Постанова

від 03.10.2018 по справі 520/15125/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

03 жовтня 2018 року

місто Київ

справа № 520/15125/16-ц

провадження № 61-455св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В. , Усика Г. І. ,

учасники справи:

позивач - Одеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криклива О. М. ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Одеської міської ради на рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року у складі судді Куриленко О. М. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Кононенко Н. А., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року Одеська міська рада звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криклива О. М. , в якому, з урахуванням уточнених вимог, просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі-кафе, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, серія та номер 2769, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. 29 жовтня 2010 року; визнати недійсним договір дарування нежитлової будівлі-кафе, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, серія та номер 2879, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. 17 листопада 2010 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частки нежитлової будівлі-кафе, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, серія та номер 595, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. М. 19 квітня 2016 року; зобов'язати ОСОБА_3 власними силами і за свій рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення об'єкта нерухомості у попередній стан відповідно до технічного паспорта від листопада 2007 року, складеного КП ОМБТІ та РОН на одноповерхове нежиле приміщення у м. Одесі; визначити порядок виконання рішення суду, зазначивши, що воно є підставою для скасування права власності ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 шляхом скасування відповідних записів та рішень в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно об'єкта нерухомого майна № 905714351101 (31803422), розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

На обґрунтування пред'явлених вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 самовільно захоплена земельна ділянка, на якій самочинно реконструйована нежитлова будівля-кафе, яка підлягає приведенню у попередній стан за рахунок відповідача, усі договори, що укладались щодо спірного нерухомого майна, є недійсними, оскільки первісне рішення суду про визнання за ОСОБА_3 права власності на самочинно реконструйовану нежитлову будівлю-кафе, загальною площею 273, 6 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що стало підставою для реєстрації права власності, скасоване.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що наявне рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року, яким за ОСОБА_3 визнано право власності на земельну ділянку, площею 327,7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, розташованої за адресою: АДРЕСА_2; зобов'язано Одеську міську раду прийняти від ОСОБА_3 грошову суму, еквівалентну експертній грошовій оцінці земельної ділянки, площею 327, 70 кв. м для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2; зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах зареєструвати за ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 327, 70 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Зобов'язано Управління земельних ресурсів міста ОдесиГоловного управління земельних ресурсів у Одеській області Державного агентства земельних ресурсів України вчинити необхідні дії щодо видачі та підписання державного акта на право власності на земельну ділянку, площею 327, 70 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2008 року роз'яснено пункт 5 згаданого рішення у такій редакції: зобов'язано Управління Держкомзему у м. Одеса вчинити необхідні дії по видачі та підписанню державного акта на право власності на земельну ділянку, площею 327, 7 кв. м., для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Судові рішення набрали законної сили та оскаржені не були. За таких обставин, за висновками суду, не підтвердився факт незаконного заволодіння ОСОБА_3 спірною земельною ділянкою, тому права Одеської міської ради порушено не було.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що з урахуванням згаданих рішення та ухвали, які не оскаржені та набрали законної сили, судом першої інстанції вірно встановлена відсутність факту незаконного заволодіння ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, тому відсутні підстави зобов'язувати ОСОБА_3 звільняти належну їй земельну ділянку, оскільки не встановлено факт порушення прав Одеської міської ради.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Одеська міська рада просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року у справі № 2-2120/08 на момент подання касаційної скарги не виконано, Одеська міська рада на виконання цього рішення суду коштів не отримувала, земельна ділянка ОСОБА_3 не відводилась та не надавалась у встановленому законом порядку, а тому ОСОБА_3 не набула право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до приписів статей 80, 83 Земельного кодексу України єдиним законним власником згаданої земельної ділянки є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, оскільки спірна земельна ділянка розташована в межах м. Одеси. На переконання заявника, рішення суду відповідно до приписів Земельного кодексу України не може бути підставою набуття громадянами права приватної власності та права користування земельними ділянками із земель комунальної власності, неправомірність набуття ОСОБА_3 прав на спірну земельну ділянку безпосередньо випливає із закону. Крім того, право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку не виникло, оскільки не зареєстроване у встановленому законом порядку.

Заявник зазначає, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у справі № 520/3145/14-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Одеської міської ради про визнання права власності на самочинно реконструйовану нежитлову будівлю-кафе, загальною площею 273, 6 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Цим рішенням встановлено, що ОСОБА_3 здійснила самочинну реконструкцію нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, без дозвільного документа, який дає право на виконання будівельних робіт, без належним чином затвердженого проекта та без відповідного документа на земельну ділянку, наданої для такої мети, шляхом здійснення добудови на землях комунальної власності м. Одеси. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2017 року скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року, провадження у справі закрито у зв'язку із відмовою позивача від позову. Таким чином, ОСОБА_3 не набула у встановленому законом порядку право власності на нежитлову будівлю-кафе, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 273, 6 кв. м, а отже не мала права її відчужувати на користь інших осіб.

