Постанова

від 21.03.2019 по справі 915/483/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 915/483/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Міщенка І.С.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Туристична база "Південний Буг"

на постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Колоколов С.І., судді Принцевська Н.М., Богацька Н.С.) та на рішення Господарського суду Миколаївської області від 20.07.2018 (суддя Коваль С.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Туристична база "Південний Буг"

до Миколаївської міської ради та Фізичної особи - підприємця Овсянко Ганни Валеріївни

про встановлення сервітуту,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Туристична база "Південний Буг" (далі - позивач), просило встановити на свою користь строковий платний земельний сервітут на запропонованих ним умовах відносно земельної ділянки площею 152,00 кв. м, що розташована в межах земельної ділянки загальною площею 1200,00 кв. м, (кадастровий номер 4810137200:07:001:0005, на дату передачі в оренду кадастровий номер 4810136300:01:001:0006), яка була надана Миколаївською міською радою (далі - відповідач-1) в оренду Фізичній особі - підприємцю Овсянко Ганні Валеріївні (далі - відповідач-2).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-2 заблокував шлях, який є єдиним існуючим проїздом до земельної ділянки, яка перебуває у користуванні позивача, у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості її використовувати, так як відсутні інші шляхи проїзду до неї. При цьому позивач вказує на те, що він вчинив всі можливі дії по встановленню сервітуту за договором, але досягти домовленості зі сторонами не вдалося.

Оскарженою у касаційному порядку постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 було залишено без змін рішення Господарського суду Миколаївської області від 20.07.2018, яким у позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що об'єкти рухомого майна не пов'язані нерозривно із земельною ділянкою, а тому вони не можуть бути перешкодою для встановлення земельного сервітуту. Позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не навів жодних мотивів, з яких він відхилив доводи апеляційної скарги позивача.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 02.12.2009 між відповідачами був укладений договір оренди землі № 7209, відповідно до умов якого відповідачу-2 була надана в оренду земельна ділянка, площею 1200 кв.м, кадастровий номер 4810137200:07:001:0005, на дату передачі в оренду кадастровий номер 4810136300:01:001:0006 (далі-земельна ділянка), на період будівництва спортивно-оздоровчого комплексу в районі водно-технічної бази ОСВОД на Бузькому бульварі (Заводський район) у місті Миколаєві.

11.07.2013 між позивачем та відповідачем-1 було укладено договір оренди землі № 9335, з урахуванням змін, за умовами якого позивач отримав в оренду земельну ділянку 6296 кв. м, кадастровий номер 4810137200:07:001:0001, для завершення будівництва туристичної бази в районі житлових будинків №№13-15 по Бузькому бульвару (Центральний район) у місті Миколаєві, строком до 01.04.2019.

Апеляційним судом встановлено, що листом від 14.08.2013 № 37/13 позивач звернувся до відповідача-1 з пропозицією про встановлення земельного сервітуту та надання дозволу на складання технічної документації із землеустрою для подальшого укладення договору.

Рішенням відповідача-1 від 12.12.2013 № 36/28 позивачу був наданий дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту орієнтовною площею 148 кв. м, в межах земельної ділянки, відведеної рішенням відповідача-1 від 01.10.2009 № 38/32 відповідачу-2, для укладення договору сервітуту (право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху), строком до 04.08.2016, для будівництва туристичної бази в районі житлових будинків №№ 13-15 по Бузькому бульвару.

Позивач розробив технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, але відповідач-1 відмовився її затверджувати, посилаючись на заперечення відповідача-2 проти встановлення земельного сервітуту для проходу та проїзду через земельну ділянку.

Апеляційним судом встановлено, що позивач звертався до відповідачів з пропозицією укласти договір земельного сервітуту, але відповідей не отримав.

Крім того, суди встановили, що згідно висновку судової земельно-технічної експертизи Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області від 16.04.2018 № 125-079 технічно неможливо влаштування іншого додаткового проїзду на земельну ділянку позивача станом на день обстеження, а розробити варіанти технічної можливості встановлення на земельній ділянці земельного сервітуту у вигляді прав проїзду на транспортному засобі та проїзду будівельної техніки до земельної ділянки позивача, не надається можливим.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, врахувавши висновки експертизи, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не подав доказів наявності шляху на земельній ділянці, а встановлення земельного сервітуту унеможливить відповідачу-2 використовувати земельну ділянку за її цільовим призначенням.

Підстави для скасування судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Пунктом 2 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України встановлено, що речовими правами на чуже майно є право користування (сервітуту).

Приписами статті 401 наведеного Кодексу передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч.1).

Статтею 402 вказаного Кодексу визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ч.2). У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (ч.3).

Згідно статті 403 зазначеного Кодексу сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч.1). Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (ч.2).

Відповідно до статті 404 наведеного Кодексу право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч.1). Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (ч.2).

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ч.1). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу (ч.2). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (ч.4).

Пунктами "а" та "б" частини першої статті 99 наведеного Кодексу передбачено, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: право проходу та право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху.

Приписами статті 100 вказаного Кодексу визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки (ч.2).

Таким чином, положення наведеного законодавства передбачають можливість а не обов'язок встановлення земельного сервітуту, та вимагає такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

У відповідності до вимог частини шостої статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.

Встановивши, що позивач не довів тих обставин, з якими пов'язував свої вимоги, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками судів, оскільки із встановлених ними обставин справи вбачається, що позивач та відповідач-2 не є суміжними землекористувачами, при цьому суди правильно вказали на те, що встановлення земельного сервітуту позбавить відповідача-2 можливості здійснювати будівельні роботи на орендованій ним земельній ділянці, оскільки згідно відповідних документів на ній передбачено розміщення певних транспортних засобів та будівельних матеріалів.

Так, як встановлено судом апеляційної інстанції, у висновку судової земельно-технічної експертизи по справі вказано, що неможливо розробити технічну документацію для встановлення земельного сервітуту на орендованій відповідачем-2 земельній ділянці через те, що згідно з Будгенпланом робочого проекту на будівництво спортивно-оздоровчого комплексу в районі водно-технічної бази ОСВОД на Бузькому бульварі, зображені стоянки гусеничного крану МКГ-25 та автомобільного крану КС-4574 з границею межами дії монтажного крану та границі небезпечної зони переміщення вантажу з кутом обмеження повороту стріли крану, а також розташування складування будівельних матеріалів для виконання будівництва, що перешкоджають встановленню сервітуту у вигляді прав проїзду на транспортному засобі та проїзду будівельної техніки до земельної ділянки загальною площею - 6296,00 кв. м за кадастровим номером 4810137200:07:001:0001 в період виконання будівельних робіт на земельній ділянці площею 1200,0 кв.м. За таких обставин, у разі встановлення сервітуту, відповідач-1 не зможе здійснювати будівельні роботи на орендованій ним земельній ділянці.

Позивач цих обставин не спростував.

Більш того, як встановлено судами, виготовлена позивачем технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту, не була затверджена відповідачем-1 шляхом прийняття відповідного рішення, що свідчило про відсутність обов'язку у відповідачів розглядати пропозиції позивача щодо встановлення земельного сервітуту.

Крім того, як вбачається зі позовної заяви, позивач наполягав на встановленні земельного сервітуту на запропонованих ним умовах, які перелічені в прохальній частині позову, в той час, як в матеріалах справи наявний проект договору про встановлення земельного сервітуту від 07.03.2017 (т.1, а.с. 54-57), згідно якого позивач пропонував відповідачам підписати його на відповідних умовах, що є відмінним, оскільки запропоновані позивачем у позові умови не узгоджується з умовами, які викладені позивачем у проекті договору.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржених судових рішень.

Доводи позивача про те, що об'єкти рухомого майна не пов'язані нерозривно із земельною ділянкою, а тому вони не можуть бути перешкодою для встановлення земельного сервітуту, є безпідставними, та спростовуються вищенаведеним.

Твердження позивача про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не навів жодних мотивів, з яких він відхилив доводи апеляційної скарги позивача, відхиляються, так як апеляційний суд дав їм належну оцінку та відхилив з огляду на безпідставність.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Васильєв проти України (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених судових рішень немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Туристична база "Південний Буг" залишити без задоволення, а постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 у справі Господарського суду Миколаївської області №915/483/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

І.С. Міщенко