Постанова

від 28.01.2019 по справі 905/1313/18

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" січня 2019 р. Справа № 905/1313/18

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О. , суддя Фоміна В.О. , суддя Шевель О.В.

за участі секретаря судового засідання Крупи О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ТОВ «Наір Сервіс» (вх.№1137 Д/2) та апеляційну скаргу Департаменту міського майна Маріупольської міської ради (вх.№1305 Д/2) на рішення Господарського суду Донецької області від 16.10.2018 у справі №905/1313/18 (прийняте у приміщенні Господарського суду Донецької області суддею Фурсовою С.М., повне рішення складено та підписано 26.10.2018)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Наір Сервіс» , м.Маріуполь,

до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м.Маріуполь,

про стягнення 2271200,68 грн.

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2018 року ТОВ «Наір Сервіс» звернулось до Господарського суду Донецької області з позовом про стягнення з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради 2 271 200,68 грн, з яких: 1954773,97 грн процентів за користування грошовими коштами, 262051,79 грн інфляційних втрат, 54374,92 грн 3% річних.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 16.10.2018 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради на користь ТОВ «Наір Сервіс» 262051,79 грн інфляційних втрат, 54374,92 грн 3% річних, а також 4746,40 грн судового збору. В частині стягнення 1954773,97 грн процентів за користування грошовими коштами відмовлено.

Позивач з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на те, що рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні грошових коштів у розмірі 1954773,97 грн (проценти за користування грошовими коштами у розмірі 3868780,80 грн за період з 13.06.2014 по 16.01.2017, обраховані на рівні облікової ставки НБУ) скасувати та в цій частині прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 1954773,97 грн. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Скарга обґрунтована тим, що рішенням Господарського суду Донецької області у справі №905/3215/13 від 03.06.2014 договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 31.08.2010 №1357 був розірваний та майно, яке було предметом даного договору, було повернуто до комунальної власності м.Маріуполя. Питання щодо повернення третій особі грошових коштів отриманих за даний об'єкт нерухомості судом вирішено не було. Тобто, з дня набрання законної сили (13.06.2014) рішенням Господарського суду Донецької області у справі №905/3512/13 від 06.06.2014, відповідач був обізнаним про те, що він користується грошовими коштами третьої особи та безпідставно їх утримує у себе.

Відповідач з рішенням господарського суду першої інстанції також не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на те, що рішення у відповідній частині є необґрунтованим, просить частково скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради 262051,79 грн інфляційних втрат, 54374,92 грн 3% річних, а також 4746,40 грн судового збору, та ухвалити нове рішення, яким в частині стягнення з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради 262051,79 грн інфляційних втрат, 54374,92 грн 3% річних, а також 4746,40 грн судового збору відмовити у повному обсязі. В іншій частині рішення залишити без змін.

Скарга обґрунтована тим, що суд залишив поза увагою той факт, що посилання позивачем на практику розгляду справи Верховним судом, за яким підставою для звернення до суду з позовною заявою щодо стягнення грошових коштів, є рішення суду про визнання правочину недійсним, а в основі рішення, яким задоволені позовні вимоги департаменту (управління) міського майна Маріупольської міської ради є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу саме з вини ТОВ Кадрове агентство ОСОБА_1 персонал сервіс , що породжує різні правові наслідки.

Зважаючи на те, що в провадженні Східного апеляційного господарського суду знаходиться апеляційна скарга ТОВ «Наір Сервіс» (вх.№1137 Д/2) та апеляційна скарга Департаменту міського майна Маріупольської міської ради (вх.№1305 Д/2) на одне і те ж рішення Господарського суду Донецької області від 16.10.2018 у справі №905/1313/18, колегією суддів прийнято їх до спільного розгляду.

17.12.2018 до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача (вх.№2398), в якому відповідач проти апеляційної скарги заперечував. Просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 1954773,97 грн залишити без змін.

25.01.2019 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача (вх.№844) та клопотання про поновлення процесуального строку для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Відповідно до ч.1 ст.263 ГПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Згідно з ч.2, 4 ст.119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Ухвалою Східного апеляційного Господарського суду від 07.12.2018 про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду, зокрема, встановлено позивачу строк до 21.12.2018 для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання відповідачу.

Однак, позивачем відзив на апеляційну скаргу подано 25.01.2019. При цьому, позивач у клопотанні про поновлення процесуального строку для подання відзиву на апеляційну скаргу посилається на те, що копію апеляційної скарги він отримав лише 18.01.2019, а до 15.01.2019 взагалі не був обізнаний про подачу відповідачем апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем копію апеляційної скарги позивачу було направлено 26.11.2018 за належною адресою. Ухвала Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2018 про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою відповідача була направлена позивачу 07.12.2018, однак повернулась до суду, як неотримана останнім. Позивачем до клопотання додано копію листа Укрпошти про надходження на адресу ТОВ «Наір Сервіс» кореспонденції за період з 10.12.2018 по 18.01.2019, при цьому доказів надходження кореспонденції за період з 26.11.2018 (дата направлення копії апеляційної скарги відповідачем) по 09.12.2018 суду не надано.

За таких обставин, наведені в клопотанні позивача обставини щодо поновлення процесуального строку для подання відзиву є необґрунтованими, в зв'язку з чим колегія суддів не приймає до розгляду наданий позивачем відзив на апеляційну скаргу відповідача (вх.№844 від 25.01.2019).

Представник позивача у судовому засіданні підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив суд її задовольнити. Проти апеляційної скарги відповідача заперечував. Просив суд у її задоволенні відмовити.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив суд її задовольнити. Проти апеляційної скарги позивача заперечував, просив суд у її задоволенні відмовити.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційних скаргах доводи та вимоги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Як свідчать матеріали справи та встановлено судом першої інстанції, 31.08.2010 між ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» , покупцем, та Управлінням міського майна Маріупольської міської ради, продавцем, укладено договір №1357 купівлі-продажу нежитлової будівлі, згідно з яким продавець зобов'язався передати у власність покупцю окремо стоячу трьохповерхову нежитлову будівлю, яка розташована за адресою: м. Маріуполь, вулиця Харлампіївська, будинок №17/25, яка за рішенням виконкому Донецької обласної ради народних депутатів від 28.12.1983 №622 взята на державний облік, як пам'ятка архітектури місцевого значення, а саме: Літ.А-3.

Відповідно до п. 1.4 договору продаж нежитлової будівлі вчинюється за 3868780,80 грн, у тому числі ПДВ у сумі 644796,80 грн.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 03.06.2014 у справі №905/3512/13 за позовом Прокурора Жовтневого району м. Маріуполя, в інтересах держави в особі Управління міського майна Маріупольської міської ради до ТОВ «Клінінг Сіті» , ТОВ «Наір Сервіс» , ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» , Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, Маріупольського міського управління юстиції Донецької області про розірвання договору купівлі-продажу, повернення об'єкту до комунальної власності, визнання недійсними протоколів загальних зборів, визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету та зобов'язання скасувати державну реєстрацію права власності, позовні вимоги задоволені частково. Зокрема, договір судом було розірвано та зобов'язано повернути до комунальної власності предмет договору купівлі-продажу.

Зазначеним рішенням встановлений факт невиконання ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» зобов'язання за договором через здійснення відчуження спірного об'єкту культурної спадщини без отримання погодження органу охорони культурної спадщини та органу приватизації, у зв'язку з чим договір №1357 купівлі-продажу нежитлової будівлі від 31.08.2010 розірвано та зобов'язано ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» повернути до комунальної власності 45/100 частини трьохповерхової нежитлової будівлі, розташованої за адресою: 87500, м. Маріуполь, вул. Харлампіївська, буд. № 17/25, загальною площею 1 819,9 кв.м.

Оскільки спірне приміщення відповідачу повернено, а грошові кошти за вказане приміщення ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» не повернуто, останнє звернулась до суду з вимогою про стягнення з відповідача зазначених коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 30.08.2016 та постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2017 у справі № 905/1290/16, на підставі ст. 1212 ЦК України, з відповідача була стягнута вартість предмету договору купівлі-продажу в розмірі 3 868 780,80 грн. Вказане рішення набрало законної сили 16.01.2017 та фактично було виконано відповідачем 06.07.2017.

17.10.2016 між ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» , первісним кредитором, та ТОВ «Наір Сервіс» , новим кредитором, укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого, з урахуванням додаткових угод від 20.01.2017 та 11.07.2017, первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради грошових коштів за договором №1357 від 31.08.2010, а також сплати процентів за весь час користування грошовими коштами.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційних скарг виходячи з наступного.

Як вже зазначалось, підставою для звернення позивача до суду з даним позовом є те, що рішення Господарського суду Донецької області від 30.08.2016, яке набрало законної сили 16.01.2017, та яким з відповідача була стягнута вартість предмету договору купівлі-продажу у розмірі 3 868 780,80 грн, фактично було виконано відповідачем 06.07.2017, в зв'язку з чим позивачем нараховано 1954773,97 грн процентів за користування грошовими коштами за період з 13.06.2014 по 16.01.2017 на підставі ч.1 ст.1048 ЦК України, та 316426,71 грн відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК України, за період з 17.01.2017 по 06.07.2017, з яких: 262051,79 грн інфляційні, 54374,92 грн 3% річних.

Щодо позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовими коштами у розмірі 3868780,80 грн за період з 13.06.2014 по 16.01.2017, обрахованих на рівні облікової ставки НБУ, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 9 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» у разі розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням покупцем договірних зобов'язань приватизований об'єкт підлягає поверненню у державну власність, включаючи земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 30.08.2016 та постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2017 у справі № 905/1290/16, на підставі ст. 1212 ЦК України, з відповідача була стягнута вартість предмету договору купівлі-продажу в розмірі 3 868 780,80 грн. Вказане рішення набрало законної сили 16.01.2017.

Мотивуючи свої позовні вимоги, позивач посилається на положення статтей 536, 1048, 1214 ЦК України та зазначає, що хоча стаття 1048 ЦК України розміщується у параграфі 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України та має назву «Проценти за договором позики» , дана стаття розповсюджує свою дію на всі правовідносини, у тому числі і на ті, які виникли не із договорів позики, оскільки розмір процентів, передбачений ч.1 ст. 1048 ЦК України, є платою за користування чужими грошовими коштами за час коли боржник фактично отримав відстрочення від виконання свого обов'язку повернути грошові кошти. Відстрочення повернення грошових коштів може мати місце не лише при наявності правовідносин, які виникають із договорів позики, а можуть виникати і з інших правовідносин, наприклад тих, які виникли не із договорів та деліктів. Зазначає, що дана правова позиція висловлена в постанові ОСОБА_2 Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (Провадження №12-14гс18), в якій було проаналізовано можливість застосування аналогії закону (статті 1048 ЦК України) щодо правовідносин, які випливають із договору позики та правовідносини, які склались між сторонами внаслідок безпідставного збереження грошових коштів.

Однак, колегія суддів вважає, що помилковим тлумачення позивачем висновку Верховного Суду.

Так, ОСОБА_2 Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (Провадження №12-14гс18) дійшла висновків про відсутність підстав для відступлення від висновку, наведеного у постанові Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі №910/2899/14, з посиланням на наступне.

Згідно із частиною другою статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Відповідно до статті 536 ЦК за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Термін користування чужими коштами може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 ЦК та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 ЦК.

Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому, відповідно до частини другої статті 628 ЦК до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 ЦК.

Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом .

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Отже, висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина 1 статті 1048 ЦК застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.

Предметом позову у справі №910/2899/14, яка розглядалась Верховним Судом України, було стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами, набутими відповідачем без достатніх правових підстав.

При цьому, позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами з 30 вересня 2012 року, тобто з того моменту, коли між сторонами вже не існувало договірних відносин поставки і, як встановлено рішенням суду від 28 жовтня 2013 року у справі №910/17758/13, виникли відносини з безпідставного збереження грошових коштів. Позивач вважав можливим нарахування цих процентів із застосуванням аналогії закону (частина перша статті 8 ЦК України) на підставі приписів частини першої статті 1048 ЦК України, якою передбачено, що у разі невстановлення договором позики розміру процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною другою статті 1214 ЦК України, з посиланням на статтю 536 цього Кодексу, передбачено нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами у випадку безпідставного одержання чи збереження грошей.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір таких процентів визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами у разі припинення дії договору поставки та збереження грошових коштів без достатньої правової підстави не було встановлено договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

На підставі викладеного, позивач обґрунтовував свою позицію тим, що відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

При цьому, Верховний Суд України через правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами внаслідок припинення договору поставки і безпідставного збереження грошових коштів, дійшов висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 ЦК України .

Залишаючи без змін постанови судів попередніх інстанцій, Верховний Суд України погодився з висновками щодо відмови у позові про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованих на підставі статей 536, 1214, 1048 ЦК України .

Правовідносини, що склались між сторонами у справі №905/1313/18, виникли на підставі договору купівлі-продажу. З моменту прийняття рішення Господарського суду Донецької області від 03.06.2014 у справі №905/3512/13 (яке набрало законної сили 13.06.2014) договір №1357 купівлі-продажу нежитлової будівлі від 31.08.2010 було розірвано, договірні правовідносини припинились.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, у разі розірвання договору, чинним законодавством таких правових наслідків як реституція не передбачено, тому обов'язку у вигляді повернення сплачених грошових коштів за ним у Департаменту міського майна, поряд із положеннями ч. 9 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» , не виникло. Зобов'язання відповідача зі сплати вартості предмету договору купівлі-продажу в розмірі 3868780,80 грн виникло тільки на підставі рішення Господарського суду Донецької області від 30.08.2016 та постанови Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2017 у справі № 905/1290/16, тобто з 16.01.2017.

За таких обставин, з урахуванням позиції викладеної у постановах ОСОБА_2 Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (Провадження №12-14гс18) та Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі №910/2899/14, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову в частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 122642,69 грн, нарахованих на підставі статей 536, 1214, 1048 ЦК України.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналіз зазначеної статті вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Крім того, у постанові Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 910/22034/15 зроблений висновок, що стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань. ОСОБА_2 Верховного Суду погодилась з цим висновком. Тому у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК.

Враховуючи те, що рішення Господарського суду Донецької області від 30.08.2016 набрало законної сили 16.01.2017 та фактично було виконано відповідачем 06.07.2017, у відповідача був наявний обов'язок зі сплати грошових коштів у розмірі 3868780,80 грн на користь ТОВ «Кадрове Агентство «ОСОБА_1 Сервіс» на підставі статті 625 ЦК України за заявлений період.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 262051,79 грн інфляційних за період лютий - червень 2017 року, та 54374,92 грн 3% річних за період з 17.01.2017 по 06.07.2017, є обґрунтованими та правомірно задоволені судом першої інстанції.

Згідно зі ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, в зв'язку з чим рішення Господарського суду Донецької області від 16.10.2018 у справі №905/1313/18 слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

Керуючись статтями 269, 270, п.1 статті 275, статтями 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ТОВ «Наір Сервіс» залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Департаменту міського майна Маріупольської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Донецької області від 16.10.2018 у справі №905/1313/18 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 07.02.2019.

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя В.О. Фоміна

Суддя О.В. Шевель