Рішення

від 29.11.2018 по справі 761/27333/16-ц

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/27333/16-ц

Провадження № 2/761/2617/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Піхур О.В.,

за участю:

секретаря судового засідання - Григоренко А.В.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

відповідача - ОСОБА_3,

представника відповідача - ОСОБА_4,

розглянувши у судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа : Шістнадцята Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач), третя особа : Шістнадцята Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги, обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача ОСОБА_5. Після смерті матері відкрилася спадщина, що складається з наступного майна: 1/3 частина квартири АДРЕСА_1. 25.02.2016 року позивач звернувся до Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Відповідно листа Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори №2369/02-14 22.07.2016 року, згідно даних спадкового реєстру було виявлено наявність заповіту від імені спадкодавця на ім'я ОСОБА_3, якою 07.04.2016 року подано заяву про прийняття спадщини за заповітом. Відповідач є рідною сестрою ОСОБА_5. Позивач зазначає, що ОСОБА_5 протягом певного періоду часу мала проблеми зі здоров'ям, зокрема у 1997 році майже два місяці знаходилася на стаціонарному лікуванні у Територіальному медичному об'єднанні Психіатрія у м. Києві, на підтвердження чого надає довідку №2-01/20 від 21.03.2016 року, а тому на момент складання оспорюваного заповіту не розуміла та не усвідомлювала значення своїх дій, не могла ними керувати у зв'язку із тяжкою хворобою.

Тому, позивач просив суд визнати недійсним заповіт укладений спадкодавцем - ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3.

Ухвалою судді від 31.08.2016 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду від 02.02.2017 року у справі призначено посмертну судово-психіатричну експертизу.

18.06.2018 року до суду надійшов висновок судово-психіатричного експерта.

Ухвалою суду від 19.06.2018 року призначено в порядку загального позовного провадження підготовче судове засідання з повідомленням учасників справи.

Ухвалою суду від 17.08.2018 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

У судовому засіданні позивач, представник позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили суд їх задовольнити.

У судовому засіданні відповідач, представник відповідача позовні вимоги не визнали, просили відмовити у їх задоволенні в повному обсязі, зазначивши, що ОСОБА_5 складаючи заповіт була повністю дієздатною особою та усвідомлювала значення своїх дій і повністю керувала ними, що було також перевірено нотаріусом.

У судове засідання третя особа не з'явилася, звернувшись до суду із заявою про розгляд справи за відсутності представника та прийняття рішення відповідно до чинного законодавства України.

Суд, заслухавши пояснення сторін, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочин є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Так ч. 1, ч. 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У відповідності до ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою України; нормативно-правовий акт від 16.01.2003 року статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Разом з тим ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Крім цього згідно ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору і вона може бути заявлена окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, у цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Іншими словами, суд не визнає нікчемний правочин недійсним, а лише констатує факт його нікчемності (недійсності).

Згідно вимог ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідки.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9 правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ч. 2 ст. 1257 ЦК , суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Судом було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 9).

ОСОБА_5 на випадок смерті зробила таке заповітне розпорядження: все її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, заповів ОСОБА_3, що підтверджується заповітом від 28 грудня 2015 року (а.с. 55).

ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_5, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с. 6).

ОСОБА_6 змінила прізвище на ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу та копією свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с. 7-8).

1/3 частина квартири за адресою: АДРЕСА_2 належить ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 15.12.1997 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, що також підтверджується інформаційною довідкою КВ-2016 №7575 від 02.03.2016 року (а.с. 10-12).

25.02.2016 року позивач звернувся до Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Відповідно листа Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори №2369/02-14 від 22.07.2016 року, згідно даних спадкового реєстру було виявлено наявність заповіту від імені спадкодавця на ім'я ОСОБА_3, якою 07.04.2016 року подано заяву про прийняття спадщини за заповітом, отже, свідоцтво про право на спадщину за законом не можливо видати на ім'я позивача, так як спадкоємцем згідно заповіту є ОСОБА_3 (а.с. 13).

Позивач зазначає, що ОСОБА_5 протягом певного періоду часу мала проблеми зі здоров'ям, зокрема у 1997 році майже два місяці знаходилася на стаціонарному лікуванні у Територіальному медичному об'єднанні Психіатрія у м. Києві, на підтвердження чого надає довідку №2-01/20 від 21.03.2016 року (а.с. 14), а тому на момент складання оспорюваного заповіту не розуміла та не усвідомлювала значення своїх дій, не могла ними керувати у зв'язку із тяжкою хворобою.

Відповідно висновку судово-психіатричної експертизи №163 від 12.03.2018 року на час підписання заповіту 28.12.2015 року ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 не виявляла ознак будь-якого психічного розладу, на час підписання заповіту 28.12.2015 року ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними (а.с. 222-225).

Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України, законами України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат", від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право", іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

Відповідно до п.п. 5 ч. 1 ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

Відповідно ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Стаття 1222 Цивільного кодексу України передбачає, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Стаття 1233 Цивільного кодексу України передбачає, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Стаття 1234 Цивільного кодексу України передбачає, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до ст. 549 цього Кодексу спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1223 Цивільного кодексу України, право на спадкування мають особи визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1258 Цивільного кодексу України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України, до першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі народжені після його смерті, другий з подружжя, який пережив спадкодавця, а також батьки спадкодавця.

Згідно із статтею 1220 Цивільного кодексу України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Нотаріуси вчиняють нотаріальні дії передбачені ст. 34 ЗУ Про нотаріат .

Відповідно ст. 69 ЗУ Про нотаріат нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна. Нотаріус або посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також перевіряє коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Разом з тим перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Проте, не можуть бути задоволені вимоги позивача про визнання нотаріальної дії неправомірною та її скасування, без визначення конкретних дій, що порушують права позивача та обґрунтування їх належними та допустимими доказами, як спосіб захисту, у розумінні ст. 16 ЦК України, оскільки на час подання позовної заяви та розгляду справи, права позивача не порушені.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України).

Отже, в силу вимог ст.ст. 2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Враховуючи вищевикладене, даючи юридичну оцінку зібраним по справі доказам у їх сукупності, беручи до уваги, висновок судово-психіатричної експертизи №163 від 12.03.2018 року, суд приходить до висновку, що ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 не виявляла ознак будь-якого психічного розладу на час підписання заповіту 28.12.2015 року, за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, а тому в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 10, 13, 81, 141, 258, 263, 265, 273, 280, 353-354 ЦПК України, ст.ст. 16, 202, 203, 215, 225,1216, 1217, 1218, 1233, 1234, 1247, 1257 Цивільного кодексу України, п. 16 постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування", п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , ЗУ Про нотаріат , суд,

в и р і ш и в :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа : Шістнадцята Київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року) : до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а саме, відповідно до ч.1 ст. 296 ЦПК України : апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного судового рішення 14.12.2018 року.

Суддя