Постанова

від 23.05.2019 по справі 363/4839/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції: Баличева М.Б.

Єдиний унікальний номер справи № 363/4839/17

Апеляційне провадження № 22-ц/824/7666/2019

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 травня 2019 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мережко М.В.,

суддів: Верланова С.М., Савченка С.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальної шкоди,

встановив:

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування своїх вимог вказував, що позивач є фізичною особою-підприємцем та орендує приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Новосілки Вишгородського району Київської області, яке використовується ним для здійснення роздрібної торгівлі продуктами та предметами першої необхідності. Приміщення магазину є новозбудоване, обладнане засобами захисту від несанкціонованого проникнення, у нічний час охороняється державною службою охорони.

Зазначав, що 01 листопада 2012 року між позивачем та ОСОБА_2 продавцем-консультантом магазину було укладено безстроковий трудовий договір № 386, яким передбачена повна індивідуальна матеріальна відповідальність продавця. Вказаний договір 06 листопада 2012 року було зареєстровано у Вишгородському районному центрі зайнятості за № 10591200609. Стверджував, що відповідач прийняла на себе повну матеріальну відповідальність за прийом та реалізацію довірених матеріальних цінностей.

Актом документальної перевірки від 28 червня 2017 року встановлена нестача касової виручки в магазині за 25 червня 2017 року в сумі 17 000 грн. В цей період в магазині працювала лише одна матеріально-відповідальна особа - відповідач ОСОБА_2 , яка пояснила позивачу, що 25 червня 2017 року о 22 год. 15 хв. виручку в сумі 17 000 грн. вона поклала в сейф (шафу), а магазин о 22 год. 25 хв. поставила на сигналізацію. Вранці 26 червня 2017 року о 07 год. 52 хв. відключила сигналізацію, однак виручки у розмірі 17 000 грн. в сейфі (шафі) куди вона її поклала вечорі вже не було.

На підставі викладеного позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану матеріальну шкоду у розмірі 17 000 грн. та судові витрати.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 18 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 березня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

У апеляційній скарзі вказує, що факт недостачі касової виручки на зміні ОСОБА_2 підтверджений наявними у матеріалах справи доказами та не заперечувався самою відповідачкою. Стверджує, що продавець ОСОБА_2 повинна нести повну матеріальну відповідальність з огляду на п. 6 ст. 134 КЗпП України.

Крім цього зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не долучив до матеріалів справи надані ним докази, а саме - витяги із зошиту про прийом та рух товару від постачальників та зошиту із записами про фактичний залишок товару при передачі змін продавцями.

Також у апеляційній скарзі наводить заперечення щодо ухвали Вишгородського районного суду Київської області від 13 серпня 2018 року про забезпечення витрат відповідача на правничу допомогу. Вказує, що ухвала є безпідставною, оскільки обставини, на які послався відповідач та з якими погодився суд, задовольняючи клопотання відповідача, не доводять наявність підстав для забезпечення судових витрат в порядку ч. 4 ст. 135 ЦПК України.

До апеляційного суду 11 травня 2019 року від ОСОБА_2 .. найшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вказує, що апеляційна скарга є надуманою та безпідставною. Рішення суду ухвалене на підставі належних та допустимих доказів, є законним та обґрунтованим. Тому підстави для його скасування чи зміни відсутні. Просить залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є матеріальної шкоди у розмірі 17 000 грн.

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Встановлено, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та орендує приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яке використовується ним для здійснення роздрібної торгівлі продуктами та предметами першої необхідності.

Між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01 листопада 2012 року було укладено безстроковий трудовий договір № 386, який 06 листопада 2012 року було зареєстровано у Вишгородському районному центрі зайнятості за № 10591200609 (а.с. 11).

Пунктом 2 вказаного договору визначені трудові обов`язки працівника, а саме: виконувати прийом та реалізацію довірених матеріальних цінностей, своєчасно проходити медогляд, дотримуватися санітарних норм на робочому місці, контролювати термінали споживання реалізуємих товарів, ввічливо та професійно обслуговувати покупців.

У договорі визначені також розмір та порядок оплати праці, обов`язки роботодавця, час виконання роботи, тривалість вихідних днів та відпусток. У договорі відсутня умова щодо прийняття працівником повної матеріальної відповідальності за прийом та реалізацію довірених матеріальних цінностей.

Актом документальної перевірки (ревізії) по магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 який розташований за адресою: АДРЕСА_1 від 28 червня 2017 року встановлено різницю у книжному та фактичному товарному залишках в магазині на суму 21 250,36 грн, з яких: 4250,96 грн. - борг ОСОБА_2 , 17 000 грн - зникла каса (а.с. 13).

Частиною 1 статті 130 КЗпП України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

При покладенні матеріальної відповідальності згідно частини 2 цієї статті права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (без діяльністю) працівника.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 124 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Відповідно до статті 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Як роз`яснено у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 14 від 29.12.92 Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п.1 ст.134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників,з якими згідно з ст.135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений.

При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

В матеріалах справи відсутні докази укладення між сторонами окремого письмового договору про повну матеріальну відповідальність, у трудовому договорі також відсутнє відповідне застереження. Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про безпідставність посилань позивача на положення закону про повну матеріальну відповідальність відповідача, оскільки відповідний договір між сторонами не укладався.

За правилами ст.138 КЗпП України, для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.

Пряма дійсна шкода, яка підлягає відшкодуванню має бути доведена належними і допустимими доказами.

Другою особливістю матеріальної відповідальності працівників є те, що вона настає лише в межах і в порядку, передбачених законодавством.

Згідно до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженого постановою КМУ № 116 від 22 січня 1996 року, розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей визначається шляхом проведення незалежної оцінки відповідно до національних стандартів оцінки.

Обов`язковою умовою настання матеріальної відповідальності є заподіяння шкоди виключно винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Обґрунтовуючи позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, ОСОБА_1 посилався на нестачу товарно-матеріальних цінностей, які були актом документальної перевірки (а.с.13).

Колегія суддів звертає увагу, що вказаний акт не відповідає вимогам закону щодо форми та змісту цього документу, оскільки у ньому не міститься дати його складання а зазначено лише, що ревізія товарного залишку проводилася станом на 28 червня 2017 року.

У наданих позивачем витягів із зошитів містяться відомості щодо графіку роботи продавців та оплати їх праці (а.с. 56-57), відомості про прийом та рух товару у магазині (а.с. 142-143), відомості про наявний у магазині товар (а.с. 144-153). Однак, будь-яка документація щодо фіксування кількості товарів, що передавалися по зміні магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Новосілки Вишгородського району Київської області від одного продавця іншому у торговій точці не велася, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність вини ОСОБА_2 у спричиненні виявленої нестачі.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року №14 Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками судам роз`яснено, що виходячи з вимог статті 15 ЦПК України, суд, у кожному випадку, зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 137 КЗпП України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Відповідно до частини 2 статті 130 КЗпП України умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: пряма дійсна шкода; протиправна поведінка працівника; вина в діях чи бездіяльності працівника; прямий причинний зв`язок між протиправним і винним діянням працівника і шкодою, яка настала.

Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 КЗпП України).

Відповідно до вимог ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Дослідивши всі наявні у матеріалах справи докази та проаналізувавши обставини справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що надані ОСОБА_1 до суду першої та апеляційної інстанцій докази не доводять вину відповідача ОСОБА_2 у нестачі каси у розмірі 17 000 гривень, а тому відсутні підстави для стягнення матеріальної шкоди.

Доказів наявності протиправної поведінки відповідача, або її винних дій чи бездіяльності, що призвели до нестачі каси, а також причинного зв`язку між її винними діями чи бездіяльністю і шкодою, яка заподіяна, позивач суду не надав.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки його позовні вимоги є безпідставними, необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Твердження апелянта щодо наявності підстав для застосування положень закону про повну матеріальну відповідальність оцінюються колегіє суддів критично, оскільки ґрунтуються лише на власному тлумаченні апелянтом норм законодавства.

Посилання у апеляційній скарзі на упередженість судді під час розгляду справи не підтверджуються жодним доказом. При цьому, постановлення ухвали про забезпечення судових витрат, проти якої заперечує апелянт, є процесуальним рішенням судді, яке передбачене вимогами чинного цивільного процесуального законодавства. Будь-яких порушень норм закону під час постановлення вказаної ухвали колегія суддів не встановила.

Інші доводи апеляційної скарги фактично повторюють обґрунтування позовної заяви, не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 382, 383, 384 України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає.

Головуючий: М.В. Мережко

Судді: С.М. Верланов

С.І. Савченко