Постанова

від 25.03.2019 по справі 761/5217/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 761/52117/18 Головуючий у суді першої інстанції: МакаренкоІ.О.

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/4996/2019 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2019 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого Волошиної В.М.

Суддів Слюсар Т.А., Панченка М.М.

Секретаря судового засідання Маличівській Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 - представника ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства Комерційний Банк ПриватБанк , ОСОБА_6, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю Епсілон-Бізнес в особі ліквідатора арбітражного керуючого Пономаренка АндріяОлеговича, про визнання договору недійсним.

Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернулась в суд з позовом до Приватного акціонерного товариства Комерційний Банк ПриватБанк , ОСОБА_6, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю Епсілон-Бізнес в особі ліквідатора арбітражного керуючого Пономаренка Андрія Олеговича, про визнання недійсним договору іпотеки ДІ-251 від 30 січня 2008 року, укладеного між ОСОБА_6 та ЗАТ Комерційний банк Приватбанк , правонаступником якого є ПАТ Комерційний банк Приватбанк , в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру АДРЕСА_1, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 30 січня 2008 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк Приватбанк , яке є правонаступником ЗАТ Комерційний банк Приватбанк , та ОСОБА_6 укладено договір іпотеки №Д1-251 за яким ОСОБА_6 (іпотекодавець) передала ЗАТ Комерційний банк Приватбанк (іпотекодержателю) в іпотеку майнові права на отримання у власність об'єкту інвестування, будівництво яких незавершене, зокрема квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір іпотеки, включаючи внесені зміни до нього від 29 липня 2008 року, був укладений в забезпечення виконання зобов'язань ТОВ Епсілон-Бізнес перед ПАТ КБ Приватбанк , що випливають з кредитного договору від 28 січня 2008 року № КЕ-251Д.

25 березня 2017 року вона, ОСОБА_4, на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на квартиру АДРЕСА_1, а у жовтні 2017 року іпотекодержатель ПАТ КБ Приватбанк звернувся в суд з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру, що належить їй.

Посилаючись на те, що на час укладення іпотечного договору від 30 січня 2008 року чинним на той час законодавством було визначено вичерпний перелік майна, що могло бути предметом цього виду застави, до якого майнові права на окремі приміщення в жилому будинку не включені, просила визнати договір іпотеки, що стосується майнових прав на належну їй квартиру недійсним в силу статей 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог статті 5 ЗУ Про іпотеку (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства Комерційний Банк ПриватБанк , ОСОБА_6, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю Епсілон-Бізнес в особі ліквідатора арбітражного керуючого Пономаренка АндріяОлеговича, про визнання договору недійсним відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, представник позивача подав апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким позов ОСОБА_4 задовольнити, мотивуючи тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необгрунтованим, досліджуючи надані докази суд першої інстанції дійшов до невірних висновків, обгрунтував і застосував правові норми неправильно.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначила, що іпотечний договір суперечить положенням частини другої статті 5 Закону України Про іпотеку (у редакції, яка була чинною на момент укладення спірного договору), що є підставою для визнання його недійсним. Згідно вказаної норми предметом іпотеки міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому, тоді як за укладеним договором в іпотеку передано майнові права на отримання у власність об'єкту інвестування, а саме квартири АДРЕСА_1. Таким чином, при укладенні договору іпотеки 30 січня 2008 року були порушені положення статті 5 Закону України Про іпотеку (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки.

У поданому відзиву на апеляційну скаргу представник Приватного акціонерного товариства Комерційний Банк ПриватБанк Шевченко Ю.Л. просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що договір іпотеки № ДІ від 30 січня 2008 року відповідає вимогам законодавства, діючого на час укладення та є дійсним.

У судовому засіданні представник відповідача Шевченко Ю.Л. заперечував проти доводів апеляційної скарги. Позивач, відповідач ОСОБА_6 та третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю Епсілон-Бізнес в особі ліквідатора арбітражного керуючого Пономаренка АндріяОлеговича, в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи судом повідомлені у встановленому законом порядку. У відповідності до вимог статті 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

З матеріалів справи вбачається, що 30 січня 2008 року між ОСОБА_6 та ЗАТ КБ ПриватБанк , правонаступником якого є ПАТ КБ ПриватБанк укладено договір іпотеки ДІ-251, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н.М., реєстровий № 6246, за умовами якого ОСОБА_6 (іпотекодавець) передала ЗАТ Комерційний банк Приватбанк (іпотекодержателю) в іпотеку майнові права на отримання у власність об'єкту інвестування, будівництво яких незавершене, зокрема квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір іпотеки, включаючи внесені зміни до нього від 29 липня 2008 року, був укладений в забезпечення виконання зобов'язань ТОВ Епсілон-Бізнес перед ПАТ КБ Приватбанк , що випливають з кредитного договору від 28 січня 2008 року № КЕ-251Д (а.с. 7-13, 14-15).

Вказаний договір сторонами договору не оспорювався, у судовому порядку недійсним не визнавався.

25 березня 2017 року позивач ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 та у судовому порядку порушила вимогу про визнання недійсним договору іпотеки ДІ-251 від 30 січня 2008 року, укладеного між ОСОБА_6 та ЗАТ Комерційний банк Приватбанк , правонаступником якого є ПАТ Комерційний банк Приватбанк , в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру АДРЕСА_1.

Ухвалюючи рішення у справі про відмову у позові ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що укладення спірного договору іпотеки жодною мірою не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження прав позивача.

Перевіряючи законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, так і в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія виходить з такого.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом.

При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Глава 49 ЦК України регулює загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання, зокрема положення щодо застави.

Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі, або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

За статтями 1, 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.

Об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна в майбутньому може бути предметом іпотеки.

Стаття 5 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України "Про іпотеку" щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.

Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" дозволяє дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Розпорядження цими правами належить інвестору - особі, яка вчиняє дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 набула статусу сторони в договорі пайової участі у фінансуванні будівництва житлового комплексу №7М від 01 листопада 2005 року на підставі договору уступки права вимоги №У-5-1 від 16 серпня 2007 року. Згідно умов договору пайової участі у фінансуванні будівництва житлового комплексу № 7М від 01 листопада 2005 року вона мала набути право власності на незавершені будівництвом квартири, у тому числі під номером 124 (секція 2, поверх 6, загальною площею 73,05 кв.м.) у багатоквартирному житловому комплексі обмеженому АДРЕСА_1 після завершення їх будівництва.

Як інвестору, ОСОБА_6, належали майнові права на квартири в незавершеному будівництвом житловому комплексі обмеженому АДРЕСА_1, з можливістю здійснення правомочності по розпорядженню цими правами на власний розсуд.

Позивач ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 25 березня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, стороною договору іпотеки ДІ-251 від 30 січня 2008 року не була та не входила до складу сторін кредитно-іпотечних правовідносин, які виникли між ПАТ КБ Приватбанк, ОСОБА_6 та ТОВ Епсілон Бізнес .

Дослідивши умови укладеного між відповідачами у справі спірного договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач ОСОБА_6, як іпотекодавець, передала належні саме їй майнові права на об'єкт незавершеного будівництва. В свою чергу, позивач ОСОБА_4, яка не є стороною оспорюваного правочину, на підтвердження своїх вимог не надала доказів того, що в результаті укладення спірного договору іпотеки ДІ-251 від 30 січня 2008 року обсяг її майнових прав змінився.

Отже, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що позивач не довела порушення її прав або охоронюваних законом інтересів укладенням відповідачами договору іпотеки ДІ-251 від 30 січня 2008 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4

Доводи апеляційної скарги позивача щодо неправильного застосування судом першої інстанції норми частини другої статті 5 Закону України Про іпотеку (у редакції, яка була чинною на момент укладення спірного договору) не знайшли свого підтвердження. Колегією суддів встановлено, що у справі, яка переглядається, висновок суду першої інстанції зроблений на підставі наданих сторонами доказів, яким судом надана належна оцінка, та у відповідності із встановленими судом фактичними обставинами справи, не суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №522/13615/15-ц.

Інші доводи апеляційної скарги позивача, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування судового рішень.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом апеляційної скарги не відшкодовуються та покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - представника ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 08 квітня 2019 року.

Головуючий

Судді: