Постанова

від 08.05.2019 по справі 139/914/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 травня 2019 року

м. Київ

справа № 139/914/18-ц

провадження № 61-4394 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ;

відповідач - Мурованокуриловецька районна державна адміністрація Вінницької області;

треті особи: Галайковецька сільська рада Мурованокуриловецького району Вінницької області, фермерське господарство «Агроуспіх »;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року у складі судді Коломійцевої В. І. та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі колегії суддів: Матківської М. В., Марчук В. С., Сопруна В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання незаконним та скасування розпорядження районної державної адміністрації.

Позовна заява мотивована тим, що 27 лютого 1992 року на підставі рішення виконавчого комітету районної ради народних депутатів Мурованокуриловецького району Вінницької області № 17 йому надано у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства 15,57 га землі в межах згідно з планом землеволодіння.

12 листопада 1996 року йому видано державний акт на право постійного користування землею.

30 жовтня 2002 року він заснував селянське фермерське господарство «Регіна» (далі - СФГ «Регіна»), яке було припинено як юридичну особу на підставі постанови Господарського суду Вінницької області від 02 листопада 2006 року у справі № 2/422-06.

У 2017 році йому стало відомо, що 22 травня 2007 року розпорядженням Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області на підставі клопотання Мурованокуриловецького відділення Барської міської державної податкової інспекції та постанови Господарського суду Вінницької області від 02 листопада 2006 року у справі № 2/422-06 було вилучено земельну ділянку на право постійного користування землею СФГ «Регіна» на території Галайковецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області з посиланням на пункт «д» статті 141 ЗК України (систематична несплата земельного податку або орендної плати).

У зв?язку з цим він звернувся до відповідача з проханням скасувати рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою. Проте у травні 2018 року йому було відмовлено у скасуванні рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою та рекомендовано звернутись до суду.

Зазначав, що вказане розпорядження порушує його право на земельну ділянку.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд: поновити строк звернення до суду, зазначивши, що йому не було відомо про спірне розпорядження районної державної адміністрації; визнати незаконним та скасувати розпорядження Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області від 22 травня 2007 року № 206; визнати незаконним рішення Мурованокуриловецької районної державної адміністрації Вінницької області щодо вилучення земельної ділянки загальною площею 15,57 га на території Галайковецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області; визнати незаконним скасування державного акта на право постійного користування землею від 12 листопада 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 14.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2018 року Галайковецьку сільську раду Мурованокуриловецького району Вінницької області залучено до участі у справі третьою особою.

Ухвалою Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2018 року фермерське господарство «Агроуспіх » (далі - ФГ «Агроуспіх ») залучено до участі у справі третьою особою.

Рішенням Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Судом встановлена як відсутність добровільної відмови користувача від права постійного користування земельною ділянкою, так і відсутність підстав для примусового припинення права користування позивача земельною ділянкою з підстав, у порядку і за умов, визначених законом. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення особи права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Тобто право позивач на користування земельною ділянкою порушені, проте позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Поважних причин пропуску позовної давності позивачем не доведено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, зазначивши, що при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку позовної давності судом першої інстанції враховано встановлення позивачу третьої групи інвалідності з 17 березня 2010 року, чому передувало стаціонарне лікування, проходження ним комісій, висновків лікарів і комісій. Проте і після отримання інвалідності у 2010 році позивач до вересня 2018 року не звертався до суду за захистом свого порушеного права. Отже, позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Поважних причин пропуску позовної давності позивачем не доведено.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У березі 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення по суті спору.

Касаційна скарга мотивована тим, що підставою відмови у задоволенні позову суди вказали пропуск ним строку позовної давності. Разом з тим, суди не врахували, що йому не було відомо, що розпорядженням Мурованокуриловецької районної державної адміністрація Вінницької області було вилучено належну йому на праві постійного користування земельну ділянку, згоди на вилучення земельної ділянки він не давав, а в судовому порядку це питання не вирішувалося. Відповідач не надав доказів того, що його повідомляли чи намагались повідомити про винесення спірного розпорядження. З боку податкових органів до нього вимог як фізичної особи щодо подання податкової звітності не надходило.

Зазначав, що йому стало відомо про спірне розпорядження районної державної адміністрація у 2017 році, коли він звернувся до відповідних органів для проведення реєстрації селянського фермерського господарства.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 139/914/18-ц з Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області .

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 17 ЗК України (тут і далі у редакції на час прийняття оскаржуваного розпорядження) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом; підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст; здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; координація діяльності державних органів земельних ресурсів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

За змістом частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення особи права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

При цьому важливим є те, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права постійного користування землею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу незаконним.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз'яснено, що вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними. У разі пред'явлення до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування позову про незаконність припинення права землекористування через відсутність судового рішення про вилучення земельної ділянки відповідач вправі пред'явити зустрічний позов про таке вилучення, а суд має розглянути його разом із первинним позовом.

Стаття 142 ЗК України визначає можливості добровільної відмови від права постійного користування земельною ділянкою, а стаття 143 ЗК України зазначає підстави для примусового припинення права на земельну ділянку.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 142 ЗК України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Згідно зі статтею 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Статтею 149 ЗК України визначений порядок вилучення земельних ділянок.

Так, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування (частина перша статті 149 ЗК України).

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (частина друга статті 149 ЗК України).

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті (частина п?ята статті 149 ЗК України).

У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку (частина десята статті 149 ЗК України).

Тобто земельна ділянка може бути вилучена як для суспільних потреб, так і для інших потреб.

Для «інших» потреб земельна ділянка може вилучатися лише за згодою користувача. Примусове ж вилучення має допускатися лише для суспільних потреб.

Судом встановлена відсутність добровільної відмови користувачем від права постійного користування земельною ділянкою. Примусове припинення права користування позивача земельною ділянкою з підстав, у порядку і за умов, визначених законом також не відбувалось.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову особою, право якої порушене.

При цьому у випадку пред'явлення позову особою, право якої порушене, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Встановлено, що відповідачем в суді першої інстанції заявлено про застосування позовної давності.

Відповідно до частин третьої і четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, врахувавши наведені вище норми матеріального права, суди дійшли правильного висновку про те, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Судом встановлена як відсутність добровільної відмови позивача від права постійного користування земельною ділянкою, так і відсутність підстав для примусового припинення права користування позивача земельною ділянкою з підстав, у порядку і за умов, визначених законом. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення особи права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Тобто позивача позбавлено права постійного користування земельною ділянкою незаконно, проте позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Поважних причин пропуску позовної давності позивачем не доведено, оскільки з 2010 року, коли позивач отримав інвалідність, і до вересня 2018 року він не звертався до суду за захистом свого порушеного права, земельну ділянку обробляла інша особа, що свідчить про те, що позивач втратив інтерес до свого майна, яке перебувало у його користуванні.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачу стало відомо про спірне розпорядження районної державної адміністрація у 2017 році, коли він звернувся до відповідних органів для проведення реєстрації селянського фермерського господарства, а тому строк позовної давності ним не пропущено, безпідставні, оскільки у статті 261 ЦК України використовуються терміни «довідався» та «міг довідатися», тому діє презумпція можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому саме по собі доведення факту, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і через це не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, так як стаття 81 ЦПК України зобов'язує його такі обставини довести.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 26 листопада 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк