Постанова

від 05.06.2019 по справі 161/14491/18

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/14491/18 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т. М. Провадження № 22-ц/802/506/19 Категорія: 2 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2019 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л.В.,

суддів - Карпук А.К., Федонюк С.Ю.,

з участю секретаря - Лимаря Р.С.,

представника позивача - ОСОБА_4,

представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року

В С Т А Н О В И В:

У вересні ОСОБА_2 звернувся в суд з даним позовом обґрунтовуючи його тим, що 16 жовтня 2012 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого він передав ОСОБА_3 у позику грошові кошти у розмірі 23 000 доларів США на купівлю будинку, про що останній написав відповідну розписку. 13 грудня 2014 року знову було укладено між ним та відповідачем договір позики, за яким передано було кошти в сумі 56 000 доларів США на купівлю будинку, про що також була написана відповідачем розписка. Всього передано було коштів в розмірі 79 000 доларів США. Дані кошти надавались на купівлю будинку у АДРЕСА_1 та земельної ділянки для будівництва та обслуговування даного будинку.

За домовленістю у розписках не було встановлено термін повернення коштів, оскільки такі кошти відповідач мав повернути при першій можливості або за першою вимогою позивача.

Вказує, що на початку літа 2018 року у позивача виникла необхідність у коштах і він неодноразово усно звертався до нього з проханням повернути гроші. Однак, звернення просто ігнорувались.

Зазначає, що оскільки договорами питання нарахування та сплати процентів не врегульовано, то їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного Банку України відповідно до вимог ч.1 ст. 1048 ЦК України, та за період з 14.09.2015 року по 12.09.2018 року становить 39074, 03 грн.

Також, вказує, що 01.08.2018 року та 02.08.2018 року на адресу відповідача було направлено вимогу про повернення боргу у розмірі 79 000 доларів США та нарахованих відсотків.

Враховуючи наведене, просить стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 118 074, 03 доларів США, що складається з основного боргу - 79 000 доларів США та процентів за користування позикою - 39074, 03 доларів США.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року позов задоволено частково.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 борг за договором позики у розмірі 79 000 доларів США, що згідно з офіційним курсом НБУ на 11 березня 2019 року становить 2 084 744, 19 гривень.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ у сумі 39 074, 03 доларів США відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 понесені судові витрати, а саме сплачений судовий збір в розмірі 8810 гривень.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 , покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права просить змінити це рішення суду шляхом виключення із резолютивної частини судового рішення зазначення еквіваленту у національній валюті України.

Заслухавши представників позивача та відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 16 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 23 000 доларів США, про що останній написав відповідну розписку.

Також, 13 грудня 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, за яким передано було ОСОБА_3 кошти в сумі 56 000 доларів США, про що також була написана відповідачем розписка. Всього передано було коштів в розмірі 79 000 доларів США.

Зі змісту розписок встановлено, що ОСОБА_3 16.10.2012 року отримав в борг від ОСОБА_2 23 000 доларів США для купівлі будинку, а 13.12.2014 року отримав в борг від ОСОБА_2 56 000 доларів США для купівлі будинку.

Як встановлено судом, укладеними між сторонами договорами позики не визначено строк повернення позики. З матеріалів справи вбачається, що 01.08.2018 року та 02.08.2018 року на адресу відповідача позивачем було направлено вимогу про повернення боргу у розмірі 79 000 доларів США та нарахованих відсотків. Станом на дату звернення до суду - 12 вересня 2018 року, тобто за спливом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги, грошові кошти не повернуто.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що розписки від 16.10.2012 року та 13.12.2014 року містять умови отримання позичальником в борг коштів.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції правильно виходив з того, що вказані розписки є належним і допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання, ці договори позики сторони уклали відповідно до вимог ст.1047 ЦК України, та що вказані розписки є не лише підтвердженням укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, враховуючи, що відповідачем позику не повернуто, прийшов до правильного висновку про стягнення заборгованості за договорами позики у розмірі 23 000 доларів США та 56 000 доларів США, а всього 79 000 доларів США, що згідно з офіційним курсом НБУ на 11 березня 2019 року становить 2 084 744, 19 гривень.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог позивачем не оскаржується, а тому апеляційним судом в означеній частині не переглядається.

Посилання позивача у апеляційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права при зазначенні в резолютивній частині рішення еквіваленту суми боргу у національній валюті за офіційним курсом НБУ є безпідставним, оскільк рішенням суду борг стягнуто в доларах США та зазначення еквіваленту в національній валюті не призвело до неправильного вирішення справи по суті, а необхідне для визначення розміру судового збору.

Разом з тим, враховуючи правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 року в справі № 14-134 цс18, згідно з яким у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, а тому відсутні підстави для зміни рішення суду шляхом виключення із резолютивної частини судового рішення зазначення еквіваленту у національній валюті України, оскільки при виконанні судового рішення ОСОБА_2 буде перерахована сума в іноземній валюті, яка зазначена в резолютивній частині рішення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути змінене з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-382, 384 ЦПК України

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року в даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді