Рішення

від 20.02.2019 по справі 910/9266/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.02.2019Справа № 910/9266/14

Господарський суд міста Києва, в складі судді Баранова Д.О., за участі секретаря судового засідання Зарудньої О.О., розглянувши матеріали справи

за позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1)

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (04070, м. Київ, Андріївський узвіз, буд. 26; ідентифікаційний код 19034776)

2) Товариства з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД (04073, м. Київ, проспект Московський, буд. 6; ідентифікаційний код 30407463)

Про визнання правочину недійсним

Представники учасників справи:

від позивача: ОСОБА_2 - представник

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Шостак М.О. - представник, Костін К.М. - представник

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

15.05.2014 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД та Товариства з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД про визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення від 27.07.2001, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що договір було укладено з порушенням чинного на той час законодавства та установчих документів Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , а саме: ст.26 ЦК України 1963р. (спеціальна правоздатність юридичної особи відповідно до цілей її діяльності); ст. 29 ЦК України 1963р. (вчинення органами юридичної особи юридично значимих дій виключно в межах прав, наданих їм за законом або статутом); ст. 63 ЦК України 1963р. (недійсність угоди укладеної представником від імені юридичної особи не уповноваженим на це або з перевищенням своїх повноважень, у разі відсутності наступного схвалення цієї угоди юридичною особою); п. 5.2. Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (визначення виключного переліку повноважень Президента товариства); п. 5.7. Статуту та п. 11.5, п. 11.6 Установчого договору Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (яким визначено, що всі питання діяльності товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції зборів учасників вирішуються Дирекцією під керівництвом Генерального директора); п. 2.2. Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (визначається, що основною ціллю діяльності товариства є одержання прибутку для задоволення потреб власників).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2014 у справі №910/9266/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2016, було задоволено позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСМ Інтернешнл ЛТД" про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого приміщення №НОМЕР_2 від 17.07.2001.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.04.2016 у справі №910/9266/14 постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014 у справі №910/9266/14 скасовано, справу №910/9266/14 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

При новому розгляді, рішенням Господарського суду міста Києва від 25.07.2016 у справі №910/9266/14 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено повністю, визнано недійсним договір купівлі-продажу жилого приміщення АДРЕСА_2 від 17.07.2001, укладений між ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" та ТОВ "ІСМ Інтернешнл ЛТД", посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й. та зареєстрований в реєстрі за №5с-1054.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2016р. у справі №910/9266/14 рішення Господарського суду міста Києва від 25.07.2016р. у справі №910/9266/14 було скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено повістю.

Постановою Вищого господарського суду України від 27.06.2017 постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2016 та рішення Господарського суду міста Києва від 25.07.2016 у справі №910/9266/14 було скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

21.08.2017 позивачем подано заяву про зміну підстав позову, в якій позивач вказав на те, що на все майно відповідача станом на дату укладення оспорюваного договору було накладено арешт, тобто і на спірне приміщення (предмет договору купівлі-продажу), що є підставою для визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення, посвідчений державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрований в реєстрі за №5с-1054.

Вказана заява була прийнята судом до розгляду, про що зазначено в ухвалі Господарського суду міста Києва від 23.08.2017.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2018 закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 залишено без задоволення та змінено рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14, відмовивши в задоволенні позову ОСОБА_1 з урахуванням мотивів, викладених у даній постанові.

Постановою Верховного Суду від 04.07.2018 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2018 та рішення Господарського суду міст Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

За наслідками проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 910/9266/14, визначено суддю Баранова Д.О. для подальшого її розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.2018 прийнято справу № 910/9266/14 до провадження суддею Барановим Д.О., розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.11.2018.

07.11.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла заява від ОСОБА_6 про вступ у справу у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

У підготовчому засіданні 07.11.2018 представник відповідача-2 надав суду заяву про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерство юстиції України, в задоволенні якої судом було відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю (вказана інформація занесена до протоколу судового засідання 07.11.2018).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 задоволено клопотання відповідача-2 про витребування доказів, яке було подано у підготовчому засіданні 07.11.2018, та витребувано у Міністерства юстиції України розширену інформаційну довідку з реєстру заборон та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП ЛТД", в якій буде відображено дати накладення та дати зняття арештів за період з 01.01.1999 по 01.01.2018. У підготовчому засіданні оголошено перерву до 05.12.2018.

05.12.2018 до Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення від відповідача-2, в яких він, зокрема, вказав на те, що під час посвідчення оспорюваного договору державним нотаріусом було перевірено відповідні державні реєстри та заборон відчуження виявлено не було.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.12.2018 повторно витребувано у Міністерства юстиції України розширену інформаційну довідку з реєстру заборон та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП ЛТД", в якій буде відображено дати накладення та дати зняття арештів за період з 01.01.1999 по 01.01.2018. Також даною ухвалою продовжено строку розгляду справи у підготовчому провадженні за спільним клопотання позивача та відповідача-1 та оголошено перерву у підготовчому засіданні до 21.12.2018.

07.12.2018 до Господарського суду міста Києва надійшов лист від Міністерства юстиції України на виконання вимог ухвали суду від 07.11.2018.

17.12.2018 до Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення позивача.

У підготовчому засіданні 21.12.2018 представник відповідача-2 надав суду заяву про залучення до участі у справі третіх осіб, просив суд її задовольнити та залучити до участі у розгляді справи Товариство з обмеженою відповідальністю "Видавництво Генеза", ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_10 у зв'язку з тим, що рішення по справі вплине на права та обов'язки зазначених осіб.

У підготовчому засіданні 21.12.2018, , розглянувши заяву відповідача-2 про залучення до участі у розгляді справи третіх осіб, суд ухвалив відмовити у її задоволенні з підстав необґрунтованості. Дана інформація занесена до протоколу судового засідання 21.12.2018.

Також у даному засіданні суд розглядав заяву ОСОБА_6 про вступ у справу у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору у зв'язку з тим, що рішення по справі може суттєво вплинути на його права та обов'язки, оскільки ОСОБА_6 є співзасновником відповідача-1 та був підписантом оскаржуваного договору.

Суд ухвалив відмовити в задоволенні вказаної заяви з підстав необґрунтованості та недоведеності того факту, що рішення по справі вплине на права та обов'язки зазначеної особи. Дана інформація занесена до протоколу судового засідання 21.12.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.12.2018 закрито підготовче провадження у справі №910/9266/14, справу призначено до судового розгляду по суті на 30.01.2019.

28.01.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшли письмові пояснення по справі, в яких він визнав позовні вимоги.

У судовому засіданні 30.01.2019 судом було оголошено перерву до 20.02.2019.

Представник позивача у судовому засіданні 20.02.2019 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представники відповідача-2 у судовому засіданні 20.02.2019 надали усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечили.

Представник відповідача-1 у судове засідання 20.02.2019 не з'явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (04070, м. Київ, Андріївський узвіз, буд. 26), що підтверджується довідкою відділення поштового зв'язку про повернення поштового відправлення у зв'язку із закінченням встановленого терміну зберігання та поштовим конвертом, в якому ухвала суду надсилалась відповідачу-1.

У судовому засіданні 20.02.2019 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши подані учасниками справи докази, заслухавши усні пояснення учасників справи, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю ПСП.ЛТД із частковою, що становить 50% статутного капіталу товариства, що підтверджується статутом ТОВ ПСП.ЛТД та відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, що міститься на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

17.07.2001 між Товариством з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД (покупець) було укладено Договір купівлі-продажу жилого приміщення, посвідчений державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрований в реєстрі за №5с-1054.

Відповідно до п. 1 Договору продавець продав, а покупець купив житлове приміщення АДРЕСА_2, загальною площею 137,9 м кв., в тому числі жилою - 96,5 м кв.

Пунктом 2 Договору визначено, що житлове приміщення, що продається, належить Товариству з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД на підставі акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта за №23 від 10.07.1996р. та розпорядженням Мінської райдержадміністрації м. Києва за №621 від 08.08.1996 р., зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 20.09.1996 р. за № 9643.

Спір у справі виник у зв'язку з оспорюванням позивачем, як учасником Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , дійсності вказаного договору купівлі-продажу.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що договір було укладено з порушенням чинного на той час законодавства та установчих документів Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , а саме: ст.26 ЦК України 1963р. (спеціальна правоздатність юридичної особи відповідно до цілей її діяльності); ст. 29 ЦК України 1963р. (вчинення органами юридичної особи юридично значимих дій виключно в межах прав, наданих їм за законом або статутом); ст. 63 ЦК України 1963р. (недійсність угоди укладеної представником від імені юридичної особи не уповноваженим на це або з перевищенням своїх повноважень, у разі відсутності наступного схвалення цієї угоди юридичною особою); п. 5.2. Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (визначення виключного переліку повноважень Президента товариства); п. 5.7. Статуту та п. 11.5, п. 11.6 Установчого договору Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (яким визначено, що всі питання діяльності товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції зборів учасників вирішуються Дирекцією під керівництвом Генерального директора); п. 2.2. Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД (визначається, що основною ціллю діяльності товариства є одержання прибутку для задоволення потреб власників).

21.08.2017 позивачем подано заяву про зміну підстав позову, в якій позивач вказав на те, що на все майно відповідача станом на дату укладення оспорюваного договору було накладено арешт, тобто і на спірне приміщення (предмет договору купівлі-продажу), що є підставою для визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення, посвідчений державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрований в реєстрі за №5с-1054.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2018 закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 залишено без задоволення та змінено рішення Господарського суду міста Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14, відмовивши в задоволенні позову ОСОБА_1 з урахуванням мотивів, викладених у даній постанові.

Постановою Верховного Суду від 04.07.2018 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2018 та рішення Господарського суду міст Києва від 11.10.2017 у справі № 910/9266/14 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд вказав на те, що як вбачається із мотивувальних частин судових рішень, прийнятих у цій справі, не всі підстави позову, наведені позивачем в обґрунтування позовних вимог, були досліджені судами попередніх інстанцій. Так, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції зосередилися на дослідженні повноважень президента товариства щодо підписання (укладення) спірного договору, не дослідили ще одну заявлену позивачем підставу позову - що на час укладення договору від 17.07.2001 на майно, що є предметом договору, було накладено арешт на підставі ухвали Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 у справі №12/484.

Відповідно до ч. 5 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, в редакції станом на момент подачі позовної заяви, господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Як роз'яснено в п. 51 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.2008 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством. Спори цієї категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 911/2089/14, від 01.07.2015 у справі № 911/2435/14).

Звертаючись із даним позовом про визнання недійсним договору, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД та Товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД , позивач просив суд захистити його корпоративні права, порушені цим договором.

Зокрема, позивач просив суд захистити його корпоративні права, порушені оспорюваним договором, оскільки в результаті укладення спірного договору позивач втратив право на частину майна пропорційну його частці у статутному капіталі та на те, що протизаконне позбавлення товариства його ліквідних активів призводить не лише до зменшення сукупної вартості належного товариству майна, а й зумовлює зниження вартості частки, чим порушує законний інтерес позивача.

Згідно зі ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Таким чином, враховуючи, що позивач, як учасник товариства, згідно з чинним законодавством має право на отримання частки прибутку товариства (дивідендів) та активів, а тому спірний договір безпосередньо стосується корпоративних прав позивача.

Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Аналогічна правова позиція зазначена в ч. 2 та 3 ст. 180 ГК України, а саме, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як роз'яснено в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Разом з тим, згідно за змістом ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до вимог п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до цивільних відносин, що виникли до набрання ним чинності, застосовується законодавство, що діяло раніше.

Тобто, у розгляді даної справи необхідно застосовувати положення ЦК УРСР 1963.

Відповідно до положень ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Статтею 63 ЦК УРСР передбачено, що угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Крім того, нормою ст. 25 Цивільного кодексу УРСР, яка діяла на момент укладання спірного договору, встановлено, що юридична особа діє на підставі статуту.

Законом України "Про господарські товариства", в редакції станом на час укладення спірного договору, передбачено, що товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі установчого договору та статуту.

Відповідно до п. 5.1. Статуту ТОВ "ТД "Вэма.LTD" в редакції від 1992, затвердженого зборами учасників від 15.08.1992 протокол № 3, яке змінило свою назву на ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД", вищим органом управління Товариства є загальні збори його учасників, які складаються з учасників або призначених ними представників.

Відповідно до п. 5.2. Статуту Збори учасників Товариства обирають Голову/Президента/ Товариства та співголів/ Віце-президентів/. Голова /Президент/ є розпорядником кредитів, має право першого підпису на фінансових документах Товариства, користується правом законодавчої ініціативи в рамках Статуту Товариства з питань, які не відносяться до компетенції зборів учасників Товариства, контролює роботу генерального директора и дирекції Товариства.

Таким чином, повноваження президента ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" передбачені п. 5.2 Статуту товариства, зокрема він має право першого підпису на фінансових документах, користується правом законодавчої ініціативи в межах статуту та питань, які не мають відношення до компетенції зборів учасників товариства, контролює роботу генерального директора та дирекції товариства.

Пунктом п. 5.3. Статуту відповідача 1 передбачений вичерпний перелік питань, які відносяться до виключної компетенції загальних зборів учасників ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД".

Питання щодо відчуження нерухомого майна товариства до виключної компетенції загальних зборів Товариства статутом відповідача 1 віднесено не було.

З аналізу наведеного вище слідує, що статутом ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" не визначено виключного переліку повноважень президента товариства; доказів, які б вказували на наявність у іншого органу товариства виключного права на укладення спірного договору на підставі статуту товариства, позивачем надано не було.

Як вбачається з матеріалів справи, під час посвідчення спірного договору державним нотаріусом було перевірено повноваження представників сторін договору - відповідачів по справі.

Крім того, з аналізу статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД вбачається, що ним не було передбачено, що саме за рішенням Вищого органу товариства (загальних зборів) повинні укладатися договори, зокрема про відчуження нерухомого майна товариства і такої заборони не було встановлено ст.ст.41, 59 Закону України Про господарські товариства (в редакції, яка діяла на час вчинення оспорюваного правочину).

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідно до статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД президент товариства був наділений правом на укладення від імені Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД спірного договору.

Протилежного матеріали справи не містять.

При зверненні до суду з цим позовом позивач також посилався на те, що спірний договір також підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 50 ЦК УРСР, відповідно до якої недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності.

Позивач зазначає, що нерухоме майно за спірним договором було продане відповідачем 1 за завідомо заниженою ціною, що прямо суперечить цілям діяльності Товариства.

Статтею 228 ЦК УРСР визначено, що продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Суд зазначає, що звичайними є ціни, які за подібних обставин зазвичай сплачувалися за аналогічне майно у відповідний момент часу у відповідному регіоні.

Відповідно до п. 3 Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", ринкова вартість - вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Як вбачається з відомостей з довідки-характеристики, виданій Київським міським бюро технічної інвентаризації № 451027 від 09.07.2001 (міститься в матеріалах нотаріальної справи) вартість житлового приміщення, яке продавалось за спірним договором, з урахуванням індексації вартості об'єктів житлового фонду становить 717,08 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", редакції, що діяла на момент укладення Договору, звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

В той же час, позивачем не надано належних та допустимих доказів, з яких можливо було б зробити висновок про те, що майно за спірним договором було продано за заниженою ціною.

Крім того, суд зазначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства України, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, ціна в Договорі купівлі-продажу житлового приміщення АДРЕСА_2 була встановлена за взаємним волевиявленням сторін.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що майно за спірним договором було продано за заниженою ціною.

21.08.2017 позивачем подано заяву про зміну підстав позову, в якій позивач вказав на те, що на все майно відповідача станом на дату укладення оспорюваного договору було накладено арешт, тобто і на спірне приміщення (предмет договору купівлі-продажу), що є підставою для визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України Про власність (в редакцій, чинній станом на дату укладення оспорюваного договору) суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону України Про власність (в редакцій, чинній станом на дату укладення оспорюваного договору) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

У ч. 6 ст. 4 Закону України Про власність (в редакцій, чинній станом на дату укладення оспорюваного договору) зазначено, що у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Судом встановлено, що на розгляді Арбітражного суду міста Києва перебували позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансово-будівельна компанія "Еліта-Центр" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПСП.ЛТД" про визнання права власності на приміщення в будинку за адресою: АДРЕСА_2.

З метою забезпечення позовних вимог, Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансово-будівельна компанія "Еліта-Центр" було подано до Арбітражного суду міста Києва заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД".

Ухвалою Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 заява про забезпечення позову була задоволена.

На виконання ухвали Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 було видано наказ про накладення арешту на майно ТОВ "БІК "ПСП-ЛТД", яке належить йому на праві власності і знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2017 у справі №12/484 скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою і наказом Арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 у справі № 12/484 щодо накладення арешту на майно Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД", яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2

Наведене свідчить про те, що у період з 05.08.1999 до 01.02.2017 (тобто, і станом на дату укладення між відповідачами оспорюваного договору - 17.07.2001) на все майно, яке належить Товариству з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, було накладено арешт.

Таким чином, оскільки відповідач-1 був власником житлового приміщення під АДРЕСА_2, станом на дату укладення з відповідачем-2 оспорюваного договору (17.07.2001) на вказане приміщення, яке було продане за оспорюваним договором, було накладено арешт.

Суд зазначає, що судові рішення відповідно до статті 124 Конституції України є обов'язковими до виконання.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

За певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98, п. 27).

Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін.

Суд зазначає, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є обов'язковість судового рішення, а судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Таким чином, наявність накладеного судом арешту на предмет оспорюваного договору купівлі-продажу є, по суті, обмеженням правомочності власника щодо розпорядження майном, а, отже, в свою чергу свідчать про відсутність у боржника (відповідача 1) права на вільне розпорядження таким майном (житловим приміщенням під АДРЕСА_2).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі №6-2552цс16, прийнятою за результатами перегляду справи про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування права власності на нерухоме майно з підстав наявності арешту на майно, накладеного судом ухвалою про забезпечення позову, станом на дату укладення оспорюваного договору.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості вимог позивача про визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення від 27.07.2001, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054, у зв'язку з тим, що станом на дату укладення вказаного оспорюваного договору на житлове приміщення під АДРЕСА_2 було накладено арешт.

Водночас, з огляду на заяви відповідача 2 про застосування позовної давності, суд зазначає таке.

Предметом судового розгляду у справі №910/9266/14 є позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого приміщення АДРЕСА_2, укладеного 17.07.2001.

Позов заявлений особою, яка є учасником ТОВ "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД" - продавцем за договором.

Як вбачається з матеріалів справи, житлове приміщення АДРЕСА_2, було предметом спору під час розгляду арбітражним судом міста Києва справи № 12/484 за позовом ТОВ Еліта-Центр до ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД про визнання права власності на частину житлових та нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_2 та про зобов'язання Київського МБТІ зареєструвати право власності на житлові та нежитлові приміщення у зазначеному будинку за ТОВ Еліта-Центр та його інвесторами, яка розглядалась судами з липня 1999 року.

Як було указано в постанові Верховного суду України від 29.10.2002, житлові приміщення №№ 101, 102, 103, 104, 201, 202, 203, 204, 301, 302, 303, 304, 401, 402, 403, 404, 501, 502, 503, 504, 601, 602, 603, 604, 702, 704, 1301, 1302, 1303, 1304 (секція № літера А ), технічний поверх площею 401,3 кв.м. та підвальні приміщення площею 319,3 кв.м, щодо яких ухвалено рішення суду першої інстанції, знаходяться в тій частині будинку, яка згідно з реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації від 20.09.1996 зареєстрована за Державною академією легкої промисловості. Також, рішенням арбітражного суду м. Києва від 19.09.2000 у справі № 2/468 визнано право власності державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом на житлові приміщення № 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19. Решта житлових приміщень в секції № 1 літера А , щодо яких ухвалено рішення суду першої інстанції, зареєстрована Київським міським бюро технічної інвентаризації на праві власності за товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД та фізичними особами.

Як вбачається з постанови Верховного суду України від 29.10.2002, ОСОБА_1 був присутній у судовому засіданні 29.10.2002, коли оголошувалась зазначена постанова, як представник ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД .

Таким чином, оскільки постановою Верховного суду України було встановлено, що решта житлових приміщень в секції № 1 літера А , щодо яких ухвалено рішення суду першої інстанції, до яких відноситься, зокрема квартира № НОМЕР_2, зареєстрована Київським міським бюро технічної інвентаризації на праві власності за товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД та фізичними особами, а тому позивачу, який був присутній 29.10.2002 як представник ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД у судовому засіданні, було відомо про те, що спірне приміщення не перебувало у власності відповідача-1 - ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД .

Згідно з ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.

Крім того, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК України учасники товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Відповідно до п. 4.1. статуту ТОВ ТД Вэма.LTD в редакції від 1992, затвердженого зборами учасників від 15.08.1992 протокол № 3, яке змінило свою назву на ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , учасники товариства мають право, окрім іншого, отримувати інформацію про діяльність товариства.

Згідно з пп. 6.1.6. п. 6.1. статуту ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД в редакції від 2006, затвердженого протоколом № 21 зборів учасників товариства від 20.03.2005, учасники мають право одержувати дані та відомості щодо діяльності товариства, стану його майна, розмірів прибутків та збитків. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.

Таким чином, законодавством України та статутом ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД було передбачено право учасника одержувати інформацію про діяльність товариства.

Отже, оскільки відповідно до постанови Верховного суду України від 29.10.2002 було встановлено, що рішенням арбітражного суду м. Києва від 19.09.2000 у справі № 2/468 визнано право власності державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом на житлові приміщення № 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, тоді як решта житлових приміщень в секції № 1 літера А , щодо яких ухвалено рішення суду першої інстанції, до яких відноситься, зокрема спірна квартира № НОМЕР_2, зареєстрована Київським міським бюро технічної інвентаризації на праві власності за товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД та фізичними особами, а тому з дати прийняття постанови Верховним судом України позивач був обізнаний про вихід спірної квартири № НОМЕР_2 з майна підприємства - ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД .

Отже, за висновком суду, у позивача, як учасника ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , була об'єктивна можливість з 29.10.2002 дізнатись про факт свого порушеного права, а саме одержати інформацію щодо стану спірної квартири АДРЕСА_2, та відповідно ознайомитись з оспорюваним договором купівлі-продажу.

Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

У п. 2.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними зазначено, що необхідно мати на увазі також припис пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за змістом якого до позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину правила ЦК України про позовну давність застосовуються за умови, коли право на подання відповідного позову виникло після 1 січня 2004 року; до позовів же, право на подання яких виникло до зазначеної дати, застосовується попереднє законодавство про позовну давність, тобто відповідні норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку, що у позивача, як учасника ТОВ Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД , була об'єктивна можливість з 29.10.2002 дізнатись про факт свого порушеного права, що свідчить про те, що право на подання позову щодо визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення від 27.07.2001, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054 виникло до 01.01.2004, норми про позовну давність у даних правовідносинах слід застосовувати в редакції Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

При цьому, у ст. 75 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року зазначено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (ст. 76 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року).

Як встановлено судом, у позивача виникло право на подання позову з 29.10.2002.

У ст. 80 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року зазначено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Позивачем жодним чином не заявлено про наявність поважних причин пропуску позовної давності щодо подання даного позову до суду.

При цьому, матеріали справи не містять доказів зупинення або переривання перебігу строків позовної давності (ст.ст. 78, 79 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року).

Враховуючи викладені обставини, беручи до уваги, що суд дійшов висновку про порушення прав позивача (враховуючи заявлені предмет та підстави позову), водночас з огляду на пропущену позивачем позовну давність щодо звернення до суду з даним позовом, суд дійшов висновку про відмову у позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД та Товариства з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД про визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення від 27.07.2001, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у позові.

При цьому, судом встановлено, що відповідачем-2 (Товариством з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД ) було сплачено судовий збір у розмірі 1339,80 грн. за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014 у справі №910/9266/14; судовий збір у розмірі 1653,60 грн. за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 у справі №910/9266/14; судовий збір у розмірі 1515,80 грн. за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 25.07.2016 у справі №910/9266/14, що разом становить 4509,20 грн.

Враховуючи, що наразі на новому розгляді суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, понесені відповідачем 2 судові витрати у загальному розмірі 4509,20 грн. (сплачений судовий збір) покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 74, 76-80, ч. 1 ст. 129, ст.ст. 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-інвестиційна компанія ПСП.ЛТД та Товариства з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД про визнання недійсним Договору купівлі-продажу жилого приміщення від 27.07.2001, посвідченого державним нотаріусом 11-ї Київської державної нотаріальної контори Леонтьєвою Н.Й., зареєстрованого в реєстрі за №5с-1054.

2. Стягнути з ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ІСМ Інтернешнл ЛТД (04073, м. Київ, проспект Московський, буд. 6; ідентифікаційний код 30407463) судовий збір у розмірі 4509 (чотири тисячі п'ятсот дев'ять) грн 20 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 04.03.2019

Суддя Д.О. Баранов