Рішення

від 02.05.2019 по справі 922/262/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" травня 2019 р.м. ХарківСправа № 922/262/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Васильєві А.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Селянського (фермерського) господарства "Простір", с. Лесківка до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків про визнання права постійного користування земельною ділянкою за участю представників сторін:

позивача - Кравцов С.О., дов. від 23.01.2019; св-во про право на заняття адвокатською діяльністю Серія ПТ № 2223 від 26.06.2018;

відповідача - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Селянське (фермерське) господарство "Простір", с. Лесківка, звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Харківської області, м. Харків, про визнання права постійного користування земельною ділянкою, площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області, посвідчена Державним актом на право користування землею серія НОМЕР_1 .

Ухвалою господарського суду від 04.02.2019 відкрито провадження та призначено справу № 922/262/19 до розгляду в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 25.02.2019 о 10:45 год.

22.02.2019 представником відповідача, через канцелярію суду, надано відзив на позов (вх. № 4754), в якому відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс 16, в якій зазначено, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини, зазначає про припинення права постійного користування Пироженка ОСОБА_1 , що посвідчено Державним актом на право постійного користування землею серія НОМЕР_1 № НОМЕР_1 , у зв`язку з його смертю.

Ухвалою господарського суду від 02.04.2019 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, до 04.05.2019.

Ухвалою господарського суду від 16.04.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу № 922/262/19 до судового розгляду по суті на 02.05.2019 об 11:45 год.

У судовому засіданні 02.05.2019 представник позивача позов підтримав, наполягав на його задоволенні.

Представник відповідача у судове засідання 02.05.2019 не з`явився, про причину неявки суд не повідомив. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Присутній в судовому засіданні представник позивача погодився з тим, що судом досліджено всі докази, які надано сторонами у відповідності до ст. 74 ГПК України.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з п.1 ч.3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Відповідно до ст. 219 ГПК України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 02.05.2019, відповідно до ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін під час судового розгляду, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Рішенням ХІІІ сесії ХХІ скликання Зарябинської сільської ради від 19.03.1993, гр. ОСОБА_2 надана у постійне користування земельна ділянка площею 28,7 га для ведення селянського господарства, що розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області.

У відповідності до вищевказаного розпорядження гр. ОСОБА_2 було видано Державний акт на право користування землею Серія НОМЕР_1 , зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 89.

20.04.1993 Богодухівською районною державною адміністрацією проведено державну реєстрацію Селянського (фермерського) господарства Простір , номер в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців 1450120000088, засновником якого був гр. ОСОБА_2 .

01.12.2017 землекористувач земельної ділянки, згідно з Державним актом, гр. ОСОБА_2 помер, про що в Книзі реєстрації смертей 2017 року зроблено відповідний актовий запис № 18, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 , виданим Виконавчим комітетом Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області 05.12.2017.

Як зазначає позивач, з метою використання спірної земельної ділянки за цільовим призначенням, а саме для ведення селянського (фермерського) господарства спірна земельна ділянка була передана гр. ОСОБА_2 до створеного ним С(Ф)Г "Простір". А отже, на думку позивача, саме Селянське (фермерське) господарство "Простір" виконувало обов`язки землекористувача земельної ділянки площею 28,7 га на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області.

Позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області з заявою №43 від 14.12.2018, за змістом якої просив останнього надати згоду на розробку технічної документації по встановленню (відновленню) меж земельної ділянки площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області та посвідчена Державним актом на право користування землею серія №073449 для присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру.

У відповідь на заяву С(Ф)Г Простір від 14.12.2018, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області листом від 10.01.2019, повідомило позивача про відмову у наданні згоди на відновлення меж вказаної вище земельної ділянки, мотивуючи це тим, що право постійного користування належить не С(Ф)Г Простір , а громадянину ОСОБА_2

Зазначені обставини і стали підставою для звернення позивача з даним позовом до господарського суду Харківської області із вимогою про визнання права С(Ф)Г "Простір на постійне користування земельною ділянкою площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області та яка посвідчена Державним актом на право користування землею серія НОМЕР_1 № НОМЕР_1 .

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 13 та ч.1 ст.14 Конституції України, земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням селянських (фермерських) господарств регулюються, Земельним Кодексом України у відповідних редакціях (1990 р. та 2001 р.), Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» , Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції, чинній на дату створення позивача), селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. При цьому державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею видавався на ім`я фермера - фізичної особи, зазвичай, голови селянського (фермерського) господарства.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей (ст. 47 ЗК України 1990 року).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції, чинній на дату створення позивача) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подають до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. Рішення щодо передачі і надання земельних ділянок громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 ст. 47 ЗК України 1990 року, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції, чинній на дату створення позивача) у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім`ї, посіви та посадки сільськогосподарських культур і насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення для ведення селянського (фермерського) господарства і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції, чинній на дату створення позивача) володіння, користування та розпорядження майном здійснювалося членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що з метою використання спірної земельної ділянки (державний акт на право постійного користування землею Серія НОМЕР_1 ) за цільовим призначенням - ведення селянського (фермерського) господарства - зазначена земельна ділянка була передана громадянином України ОСОБА_2 до створеного ним С(Ф)Г «Простір» , що підтверджується відповідними рішенням, статутними документами С(Ф)Г «Простір» та актом приймання-передачі від 27.04.1993.

Суд зазначає, що необхідною умовою набуття С(Ф)Г «Простір» статусу юридичної особи було отримання у користування земельної ділянки, голова фермерського господарства, з метою набуття та реалізацією фермерським господарством своїх прав, в тому числі, прав на користування земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності, відповідно до законодавства, здійснив дії щодо отримання у користування фермерським господарством земельної ділянки та оформлення прав на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР 1963 року, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Враховуючи викладене, суд вважає встановленим та доведеним, що з 27.04.1993 обов`язки землекористувача спірної земельної ділянки перейшли до Селянського (фермерського) господарства «Простір» .

Таким чином, з 27.04.1993 саме створене громадянином України ОСОБА_2 . Селянське (фермерське) господарство «Простір» несе обов`язки землекористувача земельної ділянки площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області

При вирішені спору суд враховує, що саме таку правову позицію щодо можливості переходу обов`язків власника чи землекористувача земельної ділянки до селянського (фермерського) господарства від громадянина, якому вона надавалась на підставі державного акту на право приватної власності чи користування землею, неодноразово викладав Верховний Суд України, зокрема у постановах у справах №№ 6-20100св09, 6-20859св07, 6-13576св07, 6-14879св07 та 6-20275св07.

Засновник юридичної особи та сама юридична особа, тісно пов`язані між собою тим, що є зв`язок між правосуб`єктністю, як фізичної особи та її, як засновника юридичної особи (див., наприклад, рішення у справах Фурман проти Росії (Furman v. Russia), заява № 5945/04, п. 19, від 5 квітня 2007 року, Ґраберска проти Колишньої Югославської Республіки Македонія (Graberska v. theformer Yugoslav Republic of Macedonia ), заява № 6924/03, п. 41, від 14 червня 2007 року, та Гумбатов проти Азербайджану (Humbatov v. Azerbaijan), заява № 13652/06, п. 21, від 3 грудня 2009 року).

01.12.2017 землекористувач земельної ділянки згідно з державним актом гр. ОСОБА_2 помер, про що в Книзі реєстрації смертей 2017 року зроблено відповідний актовий запис № 18, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 , виданим Виконавчим комітетом Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області 05.12.2017.

Суд звертає увагу, що зі смертю 01.12.2017 гр. ОСОБА_2 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно державного акту на право постійного користування землею Серія НОМЕР_1 , таке право не є таким що припинилось. Зазначене випливає з того, що з моменту передачі земельної ділянки до створеного фермером фермерського господарства, як юридичної особи, відбулась заміна землекористувача у відносинах, щодо яких виник спір, а саме, фізична особа - фермер вибув зі спірних правовідносин землекористування, натомість його місце у спірних правовідносин землекористування в силу наведених вище вимог Закону України "Про селянське (фермерське) господарство " зайняло створене фермером фермерське господарство, як землекористувач. При цьому засновник юридичної особи та сама юридична особа, тісно пов`язані між собою тим, що є зв`язок між правосуб`єктністю, як фізичної особи та її, як засновника юридичної особи (рішення у справах "Фурман проти Росії" (Furman v. Russia), заява № 5945/04, п. 19, від 5 квітня 2007 року, "Ґраберска проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Graberska v. "theformer Yugoslav Republic of Macedonia"), заява № 6924/03, п. 41, від 14 червня 2007 року, та "Гумбатов проти Азербайджану" (Humbatov v. Azerbaijan), заява № 13652/06, п. 21, від 3 грудня 2009 року).

Суд враховує, що з набранням чинності нового Земельного кодексу України 2001р., регулювання правого титулу права постійного користування земельною ділянкою зазнало змін. Звузивши коло суб`єктів, які можуть набути право постійного користування, законодавець наступним чином визначив долю землекористувачів, які вже набули це право: у пункті 6 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001р. встановлено, що "громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них".

Водночас, у рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, зроблено низку важливих висновків, які забезпечують безперешкодне здійснення права постійного користування тими землекористувачами, які не увійшли до переліку осіб, визначених у статті 92 ЗК України 2001р. Зокрема, Конституційний Суд України вказав, що стаття 92 ЗК України 2001р. не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення осіб (постанова Кабінету Міністрів від 2 квітня 2002 року № 449 (чинна до 23 липня 2013 року). Отже, громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки (пункт 7 розділу Х "Перехідні положення " Земельного кодексу України 2001), одержані ними до 1 січня 2002 р. у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.

Суд звертає увагу, що специфіка даного спору полягає в тому, що правовідношення сторін регулювалися як нормативними актами, які на даний час втратили чинність (ЗУ Про селянське (фермерське) господарство , ЗКУ ред. 1990 року); так і нормативними актами, які в період дії спірних правовідносин були визнані неконституційними (п. 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України ред. 2001 року).

На думку суду, саме недоліки законодавчого регулювання титульного (законного) володіння в значній мірі обумовили появу даного спору. За таких умов колегія суддів вважає, що вирішення спору, який виник в силу суперечностей у національному законодавстві та недостатній регламентації цивільних відносин, пов`язаних із захистом титульного володіння, повинно також ґрунтуватися на принципах справедливості, добросовісності та розумності, передбачених п.6 ч.1 ст. 6 ЦК України.

Крім того, суд зазначає, що вирішуючи суперечності між окремими правовими нормами, які виникли в силу недоліків законодавчого врегулювання, вона керується принципом правової визначеності, в тому числі його тлумаченням, наведеному у постанові ЄСПЛ від 13.07.1995 року у справі Толстой-Милославський (Tolstoy Miloslavsky) проти Об`єднаного Королівства (скарга №18139/91).

Зокрема, встановлюючи підхід до тлумачення правових норм, ЄСПЛ у зазначеній постанові, визначаючи зміст терміну передбачений законом , сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.

Суд зауважує, що встановлене п. 1 ст. 92 ЗК України 2001 року право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 року № 449 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою " встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні лише у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Згідно приписів ст. 92, ст. 125 ЗК України 2001 року, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством України.

За змістом ст.ст. 142, 149 ЗК України 2001 року, право постійного користування землею припиняється в разі добровільної відмови від права постійного користування землекористувачем та у разі вилучення для суспільних та інших потреб за рішенням органів місцевого самоврядування у разі згоди землекористувача. Відповідно до ч. 5 ст. 116 зазначеного Кодексу надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Господарські суди повинні мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок здійснюється за згодою землекористувачів у випадках, передбачених законом, на компенсаційних засадах з визначенням повноважень органів, які здійснюють таке вилучення, та обмежень, встановлених статтею 151 ЗК України.

Позивач не звертався із заявою про добровільну відмову від спірної земельної ділянки та державний акт на право постійного користування землею не повертав. Також, земельна ділянка у позивача не вилучалася. Крім того, обставини, зазначені в статті 141 ЗК України, з якими законодавець пов`язує припинення права користування земельною ділянкою, в даному випадку також відсутні. При цьому, оскільки суб`єктивне право на земельну ділянку виникає та реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією, Земельного кодексу та іншими законами України, що регулюють земельні відносини, то підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. У Земельному кодексі України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не названо оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Право ж постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством, чого відповідач не зробив.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09 березня 2010 року.

Згідно з приписами статті 3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Водночас, суд зазначає, що з 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" № 5245-VI від 06.09.12, яким, зокрема, було викладено статтю 122 ЗК України у іншій редакції.

Відповідно до пункту 1 Положення "Про Державне агентство земельних ресурсів України", затвердженого указом Президента України від 08.04.2011 №445/2011 Державне агентство земельних ресурсів України - є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Держземагентство України відповідно до покладених на нього завдань передає відповідно до закону безпосередньо або через визначені в установленому порядку територіальні органи земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб (підпункт 61 пункту 4 цього Положення).

Держземагентство України здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, а також через міськрайонні, міжміські, міжрайонні територіальні органи (пункт 7 Положення).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №294-р від 31 березня 2015 року, у зв`язку з розформуванням Державного агентства земельних ресурсів покладено його функції та повноваження на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Відповідно до п. 3 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області.

Згідно з п. 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, до компетенції останнього належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Харківської області.

На підставі наведеного, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, з 01.01.2013 наділене повноваженнями з передачі у власність або в користування для всіх потреб, земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах області. Зазначений припис кореспондується зі статтю 122 ЗК України.

Водночас, суд зазначає, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів ( Закон України від 7.02.1991 р. № 697-ХІІ "Про власність", який втратив чинність 20.06.2007р. та був чинним на момент отримання громадянином - фермером та передачі у створене ним фермерське господарство спірної земельної ділянки)

Відповідно до положень ст.ст. 48, 49, 51 зазначеного Закону захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом або третейським судом, положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоча і не є власником, але володіє майном на праві користування, володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника". Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом. Громадянин або юридична особа не може бути позбавлені права власності на земельну ділянку поза їх волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Так, суд зауважує, що право землекористувача (позивача у справі) використовувати землі для ведення фермерського господарства, яке ґрунтується на підставі акту на постійне користування землею, становило "майно", яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу (див., mutatismutandis, рішення від 24 червня 2003 року у справі "Стреч проти Сполученого Королівства" (Stretch v. theUnitedKingdom), заява № 44277/98, пункти 32-35).

У справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини наголосив, що одноосібний власник може вважати себе потерпілим від втручання в його особисті права за ст. 1 Першого протоколу в результаті дій, спрямованих проти нього.

Окрім цього, суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що позивача не було позбавлено належного йому Державного акта на право користування землею, а отже невизнання факту належності йому спірної земельної ділянки є фактично "позбавленням" його власності у розумінні статті 1 Першого протоколу та ця дія, фактично анулює юридичну підставу, на якій виникло первісне право користування на землю, становить втручання в зазначене право. У будь-якому випадку, в контексті цієї справи застосовуються ті самі принципи, незалежно від того, чи становило відповідне втручання "позбавлення власності", чи ні. Зокрема, цей захід повинен бути законним і спрямованим на досягнення справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами землекористувача (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі "Стреч проти Сполученого Королівства" (Stretch v. theUnitedKingdom), та справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року).

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч. 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", яка кореспондується зі ст.11 ГПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.97 №475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до другого речення частини 1 статті 1 Першого Протоколу до Конвенції держава може втручатися в права суб`єктів власності і позбавити їх майна в розумінні Протоколу, але таке втручання не може суперечити інтересам суспільства і здійснюється лише на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Будь-яке втручання держави у власність має відповідати вимозі про наявність законної мети - інтересів суспільства.

Концепція "майна", в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном"".

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що право користування земельною ділянкою також є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мирно володіння яким гарантується статтями 1, 8, 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У Рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.04 у справі "Трегубенко проти України" вказано, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний interalia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, "справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Отже, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, майнове право особи, зокрема, право користування земельною ділянкою, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Разом з тим, під час розгляду даного спору, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області , належним чином не обґрунтував та не довів за допомогою належних та допустимих доказів ані обставин наявності суспільного інтересу на припинення права Селянського (фермерського) господарства "Простір" користування спірною земельною ділянкою, ані порушень прав держави чи територіальної громади, чи Головного управління Держземагентства у Харківській області внаслідок виникнення у фермерського господарства такого права.

Таким чином, суд оцінює критично та відхиляє доводи відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про те, що позивач не є суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою і не володіє на неї суб`єктивним цивільним правом, на яке претендує, а отже, свідчить про порушення прав останнього.

Відповідно до ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України та абз. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання наявності чи відсутності права.

Згідно приписів ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 152 ЗК передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.

Оцінюючи вимогу позивача про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою, суд керується обов`язковою вимогою до рішення суду, яким надається цивільний захист, а саме критерієм ефективності, встановленим ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, ст. 13 Конвенції містить вимогу про те, що засіб правового захисту повинен бути достатньо ефективним, щоб задовольняти вимоги цієї статті: Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження .

Керуючись вказаним критерієм, суд приходить до висновку про неможливість відмови у задоволенні позову з тих мотивів, що титульний володілець вимагає визнання за ним права постійного користування, а не права володіння.

На переконання суду, визнання права володіння в силу недоліків національного законодавства не надає позивачу жодного правового захисту.

Так, у статтях 397- 400 ЦК України законне володіння чужим майном ( право володіння ) проголошено разом із фактичним володінням, що є нонсенсом, оскільки це різні правові інститути. Одночасно у вказаних нормах відсутня дефініція володіння, відсутнє визначення юридичного обсягу володіння, що повністю унеможливлює розуміння сутності володіння, а також відсутні визначення видів володіння, підстав виникнення та припинення, меж здійснення тощо. В цій частині національний цивільний закон не відповідає критерію правової визначеності, викладеному у рішенні ЄСПЛ у справі Tolstoy Miloslavsky v United Kingdom, що, в свою чергу, унеможливлює застосування такого закону.

Більше того, Закон України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та відповідні підзаконні акти не включають володіння до переліку речових прав, що підлягають державній реєстрації, тобто не визнають речову природу титульного володіння, чим суперечать наведеним вище нормативним положенням ЦК. З огляду на положення ст. 125 ЗК України про те, що речове право на землю виникає виключно з моменту державної реєстрації, ця обставина свідчить про повну неможливість захисту законного володіння судовим рішенням про визнання права володіння.

За таких умов суд констатує, що винесення судового рішення про визнання права, обсяг і сутність якого невідомі, а виконання шляхом реєстрації права неможливе, є фікцією правосуддя. Опираючись на це міркування, суд приходить до висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання іншого речового права (постійного користування) дійсно є ефективним.

Зокрема, законне володіння, яке досліджено судом у даному спорі, за своїм обсягом є ширшим, аніж правомочності володіння та користування, тому повністю охоплює собою визначення права користування.

За таких умов суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання права постійного користування відповідає критерію ефективності і не суперечить національному цивільному закону.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на відсутність доказів постійного користування земельною ділянкою позивачем.

Суд вважає це заперечення безпідставними, оскільки, по-перше, законне володіння виникає на підставі відповідного титулу і не вимагає будь-яких додаткових підтверджень, по-друге, в силу презумпції правомірності володіння, саме на відповідача покладається обов`язок спростування законності володіння, в тому числі доведення того факту, що володіння не відбулось.

Між тим, держава як власник спірної земельної ділянки, з дня виникнення титульного володіння, тобто з 03.11.1992, діючи в особі своїх органів (у різні періоди - різних), не заперечувала володіння, напроти, визнавала позивача титульним володільцем землі та приймала плату за землю. В цій частині колегія суддів звертає увагу на тезу відповідача про те, що плата за землю вноситься явочним порядком і зазначає, що незалежно від порядку сплати, в Україні діє законодавчий обов`язок повернення безпідставно отриманих коштів, причому такий обов`язок законодавець не пов`язує із поданням будь-яких вимог чи зверненням кредитора до суду (ч.1 ст. 1212 ЦК України). Той факт, що держава в жодній частині не повернула кошти, роками сплачувані позивачем за користування спірною земельною ділянкою, свідчить про те, що володіння позивача земельною ділянкою державою не заперечується.

Тому, суд зазначає, що встановлений судом факт визнання державою позивача як законного володільця земельної ділянки, що виявляється у реєстрації С(Ф)Г відповідно до наведеного вище порядку (після отримання земельної ділянки, призначеної для використання С(Ф)Г та прийняття плати за землю від С(Ф)Г, повністю спростовують заперечення відповідача щодо відсутності доказів володіння.

Згідно статті 73 ГГПК України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

За таких умов позов Селянського (фермерського) господарства "Простір", про визнання права Селянського (фермерського) господарства Простір на постійне користування земельною ділянкою площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області і посвідчена державним актом на право користування землею Серія НОМЕР_1 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, визнається судом законним, обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 61, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 123, 129, 177, 183, 232, 233, 236, 238, 240, 241, 242, 256 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати право Селянського (фермерського) господарства Простір (62123, Харківська обл., Богодухівський район, село Леськівка, вул. Шевченка, буд. 12, код ЄДРПОУ 21251769) на постійне користування земельною ділянкою площею 28,7 га, яка розташована на території Зарябинської сільської ради Богодухівського району Харківської області і посвідчена Державним актом на право користування землею Серія НОМЕР_1 .

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (61145, м. Харків, вулиця Космічна, 21, 2 під`їзд, поверхи 8,9, код ЄДРПОУ 39792822) на користь Селянського (фермерського) господарства Простір (62123, Харківська обл., Богодухівський район, село Леськівка, вул. Шевченка, буд. 12, код ЄДРПОУ 21251769) 1921,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення через господарський суд Харківської області (п. 17.5 Перехідних положень до ГПК України).

Рішення буде розміщено за адресою в мережі Інтернет: www.court.gov.ua.

Позивач: Селянське (фермерське) господарство Простір (62123, Харківська обл., Богодухівський район, село Леськівка, вул. Шевченка, буд. 12, код ЄДРПОУ 21251769);

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (61145, м. Харків, вулиця Космічна, 21, 2 під`їзд, поверхи 8,9, код ЄДРПОУ 39792822).

Повне рішення складено 11.05.2019

Суддя Р.М. Аюпова

справа № 922/262/19