Ухвала

від 25.03.2019 по справі 640/4715/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

1/251

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 УХВАЛА

25 березня 2019 року м. Київ № 640/4715/19

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі судді Клочкової Н.В., розглянувши заяву фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову в адміністративній справі

за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

до Головного управління Держпраці у Київській області

про визнання протиправними та скасування постанов про накладення штрафу

В С Т А Н О В И В :

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (надалі - позивач, ФОП ОСОБА_1, адреса: АДРЕСА_1) до Головного управління Держпраці у Київській області (надалі - відповідач, адреса: 04060, місто Київ, вулиця Вавілових, будинок 10), в якій позивач просить:

- визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 05 березня 2019 року №КВ389/1520/АВ/ТД/ФС- 149;

- визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області від 05 березня 2019 року про накладення штрафу уповноваженими особами №КВ389/1520/АВ/ІП/ФС- 150.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі.

Одночасно з позовною заявою позивачем до Окружного адміністративного суду міста Києва подано заяву про забезпечення позову шляхом:

- зупинення дії постанови Головного управління Держпраці у Київській області від 05 березня 2019 року №КВ389/1520/АВ/ТД/ФС - 149 про накладення штрафу уповноваженими особами у розмірі 250380,00 грн до набрання законної сили рішенням суду у даній справі;

- зупинити дію постанови Головного управління Держпраці у Київській області від 05 березня 2019 року №КВ389/1520/АВ/ІП/ФС - 150 про накладення штрафу уповноваженими особами у розмірі 4173,00 до набрання законної сили рішення суду у даній справі;

- заборонити Головному управлінню Держпраці у Київській області звертатися до органів державної виконавчої служби з клопотанням про відкриття виконавчого провадження для примусового виконання постанови Головного управління Держпраці у Київській області від 05 березня 2019 року №КВ389/1520/АВ/ТД/ФС-149;

- заборонити Головному управлінню Держпраці у Київській області звертатися до органів державної виконавчої служби з клопотанням про відкриття виконавчого провадження для примусового виконання постанови Головного управління Держпраці у Київській області від 05 березня 2019 року №КВ389/1520/АВ/ІП/ФС-150 до набрання законної сили рішенням суду у даній справі.

В обґрунтування поданої заяви про забезпечення позову позивач посилається на те, що з 12 лютого 2019 року до 13 лютого 2019 року Головним управлінням Держпвраці у Київській області проводилось інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1, за результатами якого, інспекторами управління складено Акт інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю від 13 лютого 2019 року №КВ389/1520/АВ, яким виявлено правопорушення, передбачені частиною 1 статті 21 КЗпП України, частиною 3 статті 24 КЗпП України.

За результатами розгляду зазначеного Акту, відповідачем винесено оскаржувані постанови про накладення штрафу уповноваженими особами від 05 березня 2019 року.

Позивач звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просить суд визнати неправомірними та скасувати ці постанови.

Водночас, позивач зазначає у заяві про забезпечення позову, що існують підстави для забезпечення позову судом до вирішення справи по суті і набрання рішення суду законної сили.

Так, обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову, позивач послалася на те, що 21 лютого 2019 року листом остання направила відповідачеві акт, підписаний із зауваженнями, заперечення до Акту та клопотання від 19 лютого 2019 року про ознайомлення з матеріалами інспекційного відвідування.

Позивач стверджує, що 04 березня 2019 року, у зв'язку з тим, що Головним управління Держпраці у Київській області не було надано позивачеві матеріали інспекційного відвідування, остання звернулась до відповідача з клопотанням про відкладення розгляду справи, яке було зареєстровано в канцелярії відповідача за вих. №69878/5/19 та безпідставно, на її думку, відхилено.

05 березня 2019 року позивач отримала лист відповідача від 24 лютого 2019 року №43/2119/3194, в якому її повідомлено про те, що заперечення до Акту інспекційного відвідування від 13 лютого 2019 року №КВ389/1520/АВ, подані та підписані представником позивача, залишені без розгляду, у зв'язку з тим, що довіреність, якою позивач уповноважила свого представника, начебто, відсутня у відповідача і не є нотаріально завіреною.

В той же час, позивач наголошує на тому, що з 13 лютого 2019 року у відповідача вже була в наявності довіреність її представника, що підтверджується розділом ІІ Акту, за яким, від уповноваженої особи позивача за довіреністю відповідачем вже приймалися документи та тим фактом, що за нею представник позивача брав участь 05 березня 2019 року у розгляді справи про винесення оскаржуваних постанов, що, за доводами позивача, доводить маніпуляцію відповідача фактами та неправомірність його дій.

З метою отримання матеріалів інспекційного відвідування та наказу, на підставі якого воно проводилось, 12 березня 2019 року представником позивача відповідачеві направлено адвокатський запит з проханням надати всі матеріали інспекційного відвідування позивача, проте, в установлений законом строк, відповіді на вказаний запит отримано не було.

Таким чином, як вважає позивач, очевидними є ознаки протиправності дій та рішень відповідача, порушення ними прав позивача, яка звернулась до суду з позовом, але фактично позбавлена можливості повноцінного захисту, адже досі не ознайомлена з доказами своєї вини.

Крім того, позивач у заяві про забезпечення позову зазначила, що несе реальний ризик примусового стягнення з неї не лише суми оспорюваної штрафної санкції, а й витрат виконавчого провадження, оскільки відповідно до пункту 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509, штраф сплачується протягом одного місяця з дня прийняття постанови про накладення штрафу, про що суб'єкт господарювання або роботодавець повідомляють уповноваженій посадовій особі, яка склала постанову про накладення штрафу.

З урахуванням того, що оскаржувані постанови були винесені уповноваженою посадовою особою відповідача 05 березня 2019 року та направлені на її адресу поштою, позивач отримала можливість повноцінно ознайомитись з їх змістом лише наприкінці робочого дня 15 березня 2019 року, коли їх отримала. Як випливає зі змісту постанов сума штрафів за ними підлягає сплаті протягом одного місяця з дня прийняття постанов, тобто вже 05 квітня 2019 року, а в самих постановах зазначено, що вони набирають законної сили 16 березня 2019 року.

Таким чином, за доводами позивача, відповідач вже зараз може звернутися до органів виконавчої служби для примусового стягнення. Разом з цим, як вказала позивач, незважаючи на оскарження цих постанов позивачем в судовому порядку, відкриття провадження судом в адміністративній справі, саме по собі, не може зупинити дію рішень суб'єкта владних повноважень.

Отже, як зазначає позивач, враховуючи те, що судовий процес у цій справі може тривати від одного до декількох місяців, для позивача вже зараз існує реальна небезпека отримати статус боржника зі значною для її матеріального статусу сумою боргу, в разі, якщо відповідач ініціює примусове виконання оскаржуваних постанов про накладення штрафу від 05 березня 2019 року, проти яких позивач заперечує, що, в свою чергу, спричинить і інші негативні наслідки, передбачені Законом України Про виконавче провадження .

Крім того, позивач послалась на те, що вказані обставини призведуть до негативних фінансових наслідків для позивача у вигляді стягнення не лише суми штрафної санкції, яка є спірною, а й витрат виконавчого провадження.

Також, за доводами позивача, в даному випадку існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, що проявляється, зокрема, в неможливості здійснення господарських операцій та ймовірності неналежного виконання або невиконання зобов'язань позивача перед його постачальниками, оскільки, на думку позивача, господарська діяльність ФОП ОСОБА_1 може бути зупинена через накладення арешту на банківський рахунок виконавчим органом. Проте, такі доводи позивача є спірними, оскільки належних та допустимих доказів, що такі дії вчинені суду не надано.

Також позивач вказує на суму штрафу, та зазначає, що невжиття судом заходів забезпечення позову значно ускладнить на довгий час на можливе відновлення прав позивача за судовим рішенням.

Сукупність наведених обставин, за твердженнями позивача, вказує на існування об'єктивної необхідності вжиття заходів забезпечення позову.

Розглянувши заяву фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Частиною 2 статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Суд зазначає, що підстави, з яких може бути вжито заходів забезпечення позову, є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Також, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав будуть значними.

Тобто, обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Частиною 1 статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України визначено види забезпечення позову.

У відповідності до частини 2 статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи до забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Суди не вправі вживати такі заходи до забезпечення позову, які є фактично рівнозначними задоволенню позовних вимог.

Суд зазначає, що вирішуючи питання про забезпечення позову, суд надає оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення адміністративного суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Так, обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначає, що у випадку звернення оскаржуваних постанов до примусового виконання позивач, окрім негативних фінансових наслідків у вигляді стягнення штрафу, зазнає фінансових втрат, пов'язаних зі сплатою витрат виконавчого провадження.

Таким чином, вимоги позивача про застосування заходів забезпечення позову обумовлені можливістю звернення оскаржуваних постанов до примусового виконання, з приводу чого суд зазначає наступне.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України Про виконавче провадження .

Пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону України Про виконавче провадження передбачено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Проте, в матеріалах справи відсутні відомості щодо звернення Головного управління Держпраці у Київській області до органів виконавчої служби з приводу відкриття виконавчого провадження, що свідчить про відсутність на момент звернення з цією заявою доказів загрози завдання позивачеві шкоди або збитків внаслідок звернення стягнення на його активи до надання судом правової оцінки оскаржуваним постановам.

Застосування судом обраних позивачем заходів забезпечення позову, не може ґрунтуватись лише на припущеннях позивача про вірогідність вчинення відповідачем дій, спрямованих на примусове виконання оскаржуваних постанов.

Позивачем не надано належних доказів на підтвердження існування в даний момент очевидної небезпеки заподіяння шкоди її правам та інтересам до ухвалення рішення в цій справі, а викладені у заяві про забезпечення позову обставини, свідчать про відсутність належного обґрунтування того, що захист прав та інтересів позивача стане неможливим без вжиття заходів забезпечення позову або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

В той же час, суд зауважує, що чинним законодавством України не передбачено можливості застосування такого виду забезпечення позову, як заборона на звернення до органів державної виконавчої служби з заявами про відкриття виконавчого провадження, оскільки таким правом на звернення до органів виконавчої служби фізична, юридична особи або органи державної влади наділені в силу Закону України Про виконавче провадження , а заборона вчиняти такі дії свідчить про безпідставне обмеження їх прав.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що у справі Беєлер проти Італії Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

У рішенні від 09 січня 2007 року у справі Інтерсплав проти України Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами, воно має забезпечувати справедливий баланс між інтересами особи і суспільства.

Тобто, при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову необхідно перевірити наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що зупинення дії постанов Головного управління Держпраці у Київській області, за відсутності на даній стадії підстав стверджувати, що такі дії обов'язково будуть здійснені протягом розгляду даної справи, зумовить виникнення невиправданого судового втручання у діяльність суб'єкта владних повноважень, що, у свою чергу, йде у розріз з метою інституту забезпечення позову.

В той же час, суд вважає за необхідне зазначити, що посилання позивача ознаки очевидної протиправної, якими на думку позивача є порушення її прав в частині ненадання можливості ознайомитися з матеріалами інспекційного відвідування та ненадання у строки, встановлені чинним законодавством, відповіді на адвокатський запит, то такі посилання не можуть свідчити, на даній стадії, про наявність ознак протиправності дій та рішень відповідача саме в цій адміністративній справі, оскільки предметом спору в цій справі є не порядок ознайомлення з відповідними матеріалами та направлення відповідей на запит, а постанови про накладення штрафу.

Вжиття заходів забезпечення позову з цих підстав, означало би фактично вирішення справи по суті, до початку її розгляду, без врахування позиції іншої сторони.

З урахуванням зазначеного, у суду відсутні правові підстави вважати, що невжиття судом заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав та інтересів позивача, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 150, 151, 153-155, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні заяви фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею (суддями). Відповідно до частини 8 статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала про відмову у забезпеченні адміністративного позову може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Клочкова