Окрема думка

від 28.03.2019 по справі 814/1697/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б. , Саприкіної І. В.

у справі № 814/1697/17 (провадження № 11-900апп18)

за позовом Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро (далі - ПП ВКП Каро ) до Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Врадіївська РДА), треті особи: ОСОБА_4, Приватне підприємство Веселий Роздол (далі - ПП Веселий Роздол), Краснопільська сільська рада Врадіївського району Миколаївської області (далі - Сільрада) про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

Короткий виклад історії справи

У серпні 2017 року ПП ВКП Каро звернулося до суду з позовом до Врадіївської РДА, в якому просило скасувати рішення відповідача від 9 серпня 2016 року № 30846135.

На обґрунтування позову послалося на те, що Врадіївська РДА в порушення вимог законодавства при реєстрації договору від 26 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 і ПП Веселий Роздол , не перевірила чи зареєстровано право оренди на земельну ділянку за іншими особами, чим порушила права та законні інтереси ПП ВКП Каро на право оренди земельної ділянки, допустивши подвійну реєстрацію відповідного права.

Суд установив, що у ОСОБА_6 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 11 березня 2001 року

НОМЕР_1 перебувала у власності земельна ділянка площею 5,48 га, розташована на території Сільради.

16 серпня 2006 року між ОСОБА_6 і ПП ВКП Каро укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на сім років - до 2012 року.

25 березня 2008 року зазначений договір оренди зареєстровано у Врадіївському секторі реєстрації Миколаївської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 040801200086.

6 липня 2010 року від імені ОСОБА_6 і ПП ВКП Каро укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 16 серпня 2006 року, відповідно до якої строк дії договору продовжено до 31 грудня 2020 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.

5 квітня 2014 року син ОСОБА_6 - ОСОБА_4 прийняв спадщину на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 5 квітня 2014 року.

У цей же день приватним нотаріусом як державним реєстратором, на підставі рішення (індексний номер 12202073) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 5,4823 га з кадастровим номером НОМЕР_2 за ОСОБА_4

12 грудня 2015 року на підставі договору оренди земельної ділянки від 16 серпня 2006 року та додаткової угоди до цього договору від 6 липня 2010 року рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області зареєстровано інше речове право - право оренди земельної ділянки загальною площею 5,48 га, з кадастровим номером НОМЕР_3, яка належить на праві власності ОСОБА_6, за орендарем ПП ВКП Каро строком до 31 грудня 2020 року.

26 квітня 2016 року між ОСОБА_4 та ПП Веселий Роздол укладено договір оренди земельної ділянки площею 5,4823 га ріллі з кадастровим номером НОМЕР_2 строком на 10 років.

9 серпня 2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Врадіївської РДА прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 30846135, а саме про реєстрацію іншого речового права - права оренди ПП Веселий Роздол земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2, яка належить ОСОБА_4

Миколаївський окружний адміністративний суд рішенням від 7 березня 2018 року в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПП ВКП Каро , суд першої інстанції виходив із того, що державний реєстратор Врадіївської РДА під час ухвалення рішення № 30846135 про реєстрацію права оренди ПП Веселий Роздол на земельну ділянку ОСОБА_4 з кадастровим номером НОМЕР_2 діяв правомірно, а тому немає підстав для визнання цього рішення протиправним та скасування.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу ПП ВКП Каро задовольнив частково: скасував рішення суду першої інстанції від 7 березня 2018 року, а провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС)дійшовши висновку, що цей спір випливає з договірних відносин, а тому не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), оскільки скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора з проведення реєстраційних дій за договором оренди землі обов'язково вплине на майнові права третьої особи - ПП Веселий Роздол .

Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник ПП ВКП Каро у касаційній скарзі зазначив, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, є помилковим. На думку скаржника, суд апеляційної інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. При цьому нерухоме майно та права на нього не є предметом спору у заявленому позові, а вимоги про скасування рішень державного реєстратора не є похідними від спору щодо права на таке майно. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 11 грудня 2018 року касаційну скаргу ПП ВКП Каро залишила без задоволення, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2018 року - без змін.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Ключовим мотивом такого рішення визнано те, що цей спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичної особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.

Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах неведених у касаційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Розглядаючи справу, ВеликаПалата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі є приватноправовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність) можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України . Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України . Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Конституційний Суд України зазначив, що стаття 19 КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року

№ 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції Українимає бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю й обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Згідно із частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС ).

З наведеного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.

Предметом позовних вимог у цій справі є скасування рішення відповідача від 9 серпня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 30846135, а саме про реєстрацію іншого речового права - права оренди ПП Веселий Роздол земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2, яка належить ОСОБА_4

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач, приймаючи вказані рішення, порушив вимоги чинного законодавства, зокрема статті 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 10, 18 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон № 1952- IV ), Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127.

Предметом доказування в цій справі є обставини, що підтверджують законність чи незаконність прийнятого відповідачем рішення, яке за своєю юридичною природою є рішенням суб'єкта владних повноважень та повинне прийматися в порядку, на підставі та у спосіб, визначені законом.

Вважаємо, що дослідженню в цій справі підлягають владні, управлінські рішення відповідача щодо державної реєстрації речових прав, прийняті/вчинені відповідачем як суб'єктом владних повноважень.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом № 1952-IV.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Таким чином, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, є публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку.

З огляду на положення частини першої статті 19 ЦПК та пункту 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо.

Згідно з абзацом другим частини першої статті 188 ЦПК, абзацом другим частини першої статті 173 ГПК похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Вважаємо, що вимога про оскарження реєстраційної дії може бути похідною вимогою, якщо вона заявлена разом із основної вимогою, наприклад такою, як вимога про визнання правочину недійним чи витребування майна із чужого незаконного володіння.

Якщо ж позивач обґрунтовує незаконність відповідної реєстраційної дії саме порушенням з боку державного реєстратора під час її здійснення, то така вимога не є похідною від будь-якої іншої вимоги, а є основною вимогою і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною другою статті 2 КАС, який не охоплює оцінки правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірності юридичного факту, що став підставою реєстрації.

Зі змісту позовних вимог убачається, що предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права - права користування земельною ділянкою в разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності чи неправомірності набуття позивачем або ПП Веселий Роздол права користування згаданою вище земельною ділянкою, як і питання, пов'язані з реалізацією ОСОБА_4, права власності на земельну ділянку чи дотриманням умов укладеної ним цивільно-правової угоди, перед судом не порушено.

Такий висновок також випливає із аналізу порядку набуття прав на земельну ділянку.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Так, право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV Про оренду землі (далі - Закон № 161-XIV).

Статтею 125 ЗК передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 ЗКправо власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.

Згідно із частинами другою, третьою статті 3 Закону № 1952-IVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Положеннями Закону № 1952-IV визначено порядок державної реєстрації прав, який включає перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав або прийняття рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону № 1952-IV ).

Частиною третьою статті 10 Закону № 1952-IVпередбачено, що державний реєстратор:

- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

- перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

- під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі;

- під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора вбачається, що одним з його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати за потреби подання додаткових документів тощо.

Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1).

Законодавець поклав на відповідних посадових осіб обов'язок під час реєстрації перевіряти відповідність нормам законодавства форми таких правочинів, відсутність суперечності зареєстрованих прав і тих, що подаються до реєстрації, та в деяких випадках - факт виконання умов правочину. Зазначене свідчить, що реєстрація прав на нерухоме майно не є автоматичною, здійснюється не за явочним принципом. Приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідна посадова особа здійснює дії з аналізу поданих документів, зареєстрованих прав тощо та приймає відповідне рішення про здійснення реєстрації або про відмову у здійсненні такої реєстрації, яке є обов'язковим для заявника. Діяльність з державної реєстрації речових прав в такому випадку має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, здійснюється державним органом або суб'єктом з делегованими державою повноваженнями, тому має всі ознаки діяльності з державного управління. Суб'єкт такої діяльності здійснює від імені і за дорученням держави функції з контролю у сфері державної реєстрації (зокрема перевіряє подані документи), приймає обов'язкові для заявника управлінські рішення, тому має всі ознаки суб'єкта владних повноважень. Такі управлінські відносини за участю суб'єкта владних повноважень, що врегульовані нормами саме адміністративного законодавства, є адміністративними правовідносинами.

Здійснюючи дії при перевірці поданих документів, співставлення зареєстрованих та заявлених до реєстрації прав, державна реєстрація по суті є інститутом превентивного правосуддя, оскільки запобігає порушенню прав та законних інтересів власників, заставодержателів тощо від порушень внаслідок незаконних реєстраційних дій, тим самим зменшуючи кількість звернень до суду з вимогами про визнання реєстраційних дій незаконними.

Тому вважаємо неправильною позицію про те, що рішення державного реєстратора не можуть бути предметом судового контролю окремо від вимог, заявлених у цивільному чи господарському спорі, навіть у разі наявності порушень законодавства з боку державного реєстратора під час виконання ним своїх повноважень.

Позивач наголошував, що наявність такої суперечності між заявленим орендодавцем та зареєстрованим правом ПП ВКП Каро врозумінні пункту 5 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV є підставою для відмови в державній реєстрації прав.

Водночас позивач стверджував, що неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, яке полягало у відсутності перевірки факту існування реєстрації права користування цією ж земельною ділянкою у позивача, призвело до подвійної державної реєстрації права користування.

Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстроване первинно та не припинялося.

Отже, обсяг та зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням відповідача у зв'язку з недотриманням ним вимог законодавства, яке визначає підстави та порядок проведення реєстраційних дій, спричиняє публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право. Такі вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір виник унаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.

Крім того, відповідно до пункту 9 частини першої статті 4 КАС відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

На нашу думку, відповідачем у цій справі повинен бути суб'єкт владних повноважень, рішення якого оскаржується у зв'язку з порушенням вимог законодавства, а не фізична особа (орендодавець), чи особа (суб'єкт) (орендар), щодо якої прийнято рішення про реєстрацію права користування земельною ділянкою.

Ураховуючи наведене, не погоджуємось із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів.

За наведених обставин вважаємо, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що цей спір не підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відтак касаційна скарга підлягала задоволенню із направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду.

Судді Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко

І. В.Саприкіна