Постанова

від 20.02.2019 по справі 813/3251/18

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2019 рокуЛьвів№ 857/413/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Затолочного В.С.,

суддів: Бруновської Н.В., Матковської З.М.,

з участю секретаря судового засідання Мельничук Б.Б.

розглянувши в судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/3251/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Сакалош В.М. в м. Львові Львівської області 13.11.2018 року, згідно з журналом судового засідання 13:12 год., повний текст судового рішення складено 19.11.2018), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся з адміністративним позовом до Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області, в якому з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить визнати бездіяльність відповідача у вигляді невизнання директором Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитином І.Й. порушником прав ОСОБА_1, встановлених статтею 40 Конституції України, у своїй відповіді № 431 від 27.06.2018 на заяву ОСОБА_1 від 06.06.2018 протиправною.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року адміністративний позов задоволено.

Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на те, що вказане рішення є незаконним та прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що у відповіді надано вичерпну інформацію щодо дій заявника, у разі, якщо такий має достатні підстави для порушення процедури дисциплінарного провадження щодо адвоката, яка регламентується нормами Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність . Крім цього, зазначає, що Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області на всі звернення ОСОБА_1 дав обґрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Звертає увагу на те, що відповідач не є органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, а відтак не може бути суб'єктом порушення прав, визначених ст. 40 Конституції України.

Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 06.06.2018 позивач звернувся з заявою № 01-33/044 на ім'я директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитина І.Й. У цій заяві ОСОБА_1 просив визнати директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитина І.Й. порушником прав позивача з тих підстав, що директор Регіонального центру зобов'язаний був направити скарги ОСОБА_1 на адвокатів Мартинюка О.І., Левицьку О.І. та Бруха А.О. за правилами ч. 3 ст. 7 Закону України від 02.10.1996 року № 393/96-ВР Про звернення громадян (далі - Закон № 393/96-ВР) на розгляд за належністю до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у Львівській області. Зазначив, що надання директором Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитином І.Й. відповідей від 31.05.2016 № 224 та від 09.11.2016 № 477 на скарги позивача на вищевказаних адвокатів - це не рішення, а дії, а дане звернення - не скарга на відповіді від 31.05.2016 № 224 та від 09.11.2016 № 477, а заява, а відтак, положення статті 17 Закону № 393/96-ВР на дану заяву не поширюється.

27.06.2018 за № 431 директором Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитином І.Й. надано відповідь на заяву позивача від 06.06.2018 № 01-33/04. Відповідно до змісту вказаної відповіді, з текстів звернень неможливо встановити чи заявник має намір ініціювати власне питання про дисциплінарну відповідальність і чи має достатні підстави для такого ініціювання, тому Регіональним центром надано правомірну відповідь з вказанням, що у разі наявності підстав, таке провадження є компетенцією кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури. Щодо звернень на адресу Червоноградського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, зазначених у заяві позивача, повідомлено, що згідно з наданою місцевим центром інформацією, ОСОБА_1 своєчасно надано відповіді, а скарга від 30.08.2018 № 120 на адресу місцевого центру, який розпочав свою діяльність з 01.07.2015, не надходила.

Позивач розцінює невизнання директором Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області Микитином І.Й. порушником прав ОСОБА_1, встановлених статтею 40 Конституції України, у своїй відповіді від 27.06.2018 № 431 на заяву ОСОБА_1 від 06.06.2018, як протиправну бездіяльність, у зв'язку з чим звернувся до суду.

Вимогами у цій справі є визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка виявилася у невизнанні порушення ним прав позивача, встановлених статтею 40 Конституції України - внаслідок неналежного вирішення звернення позивача.

Задовольняючи адміністративний позов у повному обсязі, суд попередньої інстанції обґрунтував свої висновки наступним.

Оскільки ОСОБА_1 у своїх скаргах, направлених відповідачу, порушував питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвокатів Мартинюка О.І., Левицької О.І., Бруха А.О., відповідач, в силу положень частини 3 ст. 7 Закону № 393/96-ВР, зобов'язаний був направити скарги ОСОБА_1 на вказаних адвокатів на розгляд за належністю до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Львівської області.

При цьому, вирішуючи справу в межах адміністративного провадження, суд першої інстанції виходив з наявності між сторонами публічно-правового спору.

Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на таке.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір - спір, у якому:

хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 статті 4 КАС України).

Адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ (пункт 3 статті 4 КАС України).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за частиною 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони , за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень";

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років .

У пункті 7 статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до преамбули Закону України від 02.06.2011 року № 3460-VI Про безоплатну правову допомогу (далі - Закон № 3460-VI) цей Закон відповідно до Конституції України визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до пункту 1 статті 1 даного Закону безоплатна правова допомога - правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел.

Частиною 1 статті 2 Закону № 3460-VI визначено, що цей Закон регулює правовідносини у сфері надання безоплатної правової допомоги суб'єктам права на безоплатну первинну правову допомогу та суб'єктам права на безоплатну вторинну правову допомогу, що встановлені цим Законом.

Згідно статті 13 Закону № 3460-VI, безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.

Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) захист;

2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

3) складення документів процесуального характеру.

Відповідно до пункту 1 статті 15 Закону № 3460-VI центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги входять до кола суб'єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Згідно частин 1-5 статті 16 Закону № 3460-VI Міністерство юстиції України утворює регіональні (республіканський (Автономної Республіки Крим), обласні, Київський та Севастопольський міські) та місцеві (районні, міжрайонні, міські, міськрайонні, міжрайонні та районні у містах) центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги є територіальними відділеннями Координаційного центру з надання правової допомоги і утворюються з урахуванням потреб відповідної адміністративно-територіальної одиниці та забезпечення доступу осіб до безоплатної вторинної правової допомоги.

Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги є неприбутковими організаціями, користуються правами юридичної особи, мають власні бланки, печатку із своїм найменуванням.

Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги фінансуються з Державного бюджету України, інших не заборонених законодавством джерел.

Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги забезпечують надання всіх видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 13 цього Закону.

Повноваження та порядок діяльності центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги встановлюються Положенням про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги , що затверджується Міністерством юстиції України.

Відповідно до статті 17 Закону № 3460-VI Центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги:

1) приймає рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги або про відмову в наданні безоплатної вторинної правової допомоги;

2) забезпечує складення процесуальних документів за зверненням суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу;

3) забезпечує участь захисника при здійсненні досудового розслідування та судового провадження у випадках, коли захисник відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії;

4) забезпечує участь захисника у розгляді справи про адміністративне правопорушення;

5) забезпечує здійснення представництва інтересів суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу в судах, інших органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

6) укладає контракти з адвокатами, включеними до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, для надання такої допомоги на постійній основі;

7) укладає договори з адвокатами, включеними до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, для надання такої допомоги на тимчасовій основі (на підставі окремих договорів про надання послуг);

8) видає доручення для підтвердження повноважень захисника або повноважень адвоката для здійснення представництва інтересів особи в судах, органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

9) приймає рішення про заміну адвоката відповідно до статті 24 цього Закону;

10) подає клопотання до Координаційного центру з надання правової допомоги про виключення адвоката з Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 24 цього Закону;

11) приймає рішення про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги;

12) Подає Координаційному центру з надання правової допомоги звіти про свою діяльність.

Відповідно до пункту 4 Положення про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.07.2012 року № 967/5 (далі - Положення) Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги (далі - Центри) є неприбутковими організаціями, користуються правами юридичної особи, мають печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, власні бланки, самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства.

Згідно пункту 7 Положення основними завданнями центрів є:

1) підвищення правової свідомості, культури та освіченості населення (правопросвітництво);

2) надання безоплатної первинної правової допомоги і безоплатної вторинної правової допомоги;

3) забезпечення доступу до електронних сервісів Міністерства юстиції України.

Повноваження Центрів, окреслені пунктом 8 Положення, включають в себе виключно діяльність на виконання завдань з надання безоплатної первинної правової допомоги і безоплатної вторинної правової допомоги.

Таким чином, аналізуючи норми Закону № 3460-VI та Положення слід визнати, що виконуючи спеціальні функції у сфері надання гарантованої державною безоплатної правової допомоги, Центр у спорах, які виникають спори, які виникають у цих правовідносинах, виконує публічно-владні управлінські функції і такі спори підлягають розгляду за правилами КАС України .

Водночас помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, і, Центр надання безоплатної правової допомоги, зокрема, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Спір, у справі що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, вирішуючи звернення позивача згідно Закону № 393/96-ВР, поза межами виконання покладених на відповідача публічно-владних управлінських функцій, не мав з позивачем будь-яких публічно-правових відносин.

Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, майнового чи немайнового приватного права чи інтересу.

Неналежне вирішення, на погляд позивача, його звернення до відповідача, який є юридичною особою публічного права і вирішуючи його, не виконував публічно-владних управлінських функцій, вчинялося поза межами публічно-правової площини.

Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги порушенням вимог частини 3 ст. 7 Закону № 393/96-ВР щодо направлення за належністю звернень громадян до органу, який компетентний їх вирішити.

Отже, ухвалюючи рішення, суд попередньої інстанції не врахував того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області щодо права на належний розгляд звернення відповідно до Закону № 393/96-ВР.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд вважає, що спір між сторонами у справі, що розглядається, є цивільно-правовим. Участь у спорі Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області, який за певних обставин може виступати як суб'єкт владних повноважень та виконувати публічно-владні управлінські функції, не змінює його цивільно-правового характеру.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору, він має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до переконання про те, що дану справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню, а судова справа закриттю.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Така інституціональна складова права на справедливий суд, як суд, встановлений законом є широким за своїм змістом поняттям.

Класична інтерпретація суті конструкції суд, встановлений законом викладена ЄСПЛ у рішенні по справі Сокуренко і Стригун проти України та полягає у такому:

23. Відповідно до прецедентної практики Суду термін встановленим законом у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом (див. рішення у справі Занд проти Австрії (Zand v. Austria), заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (див. рішення у справі Коем та інші проти Бельгії (Coeme and Others v. Belgium), № № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, п. 98, ECHR 2000-VII).

24. Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі Занд проти Австрії , що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін судом, встановленим законом у пункті 1 статті 6 передбачає усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…) .

25. У п.п. 107-109 рішення у справі Коем та інші проти Бельгії (що зазначалось вище) Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, встановленим законом .

Зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію суд, встановлений законом : організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).

В даному випадку має значення юрисдикційна складова права на суд, встановлений законом , оскільки перебуває у тісному взаємозв'язку з такими процесуальними інститутами, як от: компетенція судів щодо розгляду справ, підсудність та склад суду.

З огляду на наведену практику ЄСПДЛ, з врахуванням того, що повноваження адміністративних судів обмежуються вирішеннями публічно-правових спорів, приватно-правовий спір, який виник між учасниками справи, що розглядається, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Згідно частин 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає.

Відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Згідно частин 1 ст. 319 КАС Судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.

Отже, постанова Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/3251/18 підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись ст.ст. 229, 241, 272, 286, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/3251/18 скасувати.

Провадження у справі № 813/3251/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності - закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В. С. Затолочний судді Н. В. Бруновська З. М. Матковська Повне судове рішення складено 26.02.2019