Одеська міська рада зазначає, що спірна нежитлова будівля-кафе, розташована за адресою: АДРЕСА_1 (60), є одноповерховою будівлею, її реконструкція здійснена на земельній ділянці територіальної громади м. Одеси, що грубо порушує її права, оскільки будь-яких рішень щодо надання у користування, оренду чи власність згаданої земельної ділянки не ухвалювалося.

ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2010 року скасовано 31 липня 2014 року, тобто майже через чотири роки з моменту його ухвалення та відчуження нежитлової будівлі-кафе. На переконання ОСОБА_3, позовні вимоги про визнання договорів купівлі-продажу недійсними порушують право власності добросовісного набувача нежитлової будівлі-кафе ОСОБА_6, що гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також статтею 41 Конституції України. З урахуванням рішення та ухвали, які не оскаржені та набрали законної сили, судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено факту незаконного заволодіння ОСОБА_3 спірною земельною ділянкою та порушень прав Одеської міської ради, тому відсутні підстави зобов'язувати звільняти належну їй земельну ділянку. ОСОБА_3 зазначає, що доводи касаційної скарги про те, що нею не зареєстровано право власності на спірне майно згідно із вимогами статті 125 Земельного кодексу України, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, виходячи із принципу правової визначеності.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційної скарги 21 грудня 2017 року передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 18 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо статусу та належності спірної нежитлової будівлі

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 08 листопада 2007 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_3 купила одноповерхове нежиле приміщення, загальною площею 92, 8 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_2, розташоване на земельній ділянці площею 302 кв. м.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2010 року у цивільній справі № 2-6041/2010 за ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлову будівлю-кафе, загальною площею 273, 6 кв.м, яка розташована на земельній ділянці, площею 327, 7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

29 жовтня 2010 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. посвідчила договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_5 купив нежитлову будівлю-кафе під номером АДРЕСА_1, загальною площею 273, 6 кв. м.

17 листопада 2010 року ОСОБА_5 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. , безоплатно передав у власність, а ОСОБА_4 прийняв нежитлову будівлю-кафе під АДРЕСА_1, загальною площею 273, 6 кв. м.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31 липня 2014 року заочне рішення Київського районного суду м. Одеси у справі № 2-6041/2010 від 09 вересня 2010 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на нежитлову будівлю-кафе скасоване, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

19 квітня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав у власність, а ОСОБА_6 прийняв у власність 1/2 частку нежитлової будівлі-кафе під АДРЕСА_2 загальною площею 273, 6 кв. м.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 грудня 2016 року № 75726395, інша частка нежитлової будівлі-кафе під АДРЕСА_2 також зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 19 квітня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 594.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у справі № 2-6041/2010 у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на нежитлову будівлю-кафе відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2017 року прийнято від ОСОБА_3 відмову від позову та закрито провадження у цій справі.

Щодо статусу займаної земельної ділянки

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року за ОСОБА_3 визнано право власності на земельну ділянку, площею 327, 7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Зобов'язано Одеську міську раду прийняти від ОСОБА_3 грошову суму, еквівалентну експертній грошовій оцінці земельної ділянки, площею 327, 7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах зареєструвати за ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 327, 7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Зобов'язано Управління земельних ресурсів міста Одеси Головного управління земельних ресурсів у Одеській області Державного агентства земельних ресурсів України вчинити необхідні дії щодо видачі та підписання державного акта на право власності на земельну ділянку, площею 327, 7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2008 року роз'яснено пункт 5 рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року, його викладено у такій редакції: зобов'язано Управління Держкомзему у м. Одеса вчинити необхідні дії по видачі та підписанню державного акта на право власності на земельну ділянку, площею 327, 7 кв. м, для реконструкції та обслуговування будівлі кафе-бару, яка розташована за адресою АДРЕСА_2.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згадані рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року та ухвала Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2008 року не скасовані та набрали законної сили.

Під час оцінки доводів касаційної скарги, перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд керувався положеннями Конституції України, ЦК України, ЗК України щодо набуття і реалізації права власності на об'єкт самочинного будівництва.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97?ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз норм ЦК України свідчить, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

За правилами статті 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, на підставі рішення суду не породжується, а підтверджується наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цього правила повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому відповідно до положень частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу).

Із контексту правил частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли таке порушення відсутнє, проте особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норми частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки такій особі власником та/чи користувачем, якщо такий є і він не є забудовником. Це єдина умова для визнання права власності на об'єкт нерухомості за такою особою.

Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України, на відміну від частини сьомої цієї статті, набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не ставиться у залежність від того, чи відповідають виконані роботи державним будівельним нормам і правилам й чи не порушують права третіх осіб та не суперечать суспільним інтересам.

Суди, встановивши, що самочинна забудова, здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, повинні з'ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою.

Верховний Суд погоджується з доводами заявника про те, що реконструкція спірної нежитлової будівлі, в результаті якої збільшилася її площа, проведена без дотримання спеціальної процедури, визначеної законом, без відповідних дозвільних документів й, відповідно, є самовільною, проте такі обставини не можуть бути підставою для зобов'язання ОСОБА_3 власними силами і за свій рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з урахуванням такого.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У розвиток цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції констатував Європейський суд з прав людини у справі Устименко проти України , заява № 32053/13.

Зокрема, Європейський суд з прав людини визначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі Рябих проти Росії (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X, § 46 рішення).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення у справі Пономарьов проти України (заява N 3236/03)).

Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 Брумареску проти Румунії , а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/39 Совтрансавто-Холдинг проти України судом встановлено, що існує усталена судова практика щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого й те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про зобов'язання ОСОБА_3 власними силами і за свій рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, адже рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року за нею визнано право власності на цю земельну ділянку, а доводи заявника з цього приводу є спробою домогтися перегляду остаточного і обов'язкового рішення суду у непроцесуальний спосіб, шляхом його ревізії у іншому судовому провадженні, що заборонено процесуальним законодавством, а також виключно з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Ревізія судового рішення, що набрало законної сили, не допускається у іншому судовому провадженні, оскільки подібні дії не відповідають визначеній законом процесуальній формі діяльності суду з відправлення правосуддя.

Верховний Суд, виходячи із принципу правової визначеності, відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 не є правомірним володільцем земельної ділянки, адже рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року є чинним, судом вищої інстанції не скасовано, а та обставина, що право не зареєстровано відповідно до вимог статті 125 ЗК України, не позбавляє її права на земельну ділянку, визнаного згаданим рішенням суду.

Переглядаючи судові рішення в частині позовних вимог Одеської міської ради про визнання договорів недійсними, Верховний Суд враховує таке

За загальним положенням про договір (частина перша статті 626 ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Обґрунтовуючи необхідність визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу та договору дарування нерухомого майна недійсними, Одеська міська рада посилалась на те, що наявність цих правочинів порушує її законні права як власника земельної ділянки.

Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2008 року власником земельної ділянки, площею 327, 70 кв. м, визнано ОСОБА_3, рішення є чинним, то Верховний Суд дійшов переконання про обґрунтованість висновків судів у частині вирішення цих позовних вимог.

За правилом статті 14 ЦПК України 2004 року судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Застосування статті 14 зазначеного Кодексу в оцінці прав зазначеної особи на займану землю, на переконання Верховного Суду, відповідатиме принципу res judicata, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Також Верховний Суд враховує ту обставину, що на момент відчуження ОСОБА_3 спірного майна 29 жовтня 2010 року на користь ОСОБА_5 рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2010 року було чинним, тобто майно було відчужене добросовісному набувачу за відсутності обґрунтованих перешкод для цього.

Щодо оцінки ефективності застосовуваного способу захисту

Верховним Судом також враховується, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних договорів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком недійсності правочину є реституція. Відповідно, визнання договорів з відчуження нерухомого майна недійсними не матиме наслідком звільнення земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні нею, а тому не відновить порушеного права позивача.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на рішення Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у справі № 520/3145/14-ц та встановлені ним обставини, оскільки ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2017 року прийнято відмову ОСОБА_3 від позову та закрито провадження у цій справі.

Щодо застосування принципу res judicata

Необхідно також зазначити, що право на позов в матеріальному сенсі з приводу зазначеної земельної ділянки та спірної будівлі, які є предметом цього спору, виникло в Одеської міської ради у 2008 році, розпочалися судові розгляди відповідних спорів, однак із цим позовом заявник звернувся до суду за захистом своїх прав лише у 2016 році.

Верховний Суд бере до уваги те, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується із обов'язком цієї особи добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати передбачені процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (§ 35 рішення ЄСПЛ у справі Alimentaria Sanders S. A. v. Spain від 07 липня 1989 року №11681/85).

Неможливість суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі № 36655/02 Смірнова проти України , рішення ЄСПЛ від 27 квітня 2000 року у справі № 30979/96 Фрідлендер проти Франції (Frydlender v. France)). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2006 року у справі Красношапка проти України ).

Під час вирішення цього спору Верховний Суд віддає перевагу застосуванню принципу res judicata. Так, одним з основоположних аспектів верховенства права є вимога щодо юридичної визначеності, згідно з якою у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа Брумареска проти Румунії (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, § 61, ECHR 1999-VII). Юридична визначеність вимагає поваги до принципу res judicata (пункт 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України , № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Одеської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик