Постанова

від 17.04.2019 по справі 302/692/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

17 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 302/692/17

провадження № 61-35553св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

третя особа - голова Лозянської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області Сопко Іван Петрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 02 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Куштана Б. П., Кожух О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про виселення з будинку.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1, зареєстрована та проживає в ньому разом зі своїми дітьми. З відповідачем вона перебувала в шлюбі з 09 травня 1998 року до його розірвання рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 серпня 2011 року.

Позивач зазначає, що після розірвання шлюбу відповідач залишився проживати у її будинку, хоча він має своє житло, а саме - житловий будинок АДРЕСА_2, де й зареєстроване його місце проживання. Крім того, відповідач зловживає спиртними напоями та постійно вчиняє сварки, не приймає участі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті комунальних послуг.

Ураховуючи викладене та посилаючись на положення статей 317, 319, 321, 391 ЦК України, а також положення статей 16, 150 ЖК Української РСР, позивач просила виселити відповідача ОСОБА_4 із житлового будинку АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2017 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач є власником не всього житлового будинку, а його частини, інша частина будинку, де проживають сторони, була добудована та набута у власність під час шлюбу, а тому підстав для виселення відповідача немає. Крім того, позивачем не надано належних доказів порушення з боку ОСОБА_4 положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 02 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 було задоволено, рішення Міжгірського районного суду від 23 жовтня 2017 року скасовано, позов ОСОБА_3 задоволено, виселено ОСОБА_4 із житлового будинку АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач, проживаючи в будинку, який належить позивачу, порушує права останньої вільно володіти та користуватися спірним житловим будинком. Належних та допустимих доказів того, що спірний житловий будинок було побудовано в період шлюбу сторін, відповідачем не надано. При цьому майнові права на земельну ділянку та спірний житловий будинок, який розташований на вказаній земельній ділянці виникли після припинення шлюбу (на землю через 3,5 року, на будинок - майже через 5 років).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_4, не погоджуючись із судовим рішенням апеляційного суду, подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не надано доказів того, що відповідачем створюються нестерпні умови для її проживання та дітей, а також не враховано, що більшу частину будинку було побудовано в період спільного проживання сторін. Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, у своєму рішенні не вказав з наданням іншого житла чи без надання такого.

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, надано строк для надання відзиву та зупинено виконання постанови Апеляційного суду Закарпатської області від 02 квітня 2018 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У жовтні 2018 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для його скасування немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзив на касаційну скаргу, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування судового рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення місцевого суду.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Судами встановлено, що позивачу на праві власності належить спірний житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка на якій він розташований, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майнові від 09 грудня 2014 року та інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно та реєстру права власності на нерухоме майно від 16 квітня 2016 року.

Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 травня 1998 року, який рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 серпня 2011 року було розірвано. Від шлюбу мають двох дітей: сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Позивач разом з дітьми зареєстровані та проживають у будинку АДРЕСА_1.

Відповідач після розірвання шлюбу залишився фактично проживати у цьому ж будинку та займає в ньому одну кімнату.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема, нормами статей 16 , 386, 391 ЦК України.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Частиною четвертою статті 3 СК України передбачено, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України .

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Згідно з частиною другою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України , згідно з якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до статті 157 ЖК Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК Українивстановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, правильно виходив із того, що ОСОБА_3 не було надано належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, передбачених статею 116 ЖК Української РСР, за наявності яких член сум'ї власника квартири може бути виселеним без надання іншого жилого приміщення.

Апеляційний суд, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, не врахував наведених положень законодавства, та скасував судове рішення, яке відповідає закону.

Так, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_3, апеляційний суд вказав, що позивач як власник будинку заперечує проти проживання в ньому відповідача, ніяких обов'язків щодо користування будинком позивач перед відповідачем не має, а тому проживання відповідача у спірному житловому будинку порушує її права та перешкоджає у здійсненні права власності на нерухоме майно, що відповідно до положень статей 319, 383, 386 ЦК України та статей 150, 155 ЖК Української РСР є підставою для захисту права власності позивача та виселення відповідача.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР ).

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ухвалюючи судове рішення про виселення відповідача із спірного житлового будинку без надання іншого житла, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_4 був вселений до будинку як член сім'ї власника будинку, а остання не надала доказів на підтвердження обставин, передбачених положеннями статті 116 ЖК Української РСР , для виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Розподіл судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Таким чином, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 409,60 грн, сплачений ним за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 02 квітня 2018 року скасувати.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 409,60 грн (одна тисяча чотириста дев'ять гривень 60 коп).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик