнання права власності, якщо це його право оспорюється або не визнається іншою особою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор спираючись на приписи частини першої статті 388 Цивільного кодексу України вказував на те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею.

Разом з тим слід зазначити, що положеннями статті 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2).

Статтею 387 Цивільного кодексу України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

За приписами частини першої статті 388 цього Кодексу, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином наведеною нормою передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Відповідно до статей 317, 319 цього Кодексу саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Отже оскільки дійсний власник не здійснював волевиявлення із вибуття майна та позивач не був учасником вищезазначеного судового розгляду у справі № 50/600, та як вбачається із встановлених судами обставин справи право власності держави не визнається відповідачем, суди обох інстанцій дійшли до правильного висновку про те, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому наведеними нормами права у сукупності передбачено можливість визнання права власності, та витребування майна власником від відповідача.

Крім того слід зазначити, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статей 257, 261 наведеного Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13.

До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від таких правових позицій.

Отже висновки суду апеляційної інстанції про те, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного Кодексу України не застосовуються, оскільки у держави кожен день виникає право звернутися до суду за захистом свого порушеного права власності та витребування спірного майна, не ґрунтуються на наведених нормах права та на зазначених правових висновках Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, однак, з огляду на викладене, дана обставина сама по собі не може бути підставою для скасування судових рішень.

Крім того слід зазначити, що суди встановили, що про вибуття Приміщення із державної власності прокурору стало відомо під час розгляду звернення директора ГО "Об'єднання "Правовий захист" ОСОБА_5 від 05.02.2015 та інформації Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України від 15.05.2015 № 333, а позивач довідався з листа прокурора від 12.02.2015, у зв'язку з чим дійшли висновку про те, що строк позовної давності не пропущено.

Однак, заперечуючи проти позову, і ці доводи повторюються у касаційній скарзі, відповідач неодноразово наголошував на тому, що прокурор та позивач пропустили строк позовної давності, на застосуванні наслідків її спливу заявляв відповідач у суді, оскільки позивачу згідно листа від 29.01.2009 було відомо про те, що Приміщення в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності не обліковується та від органів державного управління до позивача воно не передавалось.

При цьому відповідач вказував на наявність в матеріалах справи заяви ОСОБА_5 (т.5, а.с.60), згідно якої остання вказувала на те, що не підписувала звернення в якості керівника ГО "Об'єднання "Правовий захист" на адресу Генерального прокурора України про вибуття Приміщення з державної власності.

Разом з тим, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Отже у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не інформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі.

Оскільки із наведеного, встановлених судами обставин справи та доводів відповідача не вбачається, що строк позовної давності у спірних правовідносинах пропущений, правові підстави для скасування судових рішень із наведених скаржником підстав, відсутні.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Відповідно до положень статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування у касаційному порядку судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (ч.1). Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (ч.2). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.3). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч.4).

Оскільки із наведеного вище не вбачається, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, яке б призвело до ухвалення незаконного рішення, і фундаментальних порушень не встановлено, а враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи щоб продемонструвати сторонам що вони були почуті, суд касаційної інстанції вважає, що підстави для задоволення касаційної скарги, а відтак і для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, відсутні.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності судового рішення, а доводи відзивів на касаційну скаргу знайшли своє підтвердження.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Антур Трейд" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2018 у справі №910/4715/16, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов