Постанова

від 14.03.2019 по справі 648/3688/17

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2019 р.м.ОдесаСправа № 648/3688/17 Головуючий в 1 інстанції: Ковбій О.В.

П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Стас Л.В.

суддів - Турецької І.О., Шеметенко Л.П.

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Чорнобаївської сільської ради Білозерського району Херсонської області, третя особа - ОСОБА_2 про скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1Г.) звернувся до суду з позовом до Чорнобаївської сільської ради Білозерського району Херсонської області (далі - відповідач, Чорнобаївська сільська рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, про скасування п. 1.1 рішення Чорнобаївської сільської ради Білозерського району Херсонської області від 05.05.2017р. № 315, яким ОСОБА_2 надана згода на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (присадибної ділянки), яка знаходиться в с. Чорнобаївка по вул. 9-го Січня, 4 орієнтованої площею 0,11 га, з метою подальшої передачі земельної ділянки у власність.

Обґрунтовуючи свою правову позицію позивач зазначив, що оскаржуваним рішенням ОСОБА_2 надана згода на розробку технічної документації і землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (присадибної ділянки), яка знаходиться в с. Чорнобаївка по вул. 9-го Січня, 4 орієнтованої площею 0,11 га з метою подальшої передачі земельної ділянки у власність. Позивач зазначив, що вказана земельна ділянка перебуває у його спільному користуванні із власником домоволодіння №4 по вул. 9-го Січня в с. Чорнобаївка, Херсонської області ОСОБА_2, загальною площею 0,14 га. Крім того, позивач також послався на протиправність рішення з огляду на те, що земельна ділянка, право власності на яку бажає отримати ОСОБА_2, не сформована та є новою земельною ділянкою, тому рішенням сільської ради могла бути надана згода на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а не дозвіл на виготовлення технічної документації.

Як вбачається з матеріалів справи, Ухвалою Білозерського районного суду Херсонської області від 21.02.2018 року провадження у справі закрито у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018р. ухвалу Білозерського районного суду Херсонської області від 21.02.2018 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року в задоволенні позову - відмовлено.

В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду від 13.12.2018 року, та прийняти нову постанову про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги є ідентичними тим, що викладені в позовній заяві.

Відповідач не реалізував своє процесуальне право подання відзиву на апеляційну скаргу.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України , в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 4 , п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін суб'єкт владних повноважень означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України ).

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким третій особі ОСОБА_2 - надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою з подальшою передачею земельної ділянки йому у власність, а ця ділянка межує із земельною ділянкою позивача.

За позицією позивача, оскаржуваним рішенням порушені його інтереси, оскільки площа земельної ділянки, яку бажає отримати у власність третя особа, є значно більшою, ніж його доля у сумісній власності. Тобто позивач, захищаючи своє право користування частиною земельної ділянки, фактично оскаржує право третьої особи на отримання у власність земельну ділянку, яка вже знаходиться у його довічному користуванні, згідно рішення Чорнобаївської сільської ради Білозерського району Херсонської області від 17.10.1991 р.

Таким чином, спір у справі, що розглядається, регулюються нормами цивільного права.

Конституційний Суд України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналіз зазначених обставин справи дає підстави ОСОБА_3 Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Водночас, як вказує ЄСПЛ, у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене право на суд разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatisрішення ЄСПЛ у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства ( Golder. the United Kingdom ) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див.mutandis рішення ЄСПЛ у справі Станєв проти Болгарії ( Stanev. Bulgaria ) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі Буланов та Купчик проти України ( Bulanov and Kupchik v. Ukraine , заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі Андрієвська проти України ( Andriyevska. Ukraine , заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі Мосендз проти України ( Mosendzv. Ukraine , заява № 52013/08), в якомуЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі Шестопалова проти України ( Shestopalova v. Ukraine , заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

Колегія суддів звертає увагу на те, що 31 травня 2018 року Одеський апеляційний адміністративний суд прийняв постанову, якою направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважав, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства.

Відтак, у випадку ухвалення апеляційним судом при теперішньому розгляді справи постанови про закриття провадження, через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Тому колегія суддів вважає, що непослідовність національного суду може створити позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію, та доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Така позиція узгоджується з правовим висновком ОСОБА_3 Верховного Суду у Постанові від 17.10.2018 року у справі № 201/4802/16-а.

Судом встановлено, що 27 березня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Чорнобаївської сільської ради з заявою про надання згоди на розробку технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) під будівництво та обслуговування жилого будинку і споруд орієнтовною площею 0,11 га за адресою: Херсонська області, Білозерський район, с. Чорнобаївка, вул. 9-го Січня,4 з метою подальшої передачі земельної ділянки у власність. До заяви ОСОБА_2 додано копії Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21.11.2011р., паспорту громадянина України та Технічного паспорту на житловий будинок.

Рішенням Чорнобаївської сільської ради Білозерсьокого району Херсонської області від 05.05.2017 року № 315 (п.1.1) ОСОБА_2. В.М. надано згоду на розробку технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) під будівництво та обслуговування жилого будинку і споруд орієнтовною площею 0,11 га за адресою: Херсонська області, Білозерський район, с. Чорнобаївка, вул. 9-го Січня,4 з метою подальшої передачі земельної ділянки у власність.

Не погоджуючись з рішенням Чорнобаївської сільської ради Білозерсьокого району Херсонської області від 05.05.2017 року № 315, позивач звернувся до суду з даним позовом, вказуючи на те, що рішенням виконавчого комітету Чорнобаївської сільської ради народних депутатів Білозерського району Херсонської області № 68 від 17.10.1991р. нарізано земельні ділянки в особисте довічне користування з правом наслідування для ведення підсобного господарства і зведення житлових будинків ОСОБА_1, по вул. 9 Січня, 4 в розмірі 0,07 га та ОСОБА_2 по вул. 9 Січня, 4 в розмірі 0,07 га.

На зазначеній земельній ділянці побудовані житлові будинки, з адресами: с. Чорнобаївка, вул. 9-го Січня, 4, який належить ОСОБА_2 та с. Чорнобаївка, вул. 9-го Січня, 4-а, який належить ОСОБА_1

Не зважаючи на те, що земельна ділянка знаходить в спільному користуванні і те, що рішенням № 68 від 17.10.1991р. нарізано земельні ділянки в розмірі по 0,07 га і ОСОБА_4 і ОСОБА_2, оскаржуваним рішенням надано дозвіл на розробку технічної документації на земельну ділянку в розмірі 0,11 га, що значно перевищує його частку.

Сторонами не оспорювалося те, що третій особі - ОСОБА_2 у зв'язку з наявністю спору щодо земельної ділянки, відносно якої йому було надано згоду на розробку технічної документації із землеустрою, відмовлено у погодженні зазначеної технічної документації.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з правомірності рішення Чорнобаївської сільської ради Білозерсьокого району Херсонської області від 05.05.2017 року № 315, яким ОСОБА_2 було надано дозвіл на виготовлення не проекту щодо відведення земельної ділянки, а саме технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки, оскільки згідно ст. 50 Закону України Про землеустрій , проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, проте з інших мотивів.

Спірні правовідносини регулюються нормами конституції України, КАС України, Земельного кодексу України" від 18 грудня 1990 року № 561-XII, Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 116 ЗК України громадян набувають право власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (п. в ч. 3 ст. 116 ЗК України).

У статті 121 ЗК України передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України визначено у статті 118 ЗК України. Відповідно до положень частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Згідно ст. 55 Закону України Про землеустрій такими технічними матеріалами є технічна документація щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Процедура встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, за змістом частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України , в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України ). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Таким чином, в межах даного спору необхідно дослідити реальність та законність інтересів позивача на предмет легального користування майном.

Так, у якості підстави на порушення спірним рішенням права користування зазначеною земельною ділянкою, позивач послався на наявність у нього права на особисте довічне користування, на підставі рішення виконавчого комітету Чорнобаївської сільської ради народних депутатів Білозерського району Херсонської області № 68 від 17.10.1991р. земельною ділянкою площею 0,7 га за адресою : с. Чорнобаївка, вул. 9-го Січня, 4-а.

Проаналізувавши норми чинного законодавства та обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що спірне рішення відповідача не порушує права та інтереси позивача, відтак відсутні підстави для задоволення адміністративного позову.

Так, згідно статті 5 закону України "Про землеустрій" об'єктами землеустрою є: територія України; території адміністративно-територіальних одиниць або їх частин; території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

Суб'єктами землеустрою є: органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування; юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій; землевласники та землекористувачі (статті 4 Закону).

Відповідно до статті 1 закону України "Про землеустрій" , технічна документація із землеустрою - сукупність текстових та графічних матеріалів, що визначають технічний процес проведення заходів з використання та охорони земель без застосування елементів проектування.

Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (ч.2 статті 55 закону).

Таким чином, з метою отримання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок у власність для використання за цільовим призначенням, зацікавлена особа розробляє технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж невитребуваних земельних ділянок (паїв) в натурі (на місцевості).

Частиною десятою статті 55 закону України "Про землеустрій" передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: а) завдання на складання технічної документації із землеустрою; б) пояснювальну записку; в) рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою (у випадках, передбачених законом); г) згоду власника земельної ділянки, а для земель державної та комунальної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на відновлення меж земельної ділянки користувачем; ґ) довідку, що містить узагальнену інформацію про землі (території); д) копію документа, що посвідчує фізичну особу, або копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців; е) копію документа, що посвідчує право на земельну ділянку (у разі проведення робіт щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); є) копію правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за умови якщо права власності на такі об'єкти зареєстровані); ж) матеріали польових топографо-геодезичних робіт; з) план меж земельної ділянки, складений за результатами зйомки, на якому відображаються зовнішні межі земельної ділянки із зазначенням власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, усі поворотні точки меж земельної ділянки, лінійні проміри між точками на межах земельної ділянки, межі вкраплених земельних ділянок із зазначенням їх власників (користувачів); и) кадастровий план земельної ділянки; і) перелік обмежень у використанні земельної ділянки; ї) у разі необхідності документ, що підтверджує повноваження особи діяти від імені власника (користувача) земельної ділянки при встановленні (відновленні) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); й) акт приймання-передачі межових знаків на зберігання, що включається до документації із землеустрою після виконання робіт із встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками.

Отже, технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає певний перелік дій та документів, без вчинення та наявності яких остання не буде відповідати вимогам статті 55 закону України "Про землеустрій" , а відтак не може бути затверджена.

Крім того, пунктом 1 Перехідних положень Земельного кодексу України встановлено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. Таким чином рішення відповідних органів про надання в користування земельних ділянок вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Оскільки позивачем на час розгляду справи не доведено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) затверджена, то колегія суддів дійшла висновку, що права позивача не порушені.

Також, колегія суддів звертає увагу, на те, що сторони безпосередньо в судому засіданні підтвердили той факт, що наразі в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) 3-й особі відмовлено, то жодні права ОСОБА_1 ще не порушені, та позивач намагається уникнути їх порушення в майбутньому.

Окрім того , у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14, постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року в справі № 766/6141/16-а висловлена позиція, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування, в тому числі в оренду.

Таким чином, врахувавши позицію суду найвищої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що рішення компетентного органу щодо надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі з метою подальшої передачі у власність, не зачіпає права та інтереси будь-яких осіб, у тому числі і осіб, які вважають, що мають будь-яке право на земельну ділянку, на частину якої наданий такий дозвіл, а відтак, навіть за умови легітимного права мирного користування майном - земельною ділянкою, будь-які права та інтереси позивача не порушені. Відповідно, відсутні підстави для задоволення даного позову.

Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні даного адміністративного позову, однак з наведених вище підстав.

Отже, колегія суддів вважає, що відсутність у позивача прав чи обов'язків у зв'язку з оскаржуваними діями відповідачів, не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що суд дійшов правильного висновку про те, що позов є необґрунтованим, а тому правильно відмовив в задоволенні позову. Однак висновок суду з посиланням на правомірність дій відповідачів у сфері виконання владно - управлінських функцій відносно позивача, є помилковим.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення, з підстав неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини ( ч. 4 ст. 317 КАС України).

Відповідно до ст. 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У справі, що розглядається, суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з помилковим застосуванням норм матеріального права, тому апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - зміні у мотивувальній частині.

Керуючись ст. 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 14 березня 2019р.

Головуючий суддя ОСОБА_5 Судді ОСОБА_6 ОСОБА_7