Постанова

від 27.03.2019 по справі 521/21255/13-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 521/21255/13-ц

Провадження № 14-600цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство УкрСиббанк (далі - ПАТ УкрСиббанк ),

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_5,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року у складі колегії суддів Таварткіладзе О. М., Гірняк Л. А., Дрішлюка А. І.

у цивільній справі за позовом ПАТ УкрСиббанк до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2011 року ПАТ УкрСиббанк звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 28 лютого 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком УкрСиббанк (далі - АКІБ УкрСиббанк ), правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк , та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11307443000, за умовами якого остання отримала 473 000,00 доларів США, зі сплатою за користування кредитом 11,90 процентів річних та кінцевим строком повернення кредиту до 28 лютого 2029 року.

Також зазначав, що 28 лютого 2008 року між АКІБ УкрСиббанк , правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк з однієї сторони та ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_6, ФОП ОСОБА_7 з другої сторони, з кожним окремо, укладено договори поруки № 183956, 183958, 183959, 183957 відповідно, за умовами яких останні зобов'язались відповідати перед банком за належне виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором № 11307443000 від 28 лютого 2008 року.

Внаслідок порушення позичальником умов кредитного договору станом на 10 жовтня 2012 року утворилася прострочена заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 524 691,66 долар США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) еквівалентно 4 182 159, 80 грн, яку, ПАТ УкрСиббанк просило стягнути солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_6

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Судом першої інстанції справа розглядалася неодноразово.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 07 лютого 2017 року провадження у справі за позовом ПАТ УкрСиббанк до ФОП ОСОБА_6про стягнення заборгованості за кредитним договором закрито.

Останнім рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 07 лютого 2017 року позов ПАТ УкрСиббанк задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_7 у солідарному порядку на користь ПАТ УкрСиббанк заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 28 лютого 2008 року № 11307443000 у загальному розмірі 524 691,66 долар США, що за курсом НБУ станом на 29 серпня 2011 року становило 4 182 159,80 грн, яка складається з: 459 385,63 доларів США, що за курсом НБУ становило 3 661 625,04 грн - заборгованість за кредитом, 60 721,10 долар США, що за курсом НБУ становило 483 989,67 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 738,81 доларів США, що за курсом НБУ становило 5 888,84 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, 3 842,12 долари США, що за курсом НБУ становило 30 656,25 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позичальник порушив взяті за кредитним договором, забезпеченим порукою, зобов'язання щодо своєчасного погашення кредиту, тому є підстави для солідарного стягнення з боржника та поручителів заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 лютого 2017 року в частині позовних вимог ПАТ УкрСиббанк до ФОП ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ УкрСиббанк до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково . Стягнуто солідарно: з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ УкрСиббанк заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 28 лютого 2008 року № 11307443000, а саме: заборгованість за кредитом - 453 482,72 долари США, що за курсом НБУ станом на 29 серпня 2011 року становило 3 614 574,72 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом - 23 124,56 долари США, що за курсом НБУ становило 184 318,43 грн, а всього на загальну суму 476 607,28 доларів США, що за курсом НБУ становило 3 798 893,64 грн, а також пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та за процентами за користування кредитом у загальній сумі 8 651,78 грн, а всього 3 807 545,42 грн; з ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 на користь ПАТ УкрСиббанк заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 28 лютого 2008 року № 11307443000, а саме: заборгованість за кредитом - 453 482,72 доларів США, що за курсом НБУ станом на 29 серпня 2011 року становило 3 614 574,72 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом - 23 124,56 долари США, що за курсом НБУ становило 184 318,43 грн, а всього на загальну суму 476 607,28 доларів США, що за курсом НБУ становило 3 798 893,64 грн, а також пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та за процентами за користування кредитом у загальній сумі 8 651,78 грн, а всього 3 807 545, 42 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ УкрСиббанк заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 28 лютого 2008 року № 11307443000, а саме: заборгованість за кредитом - 5 902,91 долари США, що за курсом НБУ станом на 29 серпня 2011 року становило 47 050,32 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом - 37 596,54 доларів США, що за курсом НБУ становило 299 670,74 грн, а всього на загальну суму 43 499,45 доларів США, що за курсом НБУ становило 346 721,06 грн, а також пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та за процентами за користування кредитом у загальній сумі 2 909,17 грн, а всього 349 630,23 грн.В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк в односторонньому порядку змінив строк виконання зобов'язання шляхом направлення позичальнику ОСОБА_3 досудової вимоги від 29 вересня 2011 року про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором; порука припинилася лише щодо прострочених щомісячних платежів з погашення кредиту, процентів за користуванням кредитними коштами та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, які повинні були здійснюватися до 29 вересня 2011 року - за шість місяців, що передували зверненню до суду; пеня за недотримання умов кредитного договору, предметом якого є платежі в іноземній валюті, розраховується за курсом НБУ до гривні щоденно за наростаючим підсумком у національній валюті за весь період стягнення, порука до якої припинилася, що нарахована до 29 березня 2011 року є чинною в частині вимог про стягнення пені в межах шестимісячного строку, що передував зверненню з позовом до суду.

Також апеляційним судом зазначено, що договори поруки укладені з кожним з поручителів окремо, у зв'язку із чим як солідарні боржники кожен з них відповідає перед кредитором лише разом з боржником, а не між собою.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У липні 2018 року до Верховного Суду надійшли касаційні скарги ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5, у яких вони просили скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Узагальнені доводи, наведені в касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому факту, що договір поруки з АКІБ УкрСиббанк , правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк , вона уклала як ФОП, позов банк подав до неї як до ФОП, а тому, враховуючи вимоги статей 1,12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), зазначений спір підвідомчий господарському суду, а тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому, ФОП ОСОБА_5 посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16.

Узагальнені доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що банком всупереч вимогам частини десятої статті 11 Закону України в редакції від 12 травня 1991 року № 1023-XII Про захист прав споживачів , чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не надано доказів направлення на її адресу повідомлення (вимоги) про порушення зобов'язань за кредитним договором та про дострокове повернення кредиту, а тому строк виконання основного зобов'язання, встановлений договором до 28 лютого 2029 року не змінився, отже кредитор не набув права дострокової вимоги повернення кредиту, а тому висновки суду апеляційної інстанції щодо задоволення позовних вимог банку є безпідставними.

ОСОБА_3 на підтвердження доводів касаційної скарги щодо зміни строку виконання основного зобов'язання посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 21 травня 2012 року у справах № 6-48цс11 та № 6-68цс11, від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12 та інших.

Позиція інших учасників справи

У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 від ПАТ УкрСиббанк , у якій банк просив касаційну скаргу задовольнити частково та змінити оскаржуване судове рішення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 07 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи, наведені в касаційних скаргах та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Перевіряючи законність прийняття та розгляду в порядку цивільного судочинства судами попередніх інстанцій справи в частині позовних вимог ПАТ УкрСиббанк до ФОП ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

У свою чергу критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Суд першої інстанції та апеляційний суд розглянули вказану справу в частині позовних вимог ПАТ УкрСиббанк до ФОП ОСОБА_5 у порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками з огляду на таке.

У поданому у вересні 2011 року до суду позові АКІБ УкрСиббанк , правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк ,заявило вимоги до таких відповідачів: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителів, якими є як фізична особа - ОСОБА_4, так і ФОП - ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7

ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.

Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання, характер і не може існувати саме по собі.

Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.

Відповідно до частин першої та третьої статті 553 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.

Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою.

ЦПК України розгляду справи у суді першої інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, яким є ФОП і який несе солідарну відповідальність із боржником - фізичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника та іншого поручителя, який є фізичною особою та також несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими наведені в касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5 доводи про віднесення вказаної справи в частині вимог ПАТ УкрСиббанк до неї як ФОП до юрисдикції господарського суду.

Отже, суд апеляційної інстанції правильно розглянув справу в частині позовних вимог юридичної особи до ФОП, адже порука є похідною від основного зобов'язання, позовні вимоги взаємопов'язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року у справі № 14-74цс18, від 20 червня 2018 року у справі № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року у справі № 14-269цс18 та інших, і підстав для відступу від них не вбачається.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір у частині вимог юридичної особи до поручителя ФОП ОСОБА_5 правильно розглянутий апеляційним судом на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, за правилами цивільного судочинства, тому відсутні підстави для віднесення справи в цій частині до юрисдикції господарського суду .

Посилання ФОП ОСОБА_5 у касаційній скарзі як на підставу для розгляду справи господарським судом на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року, якою закрито провадження в цій справі в частині позовних вимог до іншого поручителя - ФОП ОСОБА_7, є безпідставним, оскільки вона стосується іншого договору поруки, за яким ОСОБА_5 стороною не є, а сама ФОП ОСОБА_5 під час розгляду справи в апеляційному порядку питання про закриття провадження у справі не ставила. Ухвали судів у частині закриття провадження за позовними вимогами банку до інших поручителів, які виступали у вказаних правовідносинах як суб'єкти господарської діяльності, не оскаржувала.

Крім того, зазначена ухвала апеляційного суду не є предметом касаційного перегляду, тому з огляду на положення статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції правова оцінка їй не може надаватися.

Також є безпідставним посилання ФОП ОСОБА_5 на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16.

Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду України щодо неможливості розгляду взаємопов'язаних вимог у порядку цивільного судочинства.

Так постановою від 13 березня 2018 року (провадження № 14-40цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, які висловив Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-923цс16. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (провадження № 14-41цс18). Відступивши від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір за позовом кредитора - юридичної особи до боржника - юридичної особи та поручителів - фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляд за правилами цивільного судочинства, якщо він поданий до 15 грудня 2017 року. При цьому, у подальшому для визначення юрисдикції пріоритетним є особа боржника (юридична чи фізична), оскільки вимоги, що випливають з поруки чи застави є акцесорними, а тому мають розглядатися за правилами тієї юрисдикції, у якій розглядається чи підлягає розгляду спір з боржником за основним договором.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відступає не від конкретної постанови Верховного Суду України у конкретній справі, а від правового висновку щодо застосування норм процесуального чи матеріального права, який може бути висловлений у декількох постановах Верховного Суду України.

Незазначення у переліку таких постанов конкретної постанови Верховного Суду України не свідчить, що правова позиція, яка є аналогічною тій, від якої вже зроблено відступ, є чинною.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про відступ від правової позиції Верховного Суду України щодо неможливості розгляду справи за позовом кредитора - юридичної особи до боржника - фізичної особи та поручителів - ФОП, не вбачається необхідним ще раз зазначати про такий відступ, оскільки власну правову позицію у таких спорах щодо визначення їх юрисдикційності Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтримувала, про що зазначила і у вказаній постанові.

Що стосується висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Суди установили, що 28 лютого 2008 року між АКІБ УкрСиббанк , правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту №11307443000, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 473 000,00 доларів США (пункт 1.1), який зобов'язалася сплачувати ануїтетними платежами у розмірі 5 120,00 доларів США щомісячно (пункт 1.2.2) з урахуванням сплати процентів за користування кредитом у розмірі 11,90% річних (пункт 1.3.1) згідно з графіком платежів та визначенням сукупної вартості кредиту (додаток № 1).

Днем сплати ануїтетного платежу є 28 число кожного календарного місяця строку кредитування.

За змістом пункту 1.2.2 цього договору позичальник у будь-якому випадку зобов'язаний повернути банку кредит у повному обсязі в термін, не пізніше 28 лютого 2029 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі, зокрема вказаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 12 цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 8.4, 10.2, 10.14 договору.

Відповідно до пунктів 4.2, 4.6 кредитного договору від 28 лютого 2008 року позичальник зобов'язується: погашати кредит та сплачувати нараховані проценти шляхом сплати ануїтетних платежів, розмір яких встановлений згідно з пунктом 1.2.2; достроково повернути суму кредиту та сплатити проценти у випадках, встановлених, у тому числі й пунктами 5.3, 5.5 цього договору та/або порушень істотних умов договору та застосування банком процедури щодо дострокового повернення кредиту в порядку, визначеному розділом 12 цього договору.

У випадку несплати позичальником чергового ануїтетного платежу в установлений цим договором день більше ніж на один місяць, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту та нарахованих процентів у порядку, встановленому розділом 12 цього договору (пункти 5.3, 5.5 кредитного договору від 28 лютого 2008 року).

Розділом 12 договору визначено, що у випадку настання обставин, визначених, зокрема й пунктах 5.3, 5.5 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, необхідно вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) у результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. Повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомлення про вручення) або доставляється кур'єром на адресу позичальника.

28 лютого 2008 року між АКІБ УкрСиббанк , правонаступником якого є ПАТ УкрСиббанк , з однієї сторони та ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_6 та ФОП ОСОБА_7 з другої сторони, з кожним окремо укладені договори поруки № № 183956, 183958, 183959, 183957 відповідно, за умовами яких останні зобов'язалися солідарно відповідати перед банком за належне виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором від 28 лютого 2008 року № 11307443000 .

Пунктом 3 вказаних договорів поруки від 28 лютого 2008 року передбачено, що цей договір діє до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором.

Позичальник порушив умови виконання кредитного договору, припинивши з 29 червня 2010 року сплачувати кредит, у зв'язку з чим станом на 29 серпня 2011 року позивач визначив у розмірі: за кредитом - 459 385,63 доларів США; за процентами - 60 721,10 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом за період з 30 серпня 2010 року по 29 серпня 2011 року - 738,81 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками за період з 30 серпня 2010 року по 29 серпня 2011 року - 3 846,12 доларів США, а всього на загальну суму 524 691,66 доларів США.

