Постанова

від 17.04.2019 по справі 813/840/18

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 рокуЛьвів№ 857/2403/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Коваля Р.Й.,

суддів Гуляка В.В.,

Ільчишин Н.В.,

з участю секретаря судового засідання Дідик Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові апеляційну скаргу Міністерства культури України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2018 року (прийняте у м. Львові суддею Кухар Н.А.; складене у повному обсязі 03 серпня 2018 року) в адміністративній справі № 813/840/18 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства культури України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю Патриком , про визнання протиправним та скасування припису,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просила визнати протиправним і скасувати припис Міністерства культури України № 6/10/74-18 від 06.02.2018, згідно якого припинено проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об'єкті будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на АДРЕСА_1 через непогодження проектної документації з Міністерством культури України та без отримання відповідних дозволів.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона є законним власником та користувачем земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1 та одночасно виступає замовником і власником будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом за цією адресою.

Зазначала, що станом на дату винесення оскаржуваного припису у відповідача були відсутні підстави вважати, що будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом по АДРЕСА_1 здійснюється у визначених межах історичного ареалу міста Львова з дотриманням чи недотриманням визначених режимів використання, оскільки такі межі та режими не затверджені відповідачем як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, як це передбачено частиною другою статті 32 Закону України Про охорону культурної спадщини та пунктом 12 Порядку визнання меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності та території історичних населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 318.

Крім того, стверджувала, що не допускала порушення вимог частини першої статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини , оскільки дозвіл на проведення земляних робіт підлягає отриманню безпосереднім виконавцем робіт - фізичною особою у разі, зокрема, якщо вони проводяться в межах історичного ареалу. У зв'язку з викладеним, вважала, що дозвіл на земляні роботи має бути отриманий у разі їх здійснення в межах історичного ареалу населених місць фізичною особою - виконавцем цих робіт, а не позивачем.

В обґрунтування позову, посилалася також і на те, що спірний припис видано з порушенням встановленої процедури здійснення державного нагляду (контролю), яка передбачена статтею 7 Закону України Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності , та що відповідачем не було забезпечено позивачу можливість реалізувати свої права під час проведення перевірки, які передбачені статтею 10 Закону України Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності .

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26липня 2018 року позов задоволено.

Не погодившись із цим рішенням,його оскаржило Міністерство культури України, яке вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Тому просило скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуваний припис виданий з дотриманням вимог чинного законодавства, а, відтак підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні, при тому, що земельна ділянка за адресою м. Львів, вул. М. Кибальчича, 2 розташована в історичному ареалі м. Львова (рішення Львівської міської ради від 09.12.2005 №1311), в межах охоронної (буферної) зони об'єкту Архітектурний ансамбль історичного центра Львова , включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вказує, що відповідно до частини третьої статті 32 Закону України Про охорону культурної спадщини забороняється містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини. Зазначає, що позивачем не було погоджено документацію на будівництво, не було отримано відповідного дозволу на проведення робіт в Міністерстві.

Позивач проводить будівельні роботи в історичному ареалі м. Львова без погодження будівництва з Міністерством культури України, що є обов'язковим. Позивач порушив вимоги законодавства про охорону культурної спадщини, у зв'язку з чим було правомірно видано припис від 06.02.2018 за № 6/10/74-18 про припинення робіт за адресою: м. Львів, вул. Кибальчича, 2.

Окрім того, позивачем не поінформовано Комітет всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати будівельні роботи в буферній зоні об'єкта культурної спадщини, внесеного до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Таким чином, позивачем не дотримано в повній мірі норми законодавства про охорону культурної спадщини.

ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, у якому вказала, що апеляційна скарга є безпідставною, а рішення суду першої інстанції прийняті за правильного і всебічного встановлення обставин справи, з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не здійснювалося.

Також за приписами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судом, 13.05.2005 гр. ОСОБА_2 придбано у власність будинок № 2, розташований у м. Львові на вул. М. Кибальчича та земельну ділянку, на якій розташований будинок, площею 0,0990 га, кадастровий номер земельної ділянки 4610126800:01:004:0012, шляхом укладення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_4, реєстраційний запис №935 (а.с. 32-33).

Згідно із Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 513371 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки на вул. Кибальчича, 2 у м. Львові, площею 0,0990 га (а.с.44).

26 грудня 2014 року наказом Департаменту містобудування Львівської міської ради від 26.12.2014 № 429 затверджено містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво гр. ОСОБА_2, багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Кибальчича, 2 зі знесенням існуючого житлового будинку (а.с.67).

На замовлення позивача проектна організація ПП Інвер-Плюс розробила проектну документацію на будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на вул. М. Кибальчича 2, зі знесенням існуючого житлового будинку у м. Львові. Вказана проектна документація отримала позитивний висновок № 14-1605-16 від 06.07.2016 Філії Державного підприємства Спеціалізована державна експертна організація - Центральна служба української державної будівельної експертизи у Львівській області.

13.09.2016 замовник будівництва ОСОБА_2 зареєструвала Декларацію №З-К-52733-07 від 13.09.2016 про початок виконання будівельних робіт з будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом на вул. М. Кибальчича, 2 у м.Львові.

12 вересня 2017 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові видала дозвіл на виконання будівельних робіт № ЛВ 112172550178 (а.с.77-78).

01.12.2017 завідувач сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_5 здійснив візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації за адресою: м.Львів, вул.М. Кибальчича, 2, за результатами якого склав Акт обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова (без дати та без номера).

У висновках цього акта вказано, що здійснення робіт з будівництва на території історичного ареалу м.Львова, за відсутності погодженої у встановленому порядку проектної документації та без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що формує та реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини, містить ознаки порушень частини третьої статті 6-1, частини третьої статті 32 та частини першої статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини .

За результатами проведеного 01.12.2017візуального обстеження містобудівної ситуації за адресою: м.Львів, вул.М. Кибальчича, 2, відповідач видав припис № 6/10/74-18 від 06.02.2018, згідно якого на виконання вимог частини першої статті 30 Закону України Про охорону культурної спадщини , діючи в межах повноважень, визначених пунктом 18 частини другої статті 5 Закону України Про охорону культурної спадщини і Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 №495, вимагає негайно призупинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт, які виконуються в історичному ареалі міста Львова, в межах охоронної (буферної) зони об'єкту Архітектурний ансамбль історичного центра Львова , включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як таких, що ведуться з порушенням вимог частини третьої статті 32 та статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини , без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України); вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини; надати Міністерству культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова фактів.

Не погоджуючись із цим приписом, ОСОБА_2 оскаржила його до суду.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що припис № 6/10/74-18 від 06.02.2018видано не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, необґрунтовано (без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення) та непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Натомість, позивач довів обґрунтованість позовних вимог належними, допустимими та достатніми доказами.

Колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки суду першої інстанції правильними, з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України Про охорону культурної спадщини , історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об'єкти культурної спадщини і пов'язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Згідно із частиною другою статті 32 Закону України Про охорону культурної спадщини , з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Постановою Кабінету Міністрів України №878 від 26.07.2001 затверджено Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу), до якого включене місто Львів.

Проте, саме по собі включення певного населеного пункту до Списку історичних населених місць України не має за собою наслідку формування в ньому історичного ареалу з визначеними межами та режимами використання.

Постановою Кабінету Міністрів України № 318 від 13.03.2002 затверджено Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць (далі - Порядок).

Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини. Межі історичних ареалів визначаються спеціальною науково-проектною документацією під час розроблення історико-архітектурних опорних планів цих населених місць.

Пунктом 12 Порядку передбачено, що визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури.

Таким чином, передумовою для встановлення меж історичного ареалу є розробка науково-проектної документації під час розроблення історико-архітектурних опорних планів населених місць, яка погоджується відповідним органом місцевого самоврядування та затверджується Мінкультури. Проте, станом на момент виникнення спірних правовідносин, така документація відсутня та, як наслідок, не затверджена відповідачем у встановленому законом порядку.

Більше того, на офіційному веб-сайті Міністерства культури України (http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=244995501) міститься інформація щодо затвердження меж та режимів використання історичних ареалів історичних населених місць наказами Міністерства культури України. Проте, як видно із зазначеного сайту, межі історичного ареалу м.Львова, станом на 06.02.2018 відповідачем не затверджені.

Факт відсутності погодження відповідачем меж історичного ареалу м.Львова підтверджується також листом Міністерства культури України від 15.09.2017 №892/10/72-17, наданим у відповідь на лист Львівської міської ради від 10.07.2017 №0004-1547. Зокрема, у цьому листі відповідач повідомив, що оскільки Львівською міською радою було оголошено конкурс на розробку науково-проектної документації історико-архітектурного опорного плану м.Львова до 31.12.2017, переможцем якого є Підприємство об'єднання громадян Інститут культурної спадщини Всеукраїнської ради з охорони культурної спадщини України, тому Міністерство вважає за доцільне повернутися до розгляду питання погодження меж історичного ареалу м.Львова після розроблення історико-архітектурного опорного плану.

Суд критично оцінює покликання відповідача на рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №1311 від 09.12.2005 Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова , оскільки ані чинне законодавство України, ані його норми станом на 09.12.2005 не наділяло виконавчі органи міських рад повноваженнями щодо затвердження меж історичних ареалів населених місць.

Встановлені обставини дають суду підстави для висновку, що станом на дату видання оскаржуваного припису у відповідача були відсутні підстави вважати, що будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом по вул. М. Кибальчича, 2 у місті Львові здійснюється у визначених межах історичного ареалу м.Львова з дотриманням чи недотриманням визначених режимів використання, оскільки такі межі та режими, всупереч приписам частини другої статті 32 Закону України Про охорону культурної спадщини та пункту 12 Порядку №318, не затверджені відповідачем як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Щодо необхідності погодження проектної документації на будівництво органом охорони культурної спадщини, то варто зауважити, що Законом України Про охорону культурної спадщини не передбачено необхідності такого погодження.

