Постанова

від 14.06.2007 по справі 6/487-06

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

6/487-06

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

14 червня 2007 р.                                                                                   № 6/487-06  

                          Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.

суддівПродаєвич Л.В., Рогач Л.І.

розглянувши  матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення”

на постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.03.07

у справі№ 6/487-06

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення”

доТовариства з обмеженою відповідальністю “Кванс”

провизнання договору недійсним

в судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: не з'явилися, повідомлені належно про час і місце засідання суду;

від відповідача : Павлов А.Г. за дов. від 01.01.07.

Товариством з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення” у серпні 2006 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю “Кванс” про визнання недійсним договору купівлі-продажу виробничого обладнання №81 від 19.08.04, укладеного між позивачем та відповідачем. Обґрунтовуючи  вимоги позивач зазначав, що строк дії договору закінчився, проте, відповідач за обладнання не сплатив. Крім того,  позивач наголошував на тому,    

доповідач: Добролюбова Т.В.

що договір підписаний з боку відповідача неуповноваженою  особою. Разом з цим, позивач посилався на приписи статей  203, 215, 216, 239, 241 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 07.11.06, ухваленим суддею Коваленко О.О., позовні вимоги задоволено шляхом визнання недійсним, з моменту укладення, договору купівлі - продажу виробничого обладнання №81 від 19.08.04, підписаного між позивачем та відповідачем. Вмотивовуючи рішення суд визнав доведеним той факт, що дії відповідача не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, які обумовлені умовами цього договору. Водночас, суд керувався приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України та частиною 5 статті 203, частинами 1,4 статті 215, частиною 1 статті 241 цього Кодексу.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Білецької Л.М.- головуючого, Науменко І.М., Голяшкіна О.В., постановою від 05.03.07 рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позовних вимог відмовив. Постанова суду вмотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про фіктивність спірного договору, оскільки неналежне виконання умов договору не є підставою для визнання його недійсним як фіктивного. Водночас, суд визнав доведеним реальність правовідносин між сторонами. Апеляційний суд також встановив, що суд першої інстанції приймаючи рішення у справі вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив визнати договір недійсним через підписання його неуповноваженою на це особою, а не через його фіктивність.

Товариство з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення” звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати, як ухвалену з порушенням норм матеріального та процесуального права, а рішення залишити без змін. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доказам у справі, які свідчать про відсутність факту передачі обладнання відповідачеві. Заявник стверджує про те, що  у відповідача немає реального наміру придбати обладнання, оскільки останній не здійснив його оплату на протязі 2,5 років.   Разом з цим, скаржник зазначає про невірність висновку апеляційного суду щодо необхідності  застосування судом першої інстанції реституції,  як обов'язкового наслідку  недійсного правочину, адже це суперечить Роз'ясненням Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111. Водночас, скаржник зауважує на тому, що договір підписано неуповноваженою особою, а подальше схвалення угоди внутрішнім наказом відповідача не може бути належним доказом, як це передбачено  Роз'ясненням Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю “Кванс” отримано відзив на касаційну скаргу, в якому товариство просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу залишити без задоволення.

Вищий  господарський  суд  України,  заслухавши  доповідь  судді  Добролюбової Т.В. та пояснення представника відповідача, переглянувши  матеріали  справи і доводи касаційної скарги, перевіривши  правильність  застосування судами  приписів  чинного   законодавства, зазначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 19.08.04 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення”- продавцем і Товариством з обмеженою відповідальністю “Кванс”- покупцем було укладено договір №81 купівлі-продажу виробничого обладнання. За умовами договору продавець зобов'язався передати у власність покупцеві майно згідно з переліком, а відповідач, в свою чергу, оплатити і прийняти його. Пунктом 6.1 договору встановлено, що на протязі п'яти банківських днів від дня отримання рахунку, відповідач повинен перерахувати позивачеві вартість купленого обладнання у розмірі 780 405,00 грн. Судами встановлено, що позивачем на виконання умов договору  17.12.04.  направлено відповідачеві до сплати рахунок - фактуру №126. Проте, останній розрахунків за обладнання не здійснив. Предметом  позову у даній справі є  матеріально - правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення” про визнання недійсним договору №81  купівлі-продажу виробничого обладнання, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю “Кванс” з підстав передбачених статтями 203, 215, 239, 241 Цивільного кодексу України. Позовні вимоги ТОВ “Дніпрометалургзабезпечення” обґрунтовувало доводами про те, що договір купівлі - продажу  фактично укладено без наміру його виконання відповідачем та підписаний з боку останнього неуповноваженою особою. Скасовуючи рішення господарського суду, апеляційна інстанція визнала його таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права, оскільки місцевий суд ухвалюючи судовий акт вийшов за межі позовних вимог, визнавши договір недійсним з підстав його фіктивності. При цьому, апеляційний суд не розглянув доводи позивача про підписання договору не уповноваженою особою, оскільки ці доводи не розглянуті судом першої інстанції. Згідно статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. У відповідності зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Статтею 32 названого Кодексу передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. За приписами статті 34 цього ж Кодексу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведена норма містить принципи належності та допустимості доказів на яких ґрунтуються вимоги і заперечення учасників господарського процесу. Як вбачається з матеріалів справи позивачем при здійсненні апеляційного провадження подані додаткові докази, проте, суд не дослідив їх та не визначив, які допустимі докази необхідні для підтвердження заявлених вимог позивача.  При цьому, суд не з'ясував наявності обставин, які  спричинили не подання сторонами  таких документів місцевому господарському суду під час розгляду справи у першій інстанції. Водночас, суд апеляційної інстанції не врахував, що правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину. Відповідно до приписів статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності праовчину є недодержання в момент  вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зазначені вимоги не були дослідженні у повному обсязі судами попередніх інстанцій. Окрім цього, приписами статей 144, 174 Господарського кодексу України унормовано, що майнові права, майнові обов'язки та господарські зобов'язання суб'єкта господарювання можуть виникати з угод, передбачених законом. Згідно статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими зобов'язаннями визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Як зумовлено приписами статті 180 Господарського  кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Тобто, в силу укладення договору певного виду сторони підпорядковують свої відносини як загальним положенням про зобов'язання, визначеним Господарським кодексом України або Цивільним кодексом України так  і відповідним законодавчим актам, що регулюють такий вид господарських відносин. Проте, суди, ухвалюючи судові акти,  не визначили  правову природу укладеного договору та не застосували до спірних правовідносин відповідні законодавчі приписи, що не дає можливості встановити момент переходу права власності на обладнання. Отже, колегія суддів звертає увагу на те, що розглядаючи питання про визнання угод недійсними, господарські суди повинні встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.  Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання з якими пов‘язане законне вирішення спору по суті. При цьому, у відповідності зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України  наявні  докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести всі доведені фактичні обставини справи. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 “Про судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а також той факт, що спір із зазначених у позові підстав не розглядався, всі рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. При новому розгляді справи господарським судам необхідно врахувати викладене та виконати всі вимоги процесуального і матеріального законодавства.

Керуючись статтями  1117,  1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України  

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.03.07 у справі №6/487-06 і рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07.11.06 у цій справі скасувати.

Матеріали справи скерувати для нового розгляду до господарського суду Дніпропетровської  області.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Дніпрометалургзабезпечення” задовольнити частково.

Головуючий суддя                                                                    Т.Добролюбова

            С у д д і                                                                               Л.Продаєвич

                                                                                                    Л.Рогач