Постанова

від 06.02.2019 по справі 335/15212/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 06.02.2019 Справа № 335/15212/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 335/15212/17 Головуючий у 1-й інстанції Шалагінова А.В.

Номер провадження 22-ц/807/341/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.,

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кочеткової І.В.

за участю секретаря судового засідання Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 липня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Запорізька міська рада, про припинення права користування частиною земельної ділянки, визнання права власності на частину земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Запорізька міська рада, про припинення права користування частиною земельної ділянки, визнання права власності на частину земельної ділянки.

В обґрунтування позову зазначали, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області за позивачами визнано право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 на 13/160 частин житлового будинку АДРЕСА_1 за кожною. Співвласниками будинку є відповідач ОСОБА_5 Позивачі у встановленому законом порядку зареєстрували своє право власності на належні ним частини будинку.

Даний житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, яка рішенням двадцять першої сесії п'ятого скликання Запорізької міської рад від 23 квітня 2008 р. №33/126 передана у власність відповідач для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Позивачі, посилаючись на вимоги ст. 120 Земельного кодексу України ст. 377 Цивільного кодексу України вважають, що до них у зв'язку із набуттям права власності на частини будинку перейшло й право власності на відповідні частини земельної ділянки.

Відповідачем не визнається право власності позивачів на частини земельної ділянки, тому вони змушені були звернутися до суду із даним позовом.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 липня 2018 року у задоволені позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

ОСОБА_5 надала суду відзив на апеляційну скаргу, якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вищевказаним вимогам.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачами невірно обраний спосіб захисту порушеного права шляхом припинення права користування ОСОБА_5 частиною земельної ділянки, що унеможливлює й визнання за позивачами права власності на вказані ними частини цієї ділянки.

Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

За вимогами ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно ч.4 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Статтею 378 ЦК України визначено, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках встановлених законом.

Відповідно до статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Судом встановлено, що рішенням двадцять першої сесії п'ятого скликання Запорізької міської ради від 23 квітня 2008 р. № 33/126 "Про передачу гр.. ОСОБА_5 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1" вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, гр. ОСОБА_5, затверджено розмір земельної ділянки площею 0,1000 га та встановлено зовнішні межі згідно з планом, передано ОСОБА_5 земельну ділянку по АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1) площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

10 жовтня 2008 р. ОСОБА_5 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Ринкова вартість вказаної земельної ділянки станом на 5 грудня 2017 р. складала 125 000 грн., що підтверджується звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки ПП "Геополіс" від 5 грудня 2017 р.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11.02.2014 визнано за ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року спадкодавця ОСОБА_6 на 13/160 частин житлового будинку АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року спадкодавця ОСОБА_6 на 13/160 частин житлового будинку АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 зареєструвала право власності на 13/160 частин вказаного будинку 5 лютого 2015 р. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформаційною довідкою з цього та інших Реєстрів № 88165897 від 26 травня 2017 р., витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 33386048 від 10 лютого 2015 р.

ОСОБА_3 зареєструвала право власності на 13/160 частин вказаного будинку 29 січня 2015 р. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 33082895 від 3 лютого 2015 р.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що набуття відповідачем права власності на земельну ділянку відбулось вже після смерті спадкодавця. При цьому, виходячи зі змісту рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2014 р. дана земельна ділянка до складу спадщини не входила.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що незаконність набуття відповідачем права власності на земельну ділянку не встановлена, жодних рішень як органу місцевого самоврядування, так і суду з цього приводу не ухвалювалось. Позивачі в межах розгляду даної справи також не ставили перед судом вимоги про визнання незаконним рішення Запорізької міської ради, яким виділена ОСОБА_5 у власність дана земельна ділянка, а також про визнання недійсним державного акта на цю земельну ділянку.

Позивачами не враховано, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню спеціальна норма, а саме ч. 2 ст. 1225 ЦК України, за якою до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Тобто якщо земельна ділянка, де знаходиться успадкований будинок, належала спадкодавцю на праві власності, то й у спадкоємця будинку виникає право власності на цю ділянку. Якщо ж у спадкодавця - власника будинку було лише право користування земельною ділянкою, на якій споруджено будинок, то й спадкоємці можуть набути лише право користування цією ділянкою.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції прийшовши до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 1225 ЦК України, як спеціальної норми, повинен був її застосувати разом із загальними нормами, а саме ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України) , з посиланням на постанову Пленуму Верховного суду України №5 від 12.06.2009р., є безпідставними та не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

Постанова Пленуму Верховного суду України №5 від 12.06.2009р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду регламентує дії суду на етапі підготовки справи до судового розгляду у підготовчому процесі та попередньому судовому засіданні. Відповідно, посилання на цей нормативно-правовий акт як на підставу незаконності судового рішення, прийнятого за результатами розгляду справи по суті, є безпідставним.

Застосування судом самостійно, без заяви зацікавленої сторони, ст. 1225 ЦК України виходить за межі заявлених позовних вимог, що заборонено ч. 2 ст. 264 ЦПК України.

Посилання в апеляційній скарзі на необхідність використання при розгляді вказаного позову постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 16.06.2004 року Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ , зокрема п. 18-2 постанови також є безпідставним з огляду на те, що вказаний пункт Постанови не може бути застосований при розгляді цієї справи, оскільки земельна ділянка не одержувалася в період шлюбу, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку від 10.10.2008р.; питання про поділ будинку та виділ конкретної частини будинку не вирішувалося;

Пункт 18-2 Пленуму Верховного суду України №7 від 16.06.2004 року Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ регламентує виключно відносини подружжя щодо належного їм спільного майна, а не відносини простих співвласників об'єкта нерухомості.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неможливість припинення власнику права користування, оскільки ці поняття по суті є різними і за змістом, і за обсягом відносно предмета.

ОСОБА_5 є власником, а не користувачем земельної ділянки, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_2, зареєстрованим в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010826102443 10.10.2008року. Право власності не є тотожнім праву користування, виникає з інших підстав, підтверджується іншими документами та регулюється різними нормами земельного законодавства, зокрема, право власності на землю регулюється главою 14, а право користування - главою 15 ЗК України.

За таких обставин ОСОБА_5, як власнику земельної ділянки, за наявності підстав можливо було б припиняти право власності, а не користування. При цьому підстави для припинення права власності встановлені ст. 140 ЗК України і складають наступний перелік: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Стаття 346 ЦК України встановлює, що підставами припинення права власності є: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушення питання про визнання за позивачами права власності на земельну ділянку без припинення права власності попереднього власника є незаконним та безпідставним, оскільки це є недотриманням принципу непорушності права власності.

Посилання на ст. 377 ЦК України та на ст. 120 ЗК України при вирішенні вказаного спору є безпідставним, оскільки зазначені норми передбачають врегулювання земельних відносин у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідно ж до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 липня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 11 лютого 2019 року.

Головуючий

Судді: