Постанова

від 30.01.2019 по справі 139/914/18

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 139/914/18

Провадження № 22-ц/801/292/2019

Категорія: 59

Головуючий у суді 1-ї інстанції Коломійцева В. І.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2019 рокуСправа № 139/914/18м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі:

Головуючого: Матківської М.В.

Суддів: Марчук В.С., Сопруна В.В.

Секретар: Пантелеймонова А.І.

За участю: позивача ОСОБА_3; представника відповідача Яцюка А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Галайковецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області, Фермерського господарства Агроуспіх В , про визнання незаконним та скасування розпорядження Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області,

Рішення ухвалила суддя Коломійцева В.І.

Рішення ухвалено в смт. Муровані Курилівці Вінницької області.

Повний текст рішення складено 26 листопада 2018 року,

Встановив:

В вересні 2018 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання незаконним розпорядження Мурованокуриловецької районної державної адміністрації, мотивуючи свої вимоги тим, що 27 лютого 1992 року на підставі рішення виконкому районної Ради народних депутатів Мурованокуриловецького району Вінницької області № 17 йому надано у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства 15,57 га землі в межах згідно з планом землеволодіння. 12 листопада 1996 року йому видано Державний акт НОМЕР_1 на право постійного користування землею.

30 жовтня 2002 року він заснував СФГ Регіна , яке 2 листопада 2006 року припинено як юридичну особу постановою Господарського суду Вінницької області у справі № 2/422-06.

В 2017 році йому стало відомо, що 22 травня 2007 року розпорядженням Мурованокуриловецької РДА на підставі клопотання Мурованокуриловецького відділення Барської МДПІ та постанови Господарського суду Вінницької області № 2/422-06 було вилучено земельну ділянку на право постійного користування землею СФГ Регіна на території Галайковецької сільської ради.

В травні 2018 року відповідачем йому було відмовлено у скасуванні рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою та рекомендовано звернутись до суду.

Враховуючи те, що вказане розпорядження порушує його право на земельну ділянку, просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Мурованокуриловецької РДА Вінницької області від 22 травня 2007 року № 206; визнати незаконним рішення Мурованокуриловецької РДА Вінницької області щодо вилучення земельної ділянки загальною площею 15,57 га на території Галайковецької сільської ради; визнати незаконним скасування Державного акта НОМЕР_1 на право постійного користування землею від 12 листопада 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 14.

Ухвалою Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2018 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Галайковецьку сільську раду Мурованокуриловецького району Вінницької області.

Ухвалою Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2018 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ФГ Агроуспіх В .

Рішенням Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Галайковецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області, ФГ Агроуспіх В , про визнання незаконним та скасування розпорядження Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції.

Зазначив, що рішення суду є незаконним через неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідач Мурованокуриловецька РДА подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить в задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити повністю, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

В судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу, просить її задовольнити.

Представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просить її залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Представники третіх осіб, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилися, письмового відзиву на апеляційну скаргу не надали.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Судом встановлено, що 12 травня 1992 року позивачу ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому районної Ради народних депутатів Мурованокуриловецького району Вінницької області від 27 лютого 1992 року № 17 видано Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею - на земельну ділянку площею 15,57 га в межах згідно з планом землеволодіння, для ведення селянського (фермерського) господарства (а. с. 12-14).

12 листопада 1996 року на вказану земельну ділянку позивачу ОСОБА_3 видано Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 (а. с. 15).

З 15 грудня 2006 року по 20 грудня 2011 року ОСОБА_3 був засновником і керівником селянського (фермерського) господарства Регіна , яке припинене на підставі рішення Господарського суду Вінницької області від 22 листопада 2006 року № 2/422-06 (а. с. 22-24, 26-27).

22 травня 2007 року Мурованокуриловецька районна державна адміністрація прийняла розпорядження № 206 Про вилучення земельної ділянки, наданої на праві постійного користування землею СФГ Регіна на території Галайковецької сільської ради .

У розпорядженні зазначено, що адміністрація, розглянувши клопотання Мурованокуриловецького відділення Барської міжрайонної державної податкової інспекції та постанови Господарського суду Вінницької області від 22 листопада 2006 року про припинення права користування земельною ділянкою СФГ Регіна (голова ОСОБА_3), керуючись статтями 6, 13, 21 Закону Про місцеві державні адміністрації і ст. 17, пунктом д статті 141, ст. 149 Земельного кодексу України, постановила: 1. Припинити право постійного користування землею СФГ Регіна (голова ОСОБА_3) на території Галайковецької сільської ради загальною площею 15,57 га згідно постанови Господарського суду Вінницької області від 22 листопада 2006 року; 2. Вилучену земельну ділянку загальною площею 15,57 га, в тому числі ріллі 9,02 га, пасовища 6,46 га, під господарськими шляхами і прогонами 0,09 га, перевести до земель запасу Галайковецької сільської ради; 3. Державний акт на право постійного користування серії НОМЕР_1 від 14 листопада 1996 року зареєстрований за № 14 вважати таким, що втратив чинність (а. с. 18).

Згідно вимог статті 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом; підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст; здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; координація діяльності державних органів земельних ресурсів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

За приписами частини першої статті 92 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного розпорядження), право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного позивачем у суді розпорядження) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою (п. а); вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом (п. б); припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій (п. в); використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам (п. г); використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (п. ґ); систематична несплата земельного податку або орендної плати (п. д).

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення особи права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 Земельного кодексу України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

При цьому важливим є те, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права постійного користування землею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу незаконним.

Наведене узгоджується із наданими Пленумом Верховного Суду України у пункті 8 постанови Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ № 7 від 16 квітня 2004 року роз'ясненнями в тому, що вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними. У разі пред'явлення до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування позову про незаконність припинення права землекористування через відсутність судового рішення про вилучення земельної ділянки відповідач вправі пред'явити зустрічний позов про таке вилучення, а суд має розглянути його разом із первинним позовом.

Стаття 142 ЗК України визначає можливості добровільної відмови від права постійного користування земельною ділянкою, а стаття 143 ЗК України зазначає підстави для примусового припинення права на земельну ділянку.

Відповідно до частин 3 і 4 статті 142 ЗК України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Відповідно до статті 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (п. а); неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів (п. б); конфіскації земельної ділянки(п. в); викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (п. г); примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язанях власника цієї земельної ділянки (п. ґ); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (п. д).

Статтею 149 ЗК України визначений порядок вилучення земельних ділянок. Так, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ч. 1).

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (ч. 2).

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання (п. а); ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті (п. б); будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті (п. в) (ч. 5).

У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку (ч. 10).

За цією нормою права земельна ділянка може бути вилучена як для суспільних потреб так і для інших потреб.

Для інших потреб земельна ділянка може вилучатися лише за згодою користувача; примусове ж вилучення має допускатися лише для суспільних потреб. Такий висновок випливає із положень пункту г статті 143 ЗК України, яким передбачена можливість викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб та § 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року, за якими ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом . Згідно із тлумаченням Європейського суду з прав людини (рішення від 23вересня 1982 року у справі Спорронг та Леннрот проти Швеції , від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства , від 30 травня 2000 року у справі Карбонара і Вентура проти Італії ), рішення якого визнаються в Україні джерелом права, що передбачено ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , право постійного користування земельними ділянками повинно розглядатися як майно в розумінні § 1 ст. 1 Протоколу 1, тому примусове вилучення земельної ділянки в суб'єкта постійного користування не в інтересах суспільства , тобто не для суспільних потреб , заборонене.

По справі встановлена відсутність як добровільної відмови користувачем ОСОБА_3 від права постійного користування земельною ділянкою так і примусове припинення права користування ОСОБА_3 земельною ділянкою з підстав, у порядку і за умов, визначених законом.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю (ч. 1). Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч. 2). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів (ч. 3).

Згідно вимог частини 1 статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_3 відповідають фактичним обставинам, які встановив суд, ґрунтуються на наявних правах позивача на землю, що юридично належить йому і були порушені спірним розпорядженням відповідача, а тому це розпорядження і процедура його винесення суперечать вимогам земельного законодавства України.

Таким чином, вимоги позивача є обґрунтованими і законними та підлягають до задоволення.

Проте, суд першої інстанції підставою відмови у задоволенні позову вказав пропуск позивачем строку позовної давності.

Позивач, звернувшись до суду 28 вересня 2018 року за захистом свого порушеного права (а. с. 33-40), просив поновити процесуальний строк звернення до суду, зазначивши, що він не має юридичної освіти і не знає особливостей законодавства, у зв'язку з чим не міг знати про порушення своїх прав, тобто йому не було відомо про розпорядження Мурованокуриловецької районної державної адміністрації, яким вилучено у нього земельну ділянку площею 15,57 га і визнано Державний акт на право постійного користування серії НОМЕР_1 від 12 листопада 1996 року таким, що втратив чинність, ухвалено відповідачем без його згоди і без судового вирішення питання про вилучення у нього земельної ділянки (а. с. 39).

В апеляційній скарзі позивач щодо поважності пропуску строку позовної давності зазначив, що судом першої інстанції враховано встановлення йому третьої групи інвалідності з 17 березня 2010 року, проте, не враховано його довготривале лікування, проведе ним перед встановленням безтермінової групи інвалідності, проходження комісій, стаціонарне лікування, заключення лікарів та комісії МСЕК, у зв'язку з чим він не погоджується із висновком суду щодо можливості звернення до суду починаючи з 01 лютого 2008 року (а. с. 103).

Така позиція позивача не заслуговує на увагу, виходячи із наступного.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову особою, право якої порушене.

При цьому у випадку пред'явлення позову особою, право якої порушене, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

Отже, позов має подаватися лише в межах часу, встановленого законом. Можливість захисту прав і інтересів особи залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Встановлення таких строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства і своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених ЦПК України, не зловживаючи ними.

Відповідно до ч. 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суд першої інстанції, врахувавши, що до поважних причин пропуску позовної давності можуть бути віднесені обставини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами та такі, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності, прийшов до правильних міркувань, що зазначені позивачем обставини пропуску строку позовної давності не можуть бути віднесені до поважних.

При цьому судом враховано, що група інвалідності встановлена позивачу безтерміново з 17.03.2010 року (а. с. 64), чому передувало стаціонарне лікування позивача, проходження ним комісій, заключення лікарів і комісій.

Проте і після отримання інвалідності у 2010 році позивач з цього часу до 2018 року не звертався до суду за захистом свого порушеного права - права користування земельною ділянкою.

Однак, позивач пояснив, що земельну ділянку він передав в оренду іншій особі без укладення договору оренди у письмовій формі; йому було відомо, що ділянка обробляється не ним, а іншою особою, орендної плати від якої він не вимагав і не вимагав узаконення відносин щодо оренди землі у визначеному законом порядку.

Наведене свідчить про те, що позивач втратив будь-який інтерес до свого майна, що перебувало у його користуванні.

Відповідно до частин 3 і 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України у пункті 11 постанови Про судове рішення у цивільній справі № 14 від 18 грудня 2009 року, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідач по справі - Мурованокуриловецька районна державна адміністрація надала письмовий відзив на позовну заяву 11 жовтня 2018 року за вихідним № 01-31/2497, у якому, вказавши, що понад десять років ОСОБА_3 не цікавився долею земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка була йому надана для ведення селянського (фермерського) господарства та не забезпечував її використання за цільовим призначенням, просив застосувати строк позовної давності і відмовити у задоволенні позову (а. с. 48-49).

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3

Доводи апеляційної скарги є безпідставними, необґрунтованими та не доведеними, про що зазначено вище.

За таких обставин рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим не підлягає до скасування, а апеляційна скарга не підлягає до задоволення, оскільки наведені в ній доводи правильність висновків суду не спростовують.

На підставі викладеного і керуючись ст. 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий:М.В. Матківська Судді:В.С. Марчук В.В. Сопрун

Повний текст судового рішення складено 4 лютого 2019 року