Одночасно із зверненням до суду із вказаним позовом, ПАТ УкрСиббанк направило ОСОБА_3 повідомлення (вимогу) від 29 вересня 2011 року про дострокове повернення всієї суми кредиту, процентів за користування кредитними коштами та пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов'язання до настання строку виконання, визначеного договором.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

Вимога статті 526 ЦК України щодо обов'язку виконувати зобов'язання належним чином поширюється і на акцесорні (забезпечувальні) договори та сторін таких договорів.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами кредитного договору визначено місяцями, у зв'язку з порушенням боржником строків повернення кредиту (несплатою ануїтентного платежу) та виникненням заборгованості за кредитним договором, зробив правильний висновок, що кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України, а також пунктами 5.3, 5.5 цього договору право, звернувшись у вересні 2011 року до суду із вказаним позовом про дострокове солідарне стягнення усієї суми заборгованості, включаючи кредит, проценти за користування кредитними коштами та пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентами з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_7 та ФОП ОСОБА_6

За викладених обставин апеляційний суд обґрунтовано стягнув солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також з ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 та самої ОСОБА_3 на користь ПАТ УкрСиббанк заборгованість за договором про надання споживчого кредиту у заявленому позивачем розмірі та за період з урахуванням частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на момент звернення до суду із вказаним позовом, оскільки порука припинилася для кожного періодичного платежу.

Такі висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, а також від 21 травня 2012 року у справах № 6-48цс11 та № 6-68цс11, від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12 та інших, на які посилається ОСОБА_3 у своїй касаційній скарзі.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3, що банк на момент звернення до суду із позовом не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України в редакції від 12 травня 1991 року № 1023-XII Про захист прав споживачів , чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив їй досудове повідомлення (вимогу), у зв'язку із чим не набув права на дострокове стягнення вказаної суми кредиту, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Аналіз змісту статей 1054, 1050 і 559 ЦК України свідчить, що у разі, якщо кредитор за кредитним договором, у якому згідно із його умовами позичальник зобов'язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитними коштами, а також сплатити неустойку (пеню, штраф) за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним, змінив строк виконання основного зобов'язання (дострокове виконання основного зобов'язання), направивши повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту, при цьому договорами поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, то відповідний строк для пред'явлення вимоги як до боржника, так і поручителів обчислюється з наступного дня, зазначеного кредитором у повідомленні (вимозі) про дострокове повернення кредиту як дата дострокового добровільного повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів , або після закінчення терміну, визначеного кредитором у повідомленні (вимозі) для його дострокового добровільного повернення.

Повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яка направляється позичальнику та/або поручителю є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобов'язання й встановлює обов'язок кредитора пред'явити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257, 259 ЦК України). До поручителя ?протягом шести місяців, якщозакінчення строку поруки не встановлено самим договором (частина четвертастатті 559 ЦК України ), від датипорушення боржником встановленогобанком строку длядострокового повернення кредиту, недотримання яких може нести ризик лише для кредитора про втрату в майбутньому права на задоволення своїх вимог у примусовому порядку через суд.

За змістом статей 526, 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язоквідповідно до умов договору, тобто, як особа, яка порушила права або законні інтереси іншого суб'єкта - кредитора, зобов'язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи звернення до суду із відповідним позовом.

Враховуючи, що вимоги кредитора та взяті позичальником зобов'язання за кредитним договором в добровільному порядку не виконані на час ухвалення судом рішення, а також частину другу статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час. Тому непред'явлення повідомлення (вимоги) про дострокове виконання зобов'язання з повернення кредиту, чи в разі її направлення: до встановленої дати дострокового добровільного повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів , або до закінчення терміну, визначеного кредитором у повідомленні (вимозі) для його дострокового добровільного повернення, саме по собі не є необхідною умовою подальшого задоволення позову.

Таким чином, направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів. Ненаправлення такого повідомлення кредитором не може свідчити про відсутність порушення його прав, а як наслідок, кредитор може вимагати їх захисту через суд - виконати боржником обов'язок з дострокового повернення кредиту.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність правових підстав для дострокового солідарного стягнення в примусовому порядку з позичальника та поручителів на користь позивача заборгованості за кредитним договором.

Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із висновками апеляційного суду про визначення в рішенні еквівалента суми боргу за тілом кредиту та процентами за користування кредитними коштами в національній валюті, з наступних підстав.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання характеру грошового зобов'язання, визначив стягнення з боржника суми в іноземній валюті разом із зазначенням її еквівалента у національній валюті України, встановленому, виходячи з офіційного курсу НБУ станом на момент здійснення розрахунку позивачем заборгованості за кредитним договором (29 серпня 2011 року).

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 14-446цс18. У постанові вказано, що як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству, а саме ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 Про систему валютного регулювання і валютного контролю (далі - Декрет № 15-93), чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті (статті 192, 533 ЦК України). Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику(Декрет № 15-93).

Суд має право ухвалити рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Таким чином, визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов'язання, але і гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів, не відповідає вказаним вимогам законодавства, є зайвим і неправильним, у зв'язку із чим, постанову апеляційного суду необхідно змінити в цій частині, виключивши посилання на гривневий еквівалент стягуваних сум.

Посилання апеляційного суду на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14 є безпідставними, оскільки за правовим висновком, висловленим судом у цій постанові вбачається можливим стягнути грошову суму в іноземній валюті у спорі про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті після встановлення судом наявності у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, та вказано, що висновок суду касаційної інстанції в частині наведення розрахунків заборгованості за кредитним договором із переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим НБУ на час виникнення заборгованості не узгоджується з вимогами частини другої статті 533 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційним судом вимоги в частині обчислення та стягнення пені за невиконання умов кредитного договору в національній валюті вирішено правильно з огляду на таке.

Як вбачається з умов кредитного договору від 28 лютого 2008 року, банк зобов'язується надати позичальнику однією сумою кредит (грошові кошти), а позичальник зобов'язується повертати та сплачувати проценти в іноземній валюті - доларах США.

Пунктом 8.1 цього договору визначено, що за порушення позичальником термінів погашення будь-яких грошових зобов'язань, передбачених договором, зокрема термінів повернення кредиту (всієї суми або його частини) та/або термінів сплати процентів та/або комісій, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку пеню в наступному порядку, а саме: в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від гривневого еквівалента суми простроченого платежу, сума якого (еквівалент) розраховується за офіційним обмінним курсом НБУ гривні до валюти заборгованості станом на дату нарахування такої пені, якщо сума такої заборгованості виражена в іноземній валюті; пеня нараховується за кожен день прострочення, включаючи день погашення заборгованості, але в будь-якому випадку такий розмір пені не може перевищувати розмір, встановлений чинним законодавством України на момент її нарахування.

За змістом статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, в тому числі й неустойкою.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статті 551 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Частиною другою статті 1054 ЦК України визначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 Позика цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Тобто закріплено пріоритет умов, визначених сторонами у договорі, що кореспондується з положеннями статей 6, 627 ЦК України щодо свободи договору.

Частково задовольняючи вимоги банку та визначаючи розмір пені за порушення умов кредитного договору у національній валюті - гривні, суд апеляційної інстанції послався на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2015 року у справі № 6-79цс14 та від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14 , а визначаючи її розмір, виходив із наданого позивачем розрахунку заборгованості, яким ставка пені встановлена в розмірі 15,5 % на рівні подвійної облікової ставки НБУ.

Таким чином, сторони на власний розсуд у кредитному договорі узгодили порядок розрахунку пені. Цей порядок передбачає визначення пені у національній валюті України - гривні (пункт 8.1 цього договору), і такий розрахунок не залежить ні від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання, якою у даному випадку є долар США), ні від валюти платежу, тобто засобу погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання у цій частині складової грошового зобов'язання. Цей порядок є пріоритетним. Розмір пені визначається з урахуванням коефіцієнта курсу валюти на дату нарахування пені та із визначенням ставки пені - на рівні подвійної облікової ставки НБУ.

Зазначені умови договору узгоджуються зДекретом № 15-93, який був чинним на момент укладення спірного кредитного договору та Законом України від 21 червня 2018 року № 2473-VIII Про валюту і валютні операції , яким визначаються правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ, а також встановлено відповідальність за порушення ними валютного законодавства, чинного на момент розгляду справи.

Оскільки апеляційний суд ухвалив законне і обґрунтоване рішення, в частині визначення розміру заборгованості, періоду, за який вона стягується, але неправильно визначив таку заборгованість за зобов'язанням, яке має виконуватись у іноземній валюті, її гривневий еквівалент, саме у цій частині рішення підлягає зміні, а таке визначення виключенню з резолютивної частини. У такому випадку розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141, 259, 265, 400, 402, 409, 410, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги ОСОБА_3, фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року змінити, виключити із резолютивної частини рішення суду апеляційної інстанції вказівки про визначення суми заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 28 лютого 2008 року № 11307443000 у частині визначення заборгованості за кредитом та процентами за користування кредитними коштами у грошовій одиниці України - гривні, за курсом Національного банку України.

В іншій частині рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: С. В. Бакуліна Н. П. Лященко

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

О. С. Золотніков І. В. Саприкіна

О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич

В. С. Князєв О. Г. Яновська

Л. М.Лобойко