Постанова

від 27.03.2019 по справі 754/3933/17-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e -mail : inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 754/3933/17

Головуючий у першій інстанції - Бабко В.В.

Номер провадження № 22-ц/824/2864/2019

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря Удовиченко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація про визнання права користування житлом, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду першої інстанції з вказаним позовом, який мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 була отримана її чоловіком - ОСОБА_5 на підставі ордеру №39943 серія Б, виданого Виконавчим комітетом Дарницької районної ради народних депутатів м. Києва від 05 квітня 1984 року, а в 2006 році вказана квартира була приватизована й відповідно до свідоцтва про право власності від 30 січня 2006 року дана квартира належить ОСОБА_2, її чоловіку та трьом їхнім дітям у рівних долях - 1/5 частка у кожного.

Позивач зазначає, що за життя ОСОБА_5 родиною було прийнято рішення, що після смерті когось із подружжя, спірна квартира перейде у власність сім'ї їхнього сина - ОСОБА_3, який, в свою чергу, зобов'язується доглядати батьків.

В позовній заяві вказано, що після смерті ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, на виконання вищезгаданої домовленості ОСОБА_2 та ОСОБА_6 уклали з ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_4 договір дарування 6/10 частин квартири від 09 листопада 2012 року, проте позивач зазначає, що в момент укладення договору дарування обов'язковою умовою було зобов'язання ОСОБА_3 здійснювати догляд за позивачем, тобто було допущено помилку щодо розуміння природи укладеного правочину.

Однак не дивлячись на вказані обставини вона, як член сім'ї наймача вселилася у вказану квартиру в 1984 році, в подальшому, як співвласник вказаної квартири і наданий час, як член сім'ї власника проживає в даній квартирі постійно протягом більше 30 років та користується даний житлом.

Разом з тим, позивач вказує, що 03 березня 2017 року їй стало відомо, що квартира АДРЕСА_1 була виставлена відповідачами у вказаній справі на продаж в мережі Інтернет і у зв'язку з чим вона звернулась до ЖЕД - 306, де її повідомили, що її було знято з реєстрації місця проживання 21 грудня 2016 року за заявою її сина - ОСОБА_3, без її згоди.

Враховуючи вищевикладені обставини, ОСОБА_2 вважає, що зняття з місця реєстрації відбулося цілком незаконно і з порушенням вимог цивільного законодавства, а договір дарування від 09 листопада 2012 року мав іншу природу і передбачав елементи договору довічного утримання, а тому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд визнати за нею право користування кімнатою, житловою площею 12,3 кв.м. та підсобними приміщеннями (кухнею, ванною кімнатою, санвузлом, коридором), що знаходяться в квартирі АДРЕСА_1.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, яку мотивовано тим, що судом першої інстанції не було взято до уваги той факт, що ОСОБА_3 незаконно зняв з місця реєстрації позивача, без її на то відома та згоди, що свідчить про умисне позбавлення права користування спірною квартирою. Апелянтом наголошується, що ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з 1984 року і дана квартира є єдиним та постійним місцем проживання для позивача, а позбавлення її права користування даним житлом, на думку апелянта, тягне за собою порушення вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Доводи суду першої інстанції щодо того, що ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_3 апелянт також вважає необґрунтованими, оскільки позивач є матір'ю ОСОБА_3 і мала право на обов'язкову частку на квартиру АДРЕСА_1, коли відкрилась спадщина після смерті її чоловіка - ОСОБА_5, а вона є непрацездатною вдовою.

Враховуючи вищевикладене, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2018 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

01 лютого 2019 року на адресу суду надійшов відзив від Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, відповідно до якого вважає апеляційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а рішення суду просить залишити без змін.

04 лютого 2019 року на адресу суду надійшов відзив від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_8, відповідно до якого вважає рішення суду законним та обґрунтованим і просить залишити його без змін.

При апеляційному розгляді справи, ОСОБА_2 та її представник - ОСОБА_7 підтримали доводи поданої апеляційної скарги та просили її задовольнити, мотивуючи свої доводи тим, що позивачка вселилася у спірну квартиру у 1984 році як член сім'ї наймача. І з того часу вона безперервно проживає в даній квартирі та користується вказаним житлом як єдиним своїм місцем проживання. Посилання відповідача на те, що вона проживала в приватному будинку в Житомирській області та має право на спадкування вказаного житла вважає безпідставними, оскільки в приватний будинок вона переїздила лише тимчасово на теплий період року і тільки за життя свого чоловіка. Вважають висновки суду про відсутність у неї права користування спірною квартирою необґрунтованими.

Відповідач ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх представник ОСОБА_8 при апеляційному розгляді справи не заперечили щодо наявності у позивачка права користування квартирою АДРЕСА_1, однак вважають, що оскільки вони - відповідачі у справі є власниками вказаного житлового приміщення, а позивачка не має частки власності у вказаній квартирі, а також вона має право на спадкування приватного будинку АДРЕСА_2, який зареєстрований за батьком померлого чоловіка позивачки ОСОБА_9, тому суд прийняв законне та обґрунтоване рішення у вказаній справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивачки, відповідачів та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції при розгляді вказаної справи установив, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 30 січня 2006 року відділом приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної власності ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_3 в рівних долях (а.с.15 т.1).

Згідно з договором дарування, укладеного 09 листопада 2012 року між ОСОБА_6, ОСОБА_2, як дарувальниками та ОСОБА_3, ОСОБА_4, як обдарованими, ОСОБА_3 набув право власності на 1/10 частини, а ОСОБА_4 на 5/10 частини квартири АДРЕСА_1 (а.с.17 т.1) .

Відповідно до Свідоцтва про право на спадщину від 29 вересня 2014 року 1/5 частина квартири АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3, як спадкоємцю ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (Свідоцтво про смерть, видане 16.10.2012 Виконкомом Бровкінської сільської ради Андрушівського району Житомирської області) (а.с.18 т.1)

Відповідно до інформаційної довідки від 07 грудня 2012 року №106608243 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 в розмірі 1/2 частки та ОСОБА_3 в розмірі 1/2 частки.

Також з матеріалів справи вбачається, що 14 грудня 2016 року відповідач у вказаній справі ОСОБА_3 14.12.2016 звернувся до начальника відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації з заявою про зняття з реєстрації місця проживання позивачку ОСОБА_2 у зв'язку з тим, що вона втратила право користування житловим приміщенням відповідно до договору дарування частини квартири від 09.11.2012 № 4474 за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаної заяви, 21 грудня 2016 року було прийнято рішення про зняття ОСОБА_2 з реєстрації.

Вказане рішення органу надання адміністративних послуг позивачкою ОСОБА_2 оскаржувалось до Окружного адміністративного суду міста Києва, однак 24 липня 2018 року судом у справі №826/15089/17 та ухвалене рішення про повну відмову у задоволенні адміністративного позову. Апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану до Київського апеляційного адміністративного суду на вказане рішення, суд задовольнив частково, скасував рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24липня 2018 року у зв'язку з тим, що позовні вимоги не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. Тобто судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_2 знята з реєстрації місця проживання з 21 грудня 2016 року.

Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції зазначив, що позивач ОСОБА_2 вселилась та проживає у АДРЕСА_1 зі згоди відповідачів як член сім'ї, але у зв'язку з погіршенням стосунків, постійних сварок, сторони перестали вести спільне господарство, в тому числі не несуть спільних витрат, сумісно не користуються речами домашнього вжитку. Сам факт проживання в одному житловому приміщенні не підтверджує того факту, що позивач та відповідачі проживають однією сім'єю у зв'язку з чим прийшов до висновку про не доведеність позивачем своїх вимог.

Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Так, відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України, статті 319, частин першої, другої статті 321 ЦК України власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав власника передбачені статтями 156, 157 ЖК Української РСР.

Право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім'ї на користування цим будинком.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Статтею 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач у справі ОСОБА_2 набула права користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі ордеру №39943 серія Б, виданого 15 лютого 1984 року згідно до рішення виконкому Дарницької районної ради народних депутатів №102 - ОСОБА_5 на сім'ю із п'яти осіб : він, його дружина ОСОБА_2, та трьох синів ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_3 (а.с.14 т.1). 30 січня 2006 року вказані вище особи приватизували зазначену квартиру в рівних частках по 1/5 частині кожний, що підтверджується свідоцтвом про право власності (а.с. 15т.1).

Також матеріалами справи підтверджується, що відповідачі у вказаній справі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі укладених договорів дарування набули права власності по Ѕ частині на вказану квартиру згідно договору дарування, укладеного 09 листопада 2012 року між ОСОБА_6, ОСОБА_2, як дарувальниками та ОСОБА_3, ОСОБА_4, як обдарованими, ОСОБА_3 набув право власності на 1/10 частини, а ОСОБА_4 на 5/10 частини квартири АДРЕСА_1. Крім того ОСОБА_3 успадкував 1/5 частину вказаної квартири після смерті батька.

Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 квітня 1985 року №2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Крім того, відповідно до статті 2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Із пояснень позивачки та показів свідків ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, вбачається, що позивач ОСОБА_2 вселилась до спірної квартири, як член родини наймача, та продовжує в ній проживати на даний час як член сім'ї власника - як мати співвласника квартири ОСОБА_3, що останнім і не заперечується, тому відповідно до ст. 150, 156 ЖК України та ст. 383, 405 ЦК України вона має право на користування зазначеним приміщенням.

Посилання відповідачів та висновок суду першої інстанції щодо наявності між сторонами конфлікту у стосунках та неведення ними спільного господарства не є підставами за якими користувач, який набув права користування житловим приміщенням втрачає таке право.

Доказів про те, що позивачка у порядку визначеному ст. 405 ЦК України визнавалася такою, що втратила право користування спірною квартирою чи підлягала виселення в порядку визначеному ст. 116, 157 ЖК України відповідачі суду не подавали .

Суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір зазначених вимог закону не врахував та прийшов до помилкового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно з'ясувавши фактичні обставини справи, не надав належну оцінку наявним у справі доказам, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням постанови про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 вказаної статті передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позивачкою при зверненні до суду та апеляційної інстанції було понесено судові витрати та сплачено судовий збір в розмірі 2240 грн., із яких 1280 грн за подачу позовної заяви (а.с. 1 т.1 ) та 960 грн. за подачу апеляційної скарги (а.с.44 т.2), тому витрати в межах передбачених п.п.2 та п.п.6 ч.2 ст. 4 Закону України Про судовий збір підлягають стягненню на користь позивачки із відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 по 800 грн. з кожного.

Керуючись ст. 156 ЖК УРСР, ст. 383, 405 ЦК України, ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПКУкраїни, апеляційний суд ,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити .

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2018 року скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права користування житлом задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право користування кімнатою житловою площею 12.3 кв.м. та підсобними приміщеннями ( кухнею, ванною кімнатою, санвузлом, квартирним коридором ), що знаходяться в квартири АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі по 800 грн з кожного.

Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Мотивований текст постанови виготовлено 28 березня 2019 року.

Головуючий суддя: М.А.Яворський

судді: Т.Ц.Кашперська

В.О.Фінагеєв