Рішення

від 08.01.2019 по справі 923/660/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРCОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул.Театральна,18, м. Херсон, 73000,

тел./0552/26-47-84, 49-31-78, факс 49-31-78, веб сторінка: ks.arbitr.gov.ua/sud5024/

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 січня 2019 року м. Херсон Справа № 923/660/18

Господарський суд Херсонської області у складі судді Пінтеліної Т.Г. за участю секретаря судового засідання Кудак М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "КІАКСАР" м. Вишгород Київської області вул. Кургузова, 11А, кв. 156, код ЄДРПОУ 34586949

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонські Аграрії" м. Гола Пристань Херсонської області, вул. 1 Травня 15, код ЄДРПОУ 40075574

відповідача-2: Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Агроторг-Приморськ", м.Гола Пристань Херсонської області, провулок Енгельса, 9, код ЄДРПОУ 41032057

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 22,0 га, кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 від 30.03.2017р.

представники сторін не прибули

Позивач - ТОВ "КІАКСАР" подав до Господарського суду Херсонської області позовну заяву, якою просить визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 22,0 га, кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 від 30.03.2017, укладений між відповідачами - ТОВ "Херсонські аграрії" та СВК "Агроторг-приморськ", з моменту його укладення.

Ухвалою від 17.08.2018 відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 13.09.2018. Ухвалами від 13.09.2018, 01.10.2018 розгляд справи відкладався.

Відповідач-1 надав 01.10.2018 суду відзив на позовну заяву з доказами направлення, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Відповідач-2 також надав 01.10.2018 суду відзив на позовну заяву з доказами направлення, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Позивач подав 10.10.2018 відповіді на відзиви відповідачів, в яких просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою від 11.10.2018 суд продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів та відклав розгляд справи на 08.11.2018.

Ухвалою від 08.11.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 19.12.2018 відкладено розгляд справи по суті на 08.01.2019. Копію ухвали надіслано всім учасникам справи у встановленому порядку.

Представники сторін, які належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в засідання суду 08.01.2019 не прибули.

Від відповідача-1 08.01.2019 електронною поштою до суду надійшло клопотання розглядати справу без його участі та відмовити в задоволенні позову.

До суду повернулись ухвали, надіслані відповідачам за адресами, зазначеними в позовній заяві та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch) з відміткою пошти "за даною адресою немає такої організації".

Суд зазначав в попередніх ухвалах, що згідно з п. 5) ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження , місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

З огляду на викладене, враховуючи п. 5) ч. 6 ст. 242 ГПК України, відповідачі вважаються належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, оскільки всі ухвали суду надсилалась судом за адресами, зареєстрованими у встановленому порядку.

До того ж, як зазначалось вище, відповідачами надано суду відзиви на позовну заяву.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, суд,

в с т а н о в и в:

В січні 2018 року відбулись електронні торги арештованим майном Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Агроторг-приморськ" (відповідач-2).

Переможцем зазначених торгів на придбання земельної ділянки площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 визначено Товариство з обмеженою відповідальністю "КІАКСАР" (надалі Позивач).

03.04.2018 року приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Маршаловою М.В. позивачу було видано свідоцтво на право власності на земельну ділянку площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385.

Згідно з ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до наданого позивачем до матеріалів справи Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 17) приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Маршаловою М.В. 03.04.2018 проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 за Товариством з обмеженою відповідальністю "КІАКСАР" (позивач).

Таким чином, з 03.04.2018 позивач став власником земельної ділянки площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385.

Крім того, відповідно до Інформації Державного земельного кадастру про право власності на земельну ділянку від 11.04.2018 (а.с. 18) виконавчим комітетом Голопристанської міської ради 12.04.2017 номер запису 20022493 було зареєстровано право оренди вищезазначеної земельної ділянки за Товариством з обмеженою відповідальністю "Херсонські Аграрії" (відповідач-1).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Херсонські Аграрії" (відповідач-1) отримало в оренду земельну ділянку площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 відповідно до договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення від 30.03.2017, укладеного ним з орендодавцем Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Агроторг-приморськ" (відповідач-2) - попереднім власником земельної ділянки.

Суд ухвалами від 17.08.2018, 13.09.2018, 01.10.2018, за клопотанням позивача, зобов'язував відповідачів надати для огляду оригінал спірного договору та належним чином завірену його копію.

В судовому засіданні 11.10.2018 судом оглянуто оригінал спірного договору.

Статтею 792 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) землі регулюються законом.

Відповідно до ст. 31 Закону України "Про оренду землі" особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов'язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1 Земельного кодексу України.

Згідно з ст. 148-1 Земельного кодексу України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов'язана повідомити про це її користувачів із зазначенням:

- кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки;

- найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім'я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника;

- місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси;

- платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі).

Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку.

З огляду на викладене, до позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "КІАЕСАР" перейшли права та обов'язки орендодавця за договором оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення від 30.03.2017, укладеного між відповідачами.

Новий орендодавець - ТОВ "КІАКСАР" надіслав орендарю - ТОВ "Херсонські аграрії" за адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch) - 75600, Херсонська обл., місто Гола Пристань, вул. 1 Травня 15, лист вих. № 23/05-3 від 23.05.2018, яким повідомив, що ТОВ "КІАКСАР" стало власником земельної ділянки площею 22.0 га кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 та до нього перейшли всі права та обов'язки орендодавця за договором оренди, який зареєстровано 12.04.2017 за № 20022493. Лист надруковано на фірмовому бланку позивача, на якому зазначено його адресу та банківські реквізити. Крім того, позивач в своєму листі просить надати йому копію договору оренди.

Позивач подав до матеріалів справи докази направлення листа вих. № 23/05-3 від 23.05.2018 відповідачу-1, а саме - копію опису вкладення до цінного листа від 25.05.2018 (а.с. 20).

За поясненнями позивача, відповідач-1 на його письмове звернення не відреагував.

В подальшому позивач звернувся до суду з позовом, яким просить визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 22,0 га, кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 від 30.03.2017, укладений між відповідачами - ТОВ "Херсонські аграрії" та СВК "Агроторг-приморськ", з моменту його укладення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний договір оренди суперечить актам цивільного законодавства.

Так, в п. 5.1 спірного договору зазначено, що земельна ділянка передається відповідачу-1 для ведення особистого селянського господарства, що, на думку позивача, суперечить положенням ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" та ч. 3 ст. 22, 33 Земельного кодексу України, оскільки земельні ділянки з призначенням для ведення особистого селянського господарства можуть використовуватись виключно фізичними особами. Відповідач-1, який є юридичною особою, не може вести особисте селянське господарство.

Відповідач-2 у відзиві на позов зазначив, що в п. 5.1 договору було допущено помилку і замість "товарного сільськогосподарського виробництва" зазначено "ведення особистого селянського господарства". Крім того, відповідачі вважають, що позивачем не доведено порушення його прав, тому просять відмовити в задоволенні позову.

Позивач вважає, що з моменту укладення договору і переходу прав власника на землю до позивача, у відповідачів було достатньо часу, щоб виправити помилку, та наполягає на тому, що його права порушені.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Пунктом 2.10. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

У п. 18 інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" зазначено, що за загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на викладене, реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Статтею 162 ГПК України встановлено, що подана до господарського суду позовна заява повинна містити зміст позовних вимог та обставини, якими позивач їх обґрунтовує.

Як вказувалося вище, предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним договір від 30.03.2017 на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України; обґрунтована дана вимога тим, що оспорюваний позивачем договір суперечить актам цивільного законодавства.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір від 30.03.2017, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стаття 124 Конституції України, ст.ст. 15, 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а також право на судовий захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, в тому числі суб'єктів господарювання. Такі ж положення містяться у ст. 4 ГПК України.

Юридична наука та судова практика розмежовують поняття права на звернення до суду з позовом за захистом порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів на право пред'явлення позову у процесуальному значенні і право на пред'явлення позову в матеріальному значенні. Право на звернення до суду з позовом у процесуальному значенні передбачає, що кожна особа, яка вважає, що її права або охоронювані законом інтереси порушуються, має право звернутись до суду з позовом про захист цих прав та інтересів, і суд, з урахуванням підвідомчості, не має права відмовити у прийнятті цього позову до розгляду. Матеріальне право на позов передбачає дійсну, тобто реальну існуючу наявність порушення прав або охоронюваних законом інтересів, тобто наявність матеріально-правового інтересу особи, що звернулась до суду з позовом. При цьому, при наявності такого порушення суд повинен задовольнити позов, тобто захистити ці права, а при відсутності таких порушень підстави задоволення позову відсутні тобто в позові необхідно відмовити.

Таким чином, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за захистом, є обов'язковими; обов'язком позивача, відповідно до ст. 74 ГПК України є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Разом з тим, як свідчить правовий аналіз матеріалів справи, позивач не зазначив чим порушуються саме його права наявністю оспорюваного ним договору від 30.03.2017, та не обґрунтував, у зв'язку з чим саме він звернувся з позовом у даній справі.

Позивач посилається на те, що відповідач-1 використовує земельну ділянку не за призначенням, що порушує права позивача як власника землі, оскільки товарне сільськогосподарське виробництво передбачає вирощування сільськогосподарської продукції не для задоволення власних потреб, а в промислових цілях, що передбачає внесення пестицидів та агрохімікатів, що негативно впливає на родючість земельної ділянки та позбавляє її властивостей в подальшому використовувати для особистого селянського господарства.

Суд не приймає зазначені посилання позивача, виходячи з наступного.

Посилання позивача, на те, що товарне сільськогосподарське виробництво передбачає внесення пестицидів та агрохімікатів, а ведення особистого селянського господарства не передбачає такого внесення, не обґрунтовано жодними доказами.

До того ж, головним критерієм відповідно до статті 19 Земельного кодексу України класифікації земель є їх основне цільове призначення, яке і впливає на зміст прав і обов'язків суб'єктів земельних правовідносин. Землі для ведення особистого селянського господарства та ведення товарного сільськогосподарського виробництва відносяться до однієї категорії п. а ч.1 статті 19 Земельного кодексу України "землі сільськогосподарського призначення".

Тому, навіть якби орендар використовував спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства таке використання провадиться в межах однієї категорії земель без зміни їх цільового призначення, оскільки зміна відбувається лише тільки при віднесені земель до тієї чи іншої категорії земель.

Згідно з ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

З огляду на викладене, позивач, як власник землі, у випадку незгоди з умовами договору оренди від 30.03.2017, не позбавлений права звернутись до відповідача-1 з пропозицією щодо внесення змін до договору оренди або розірвання договору оренди в порядку ст. 30, 32 Закону України "Про оренду землі" та ст. 188 ГК України.

Відповідно до ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, уявлення позивача про невідповідність оспорюваного договору актам цивільного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання такого договору недійсним в судовому порядку, оскільки, відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" завданням суду є саме захист порушених або оспорюваних прав та інтересів особи.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги задоволенню не підлягають.

Крім того, суд зауважує наступне.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), прийнятої Радою Європи 4 листопада 1950 року , встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, справи мають бути розглянути впродовж розумного строку.

В поняття "розумний строк" розгляду справи, Європейський суд з прав людини включає: складність справи; поведінку заявника; поведінку органів державної влади; важливість справи для заявника.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Право на справедливий судовий розгляд включає в себе право на доступ до суду та право на доступ до правосуддя в широкому розумінні.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України згідно зі ст. 9 Конституції України. Пріоритетність застосування норм таких міжнародних договорів у господарському процесі встановлена ч.3 ст.4 ГПК України.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод" від 17.07.1997 р. дана Конвенція та Протоколи до неї №2,4,7,11 є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 17 Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ як джерело права Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини.

Конвенція на відміну від національного законодавства України не запроваджує чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк містить ст. 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.

Критерій розумності строку розгляду справи також наведений в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. №01-8/1427 (зі змінами та доповненнями, внесеними в останнє інформаційним листом ВГСУ від 24.07.2008р. №01-8/451). У цьому листі зазначено: "Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника".

Визначаючи ці критерії, ВГСУ посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Красношапка проти України" № 23786/02 від 30.11.2006 р. (§ 51).

Таким чином, норми ГПК України щодо строків розгляду справи не узгоджуються з нормами Конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка є частиною національного законодавства і має пріоритет над національним законодавством, та із практикою Європейського суду з прав людини, яку суди мають використовувати як джерело права при вирішенні спорів.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, що критерії оцінки розумності строку розгляду справи має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумності строку розгляду справи можна застосовувати, коли стороною у спорі є орган державної влади.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Розгляд здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності є визначальним принципом судового процесу взагалі та господарського зокрема. Відповідно до ст. 129 Конституції України змагальність віднесено до основних засад судочинства.

Згідно з Господарським процесуальним кодексом України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, суд повинен оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись Законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, для надання можливості представникам сторін надати додаткові докази в обґрунтування поданої заяви та поданих заперечень, суд розглянув справу у розумні строки.

У зв'язку з відмовою в задоволенні позову, витрати зі сплати судового збору, понесені позивачем, покладаються на позивача згідно з ст. 129 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 238 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,

в и р і ш и в:

1. В задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 22,0 га, кадастровий номер 6522383200:05:001:0385 від 30.03.2017, укладеного між ТОВ "Херсонські аграрії" та СВК "Агроторг-приморськ", з моменту його укладення, відмовити.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Південно-західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Херсонської області (п. 8, 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено 11.01.2019.

Суддя Т.Г. Пінтеліна