Відповідно до пункту одинадцятого статті 1 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності проектна документація - затверджені текстові та графічні матеріали, якими визначаються містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси об'єктів будівництва.

Згідно із частинами першою, шостою статті 31 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , проектна документація на будівництво об'єктів розробляється у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних і дотриманням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджується замовником.

Проектна документація на будівництво об'єктів не потребує погодження державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними особами, утвореними такими органами.

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України Про архітектурну діяльність проектна документація на будівництво об'єктів, розроблена відповідно до містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, не підлягає погодженню з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами охорони культурної спадщини, державної санітарно-епідеміологічної служби і природоохоронними органами.

Отже, проектна документація, в силу вищевказаних законодавчих норм, не підлягає погодженню з будь-якими державними органами, в тому числі, і з органами охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерством культури України.

При цьому, ні Закон України Про регулювання містобудівної діяльності , ні Закон України Про архітектурну діяльність , які поширюють свою дію на всі об'єкти містобудування та стосуються будівництва на усіх територіях, в тому числі, в межах історичних ареалів населених місць, не передбачають жодних винятків із вказаного правила.

Відповідно до пункту дев'ятнадцятого частини першої статті 5 Закону України Про охорону культурної спадщини до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, в історико-культурних заповідниках, на історико-культурних заповідних територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини, а згідно з пункту двадцять другого частини першої статті 5 цього Закону, - надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Згідно із вимогами статті 6-1 Закону України Про охорону культурної спадщини дозволи, погодження і висновки, передбачені цим Законом, надаються органами охорони культурної спадщини безоплатно. Рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Проте, на цей час порядок надання зазначених у Законі України Про охорону культурної спадщини дозволів, погоджень органом охорони культурної спадщини постановою Кабінету Міністрів України не затверджений.

Окрім того, суд зазначає, що станом на дату видання спірного припису не був розроблений порядок інформування Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про наміри щодо проведення нового будівництва на об'єкті, включеному до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, на його території та в їх охоронній (буферній) зоні.

Щодо зазначених в Акті обстеження допущених позивачем порушень частини третьої статті 6-1 та частини першої статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 6-1 Закону України Про охорону культурної спадщини , набуття суб'єктом господарювання права на провадження будь-яких дій щодо здійснення господарської діяльності на об'єктах культурної спадщини за декларативним принципом забороняється.

Проте, в Акті обстеження не зазначено - в чому ж саме полягають ознаки порушення цієї норми зі сторони ОСОБА_2 Будь-яких пояснень чи доказів з цього приводу представником відповідача не надано, а судом не встановлено.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини , проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт - фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України затверджено постановою Кабінету Міністрів України №316від 13.03.2002.

Відповідно до пункту 3 цього Порядку археологічні розвідки, розкопки можуть проводити наукові працівники з досвідом проведення археологічних робіт, які застосовують наукові методики розкриття і фіксування археологічних об'єктів культурної спадщини, що гарантують можливість подальшого використання результатів досліджень як повноцінного культурної спадщини. Інші земляні роботи на об'єктах культурної спадщини повинні проводитися під наглядом наукових працівників.

Таким чином, дозвіл на проведення земляних робіт підлягає отриманню безпосереднім виконавцем робіт - фізичною особою у разі, зокрема, якщо вони проводяться в межах історичного ареалу. Відтак, у ОСОБА_2 відсутні законні підстави для отримання дозволу Мінкультури на виконання земляних робіт.

З урахуванням вищевикладеного, висновки відповідача про порушення позивачем вимог частини третьої статті 6-1 та частини першої статті 35 Закону України Про охорону культурної спадщини є безпідставними та необґрунтованими.

Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 27 лютого 2019 року у справі №826/5755/17.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що проектна документація ОСОБА_2 була розроблена у відповідності до затверджених містобудівних умов та обмежень, отримала позитивний висновок державної експертизи та затверджена позивачем як замовником будівництва, що відповідає приписам статті 31 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності та статті 7 Закону України Про архітектурну діяльність , які прямо передбачають відсутність обов'язку замовника будівництва погоджувати проектну документацію з органами державної влади, в тому числі, з органами охорони культурної спадщини.

Інші доводи апеляційної скарги та заперечення проти них суд не приймає до уваги, як такі, що виходять за межі підстав оскаржуваного припису, а тому правового значення у спірних правовідносинах не мають. У суду немає необхідності робити висновки щодо застосування правових норм, які не застосовувалися під час винесення припису.

У рішенні у справі Серявін та інші проти України (набуло статусу остаточного 10.15.2011) Європейський Суд з прав людини зазначив: … що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (…).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (…).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (…) .

За таких обставин колегія суддів приходить до переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Міністерства культури України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26липня 2018 року в адміністративній справі № 813/840/18 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. Й. Коваль судді В. В. Гуляк Н. В. Ільчишин Постанова складена у повному обсязі 26 квітня 2019 року.