Постанова

від 26.12.2018 по справі 2034/12571/2012

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2034/12571/2012 Головуючий суддя І інстанції Юдін Є.О.

Провадження № 22-ц/818/46/18 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Спори про відшкодування шкоди завданої майну фізичних або юридичних осіб

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2018 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Яцини В.Б.

суддів: - ОСОБА_1,ОСОБА_2,

за участю секретаря : Колесник О.Е.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської місцевої прокуратури №6 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2012 року в складі судді Юдіна Є.О. по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Либомир до ОСОБА_3 про відшкодування шкоди,

встановив:

06 листопада 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю Либомир звернулося до ОСОБА_3 з позовом про відшкодування шкоди, в якому вимагає стягнути з відповідача 2416 грн.70 коп. відшкодування шкоди, завданої з вини відповідача.

Позовна заява мотивована тим, що внаслідок виконання Відповідачем робіт в приміщенні позивача в літ. В-1 , що знаходиться за адресою Харківська область, Харківський район, м.Мерефа, пров.Яковлівський 14-А, було спричинене пошкодження товару, що зберігався в цьому приміщенні, а саме: килимків з полівінілхлориду у кількості 10 штук на суму 2416,70 грн. Оскільки вказаний товар належав орендарю приміщення ТОВ Синтофлекс , позивач відшкодувавши шкоду власнику товару, вимагає стягнути з відповідача суму відшкодування в порядку регресу, передбаченого статтею 1191 Цивільного кодексу України.

На підставі викладеного та уточнивши вимоги 23.11.2012 року ТОВ Либомир остаточно просив стягнути з Відповідача суму відшкодування та визнати право власності на нежитлову будівлю літ. В-1 за адресою: Харківська область, Харківський район, м.

Мерефа, пров. Яковлівський 14-А.

Представник позивача в судове засідання не з'явився, подав до суду заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги з урахуванням уточнень, підтримує.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, надав до суду заперечення, в яких з позовними вимогами не згодний. При цьому зазначав, що позивач не надав до матеріалів суду доказів на підтвердження зареєстрованого права власності на нежитлову будівлю літ. В-1 , де сталося псування товару.

Як зазначав відповідач, відповідно до договору № 1171 від 21.06.2006 року, що доданий Позивачем в якості доказу до матеріалів справи, останній придбав у ФДМУ України об'єкт незавершеного будівництва Головний корпус , за адресою: Харківська область, Харківський район, м. Мерефа, пров. Яківлівській, б.14 А , який не пройшов державну реєстрацію, відповідно до вимог ст.ст.3,4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 01.07.2004 № 1952 - IV.

З посиланням на статтю 761 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право передання майна у найм має власник речі або осооа, якій належать майнові права. Відповідач просив у задоволенні позову відмовити.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2012 року позовні вимоги задоволені. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ Либомир витрати на відшкодування шкоди у розмірі 2416 грн. 70 коп. Визнати за ТОВ Либомир право власності на нерухоме майно-нежитлову будівлю літ. В-1 загальною площею 1764,4 кв.м., що знаходиться за адресою:Харківська область, Харківський район, м.Мерефа, пров.Яковлівський, б.14А. Вирішено питання щодо судових витрат.

В апеляційній скарзі Харківська місцева прокуратура №6 просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Вказала, що рішення суду є необґрунтованим, таким, що порушує норми процесуального права та судом неправильно застосовано норми матеріального права, винесено на підставі висновків, що не відповідають дійсним обставинам справи. Судом неповно з'ясовано обставини, що мають суттєве значення по справі, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Зазначила, що задовольняючи позовні вимоги ТОВ Либомир та визнаючи за ним право власності на нерухоме майно, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем у справі при виконанні робіт в приміщенні позивача в літ. В-1 , що знаходиться за адресою: Харківська область, Харківський район, м. Мерефа, пров. Яковлівський, 14-А, спричинено пошкодження товару, що зберігався в цьому приміщенні, на суму 2416,70 грн.

ТОВ Либомир відшкодував завдану шкоду власнику пошкоджено майна, а саме орендарю орендарю приміщення ТОВ Синтофлекс , а тому позивач, вимагав стягнути з відповідача суму відшкодування в порядку регресу, передбаченого ст. 1191 ЦК України.

Крім того, позивач під час розгляду справи доповнив позовні вимоги, відповідно до яких просив також визнати право власності на нежитлову будівлю літ. В-1 за адресою: Харківська область, Харківський район, м. Мерефа, пров. Яковлівський, 14-А.

При цьому, позивач у своєму позові зазначав, що вказана нежитлова будівля належить йому на праві власності, згідно з договором №1171 від 21.06.2006, укладеного між РВ ФДМУ по Харківській області та ТОВ Либомир .

Проте, прокуратурою встановлено, що 12.06.2006 між РВ ФДМУ по Харківській області та ТОВ Либомир укладено договір купівлі-продажу №1171 об'єкту незавершеного будівництва Головний корпус , за адресою: Харківська область, Харківський район, м. Мерефа, пров. Яковлівський , 14-А. Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Зазначив, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Однак з матеріалів цивільної справи не вбачається, що позивачем надано докази уведення спірного об'єкту нерухомого майна в експлуатацію у встановленому порядку і набуття ним статусу об'єкта нерухомого майна як об'єкта цивільного права. Такий висновок викладений у постанові Верховного суду України № 3-82 гс11 від 19.09.2011 року та № 6-159цс15 від 27.05.2015 року.

Вказав, що в матеріалах справи міститься лише технічний висновок з технічного обстеження об'єкту з метою встановлення можливості його експлуатації, який виготовлений ТОВ Ароф , де зазначено про відповідність спірного об'єкту будівельним нормам. Вказаний звіт не є висновком експерта та згідно із ст.ст. 76, 89, 102 ЦПК України не може бути належним доказом відповідності конструкції спірної будівлі будівельним нормам. Суд першої інстанції не залучив до участі у справі Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області для надання висновків на виконання своїх повноважень.

Тому у даному випадку рішення суду порушує інтереси держави в особі Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області, який не був учасником справи, не повідомлений про її розгляд та прийняте рішення, яким порушено його права та інтереси.

У письмовому відзиві директор ТОВ Либомир ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2012 року залишити без змін.

Вказав, що апелянтом не наведено обґрунтування необхідності захисту інтересів держави. Не зрозуміло який саме інтерес держави був порушений визнанням права власності на нерухоме майно за особою, яка має всі законні підстави для визнання за нею цього права. З апеляційної скарги не вбачається наявність будь-яких майнових прав ДАБІ на об'єкт нерухомості та грошові зобов'язання, які досліджувалися в межах справи, що виключає наявність інтересів цього державного органу стосовно предмету спору, та виключає необхідність захисту неіснуючого інтересу.

Апелянтом пропущено строк на апеляційне оскарження рішення суду, необґрунтовано пропуск строку, оскільки сам факт неповідомлення та не залучення особи до розгляду справи не може вважатися поважною причиною пропуску строку про що зазначено у постанові Верховного суду України № 6-2469цс16 від 16.11.2016 року.

ДАБК має право користуватися відповідними інформаційними базами, в тому числі і Єдиним державним реєстром судових рішень, і рішення знаходилось у публічному доступі. Крім того, ДАБК протягом 6 років могла здійснити будь-яку перевірку в межах своїх повноважень спрямованих на виконання власних функціональних завдань.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, який з'явилися у судове засідання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

У статті 263 ЦПК України визначені наступні вимоги до законності і обґрунтованість судового рішення:

1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, щопозов обґрунтований, а вимоги позивача щодо стягнення шкоди, завданої майну, на суму 2416, 70 грн. ґрунтуються на вимогах законодавства та підтверджуються наявними у справі доказами.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить тільки власникові (стаття 317 ЦК України).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина 1 статті 182 ЦК України).

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до вимог закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації.

Отже, стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Однак стаття 331 ЦК України визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону, та не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Крім того, нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення.

Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені статтею 376 ЦК України, яка є спеціальною у врегулюванні спірних правовідносин, оскільки урегульовує правовідносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та нормативно-правових актів при створенні нової речі, тобто самочинному будівництві, були порушені.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

За загальним правилом, закріпленим у частині 2 статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Водночас згідно з частиною 3 статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

Зазначена норма поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснено на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об'єкта) незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа).

Із роз'яснень, які містяться в пункті 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про практику застосування судами статті 376 Цивільного Кодексу України (Про правовий режим самочинного будівництва) № 6 від 30 березня 2012 року вбачається що будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.

Під метою надання земельної ділянки слід розуміти вид використання земельної ділянки (стаття 19 ЗК, Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548), зазначений у рішенні відповідного компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у користування або передачу у власність з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України Про регулювання містобудівної діяльності дозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

Під проектом слід розуміти залежно від категорії об'єкта будівництва відповідний склад документації, визначеної статтями 1, 7 та 8 Закону України Про архітектурну діяльність , отриманої відповідно до статей 29, 31 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 27, 30 зазначеного Закону.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14, суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку, зокрема, у випадках: безоплатної передачі земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (стаття 121 Земельного кодексу України); набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність; укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки; прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

Із контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля та її надра є об'єктами права власності Українського народу, від імені якого право власності здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України і Законами України.

Відповідно до положень частини 2 статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Згідно зі статтею 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України.

Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до змісту цієї норми Закону право власності або право користування земельною ділянкою із земель державної або комунальної власності виникає лише за наявності рішення зазначених органів і тільки в межах, вказаних в цих рішеннях.

Згідно статей 125, 126, ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Згідно правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року по справі № 6-1328цс15, під час визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в порядку частини 3 статті 376 ЦК України слід також ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

За змістом частин 4, 5 статті 26 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України

Судом встановлено, що 25.05.2012 року в нежитловій будівлі літ. В-1 відповідачем виконувались роботи, направлені на облаштування елементів підлоги. Як вбачається із Акту від 25.05.2012 року, виконання таких робіт відбулось таким чином та такими засобами, що спричинили пошкодження десяти килимків з полівінілхлориду, які належали ТОВ Синтофлекс . Зазначений факт встановлений та не заперечується відповідачем. Зіпсований товар зберігався в приміщенні позивача, відповідно до договору оренди нежитлових приміщень між позивачем та ТОВ Синтофлекс від 01.03.2010 року. Вартість пошкодженого товару встановлено, відповідно до довідки ТОВ Синтофлекс від 26.05.2012 року, що є в матеріалах справи. Власнику товару ТОВ Стинтофлекс Позивач відшкодував вартість пошкодженого товару, про що свідчить Акт заліку зустрічних однорідних вимог від 11.06.2012 року.

Відповідно до статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Згідно статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана діями особистим немайновим правам юридичної особи, а також шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Однак суд не звернув уваги, що всупереч процесуального обов'язку про доведення підстав заявленого позову ТОВ Либомир не надав до суду належних і допустимих доказів вини відповідача ОСОБА_3 у завданні шкоди ТОВ Синтофлекс , тому заявлені вимоги про відшкодування шкоди є недоведеними.

Крім того, позивач придбав об'єкт незакінченого будівництва - нерухоме майно у вигляді будівлі літера В-1 , розташовану за адресою м. Мерефа, провулок Яковлівський 14-А у власність, відповідно до договору купівлі - продажу об'єкту незавершеного будівництва Головний корпус № 1171 від 21.05.2006 року.

Суд не звернув уваги, що у матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази, у даному випадку акт прийняття до експлуатації, що є необхідним для визнання права власності в порядку ст. 331 ЦК України, або - про наявність у нього права власності чи користування земельною ділянкою, що є необхідним для визнання права власності на самочинне будівництво відповідно до ст. 376 ЦК України.

Заперечення представника позивача проти позову з посиланням на порушення права власності є безпідставними, оскільки право власності у позивача на вказану будівлю у її добудованому стані - належним чином не доведено. Посилання на те, що після ухвалення оскаржуваного рішення позивач оформив право власності чи користування на земельну ділянку під спірної нежитловою будівлею, колегія суддів відповідно до ст. 367 ЦПК України відхиляє, оскільки вони перебувають поза межами розглянутої справи.

Колегія суддів також відхиляє заперечення представника позивача про те, що у даному випадку у прокуратури відсутні підстави для захисту державного інтересу, оскільки справа стосується відновлення легітимності у набутті права власності на нерухомість, що має значення і для права користування земельною ділянкою, ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України, в чому колегія суддів вбачає суспільний інтерес, яким у даному випадку опікується держава в особі відповідних органів, ДАБІ України, органів прокуратури, ч. 4 ст. 56 ЦПК України, ст. 23 Закону України Про прокуратуру .

Згідно ст. 39 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється. Інспекція державного архітектурно- будівельного контролю є єдиним органом державної влади уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкту до експлуатації та на прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Саме така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 18.11.2015 у справі №6-388цс15, від 16.12.2015 у справі №6-2710цс15, які відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України підлягають до застосуванню у даній справі.

У правовому висновку викладеному у постанові Верховного Суду України від 18.02.2015 у справі № 6-244цс14 зазначено наступне. Слід зазначити, що ні зазначеними нормами, ні нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення . При розгляді справ про визнання права власності на самочинне будівництво суди повинні належним чином перевіряти, чи було питання оформлення такого права власності предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи відсутність останнього давали б підстави говорити про наявність спору про право.

Суд не повинен підміняти органи, які зобов'язані видавати дозволи на будівництво й узгоджувати забудови; визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку має залишатися винятковим способом захисту права. Тому судам необхідно з'ясовувати, чи звертався позивач до компетентних органів з питання узаконення самочинного будівництва, чи було відмовлено компетентними органами у вирішенні цього питання.

Відповідно до статті 34 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності від 17 лютого 2011 року виконання будівельних робіт дозволяється після подання повідомлення чи видачі органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно частин 5, 8 статті 39 цього Закону датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Пунктами 3, 4 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року, передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, а також комплексів (будов), до складу яких входять об'єкти з різними класами наслідків (відповідальності), здійснюється на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі відповідними органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката.

Надання (реєстрація), повернення (відмова у видачі) чи скасування реєстрації документів, що підтверджують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю, визначеними статтею 7 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності .

Відповідно до Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294, основними завданнями Держархбудінспекції є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а саме: здійснення в межах повноважень, визначених законом, державного архітектурно-будівельного контролю за дотриманням замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт; виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві у визначених законодавством випадках.

Державна архітектурно-будівельна інспекція відповідно до покладених на неї завдань: отримує повідомлення про початок виконання підготовчих робіт, повідомлення про початок виконання будівельних робіт, здійснює внесення змін до них, а також скасовує право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення; видає дозволи на виконання будівельних робіт, повідомлення про внесення змін до них, відмовляє у видачі таких дозволів, анулює дозволи на виконання будівельних робіт; приймає в установленому порядку в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти (видає відповідні сертифікати або відмовляє у їх видачі, реєструє декларації про готовність об'єкта до експлуатації, внесення змін до них, а також повертає такі декларації та скасовує їх реєстрацію) та ін.

Таким чином, Державна архітектурно-будівельна інспекція є органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкту до експлуатації й видачу документів про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельним нормам і правил.

Вказаних вище документів, які були б видані Державною архітектурно-будівельною інспекцією, суду не надано. Матеріали справи містять тільки технічний паспорт на ТОВ Либомир виготовлений Товариством з обмеженою відповідальністю Ароф , проте, цей документ не може замінити собою документ, виданий державним органом.

Позивачем також не надано до суду доказів на підтвердження того, що він в установленому законом порядку звертався до компетентних органів за вирішенням питання про введення збудованих об'єктів до експлуатації, надання у користування або у власність самовільно зайнятої земельної ділянки під будівництво, що йому в цьому було безпідставно відмовлено.

Відповідно до викладеної правової позиції у Постанові Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Оскільки суд першої інстанції неповно з'ясував обставин, що мають значення для справи; ухвалив рішення при недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, то відповідно до п.п. 1,2, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції повністю та ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Сплачений Харківською місцевою прокуратурою № 6 за подачу апеляційної скарги судовий збір 651 грн.18 коп. відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України Про судовий збір від 08 липня 2011 року підлягає відшкодуванню за рахунок ТОВ Либомир .

Керуючись ст.ст. 268, 367,368, п. 2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384, 388-392 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив:

Апеляційну скаргу Харківської місцевої прокуратури №6 - задовольнити.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 листопада 2012 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ Либомир - відмовити.

Стягнути з ТОВ Либомир , ідентифікаційний номер 32566742, провулок Яковлівський, б.14 А, м. Мерефа, Харківський район, Харківська область, 62472 на користь Прокуратура Харківської області, код 02910108, банк отримувач Державна казначейська служба України, код 820172, рахунок 35212041007171, код класифікації видатків бюджету 2800 судові витрати за апеляційний перегляд справи судовий збір у сумі 651 грн.18 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 29 грудня 2018 року.

Головуючий: В.Б. Яцина.

Судді: І .В.Бурлака.

ОСОБА_2.