Постанова

від 20.08.2019 по справі 161/14491/18

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/14491/18 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т. М. Провадження № 22-ц/802/735/19 Категорія: 26 Доповідач: Данилюк В. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 серпня 2019 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Данилюк В. А.,

суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

з участю:

секретаря судового засідання Вергуна Т. С.,

представника позивача адвоката Кумановського Л. М.,

представника відповідача адвоката Книша С. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Позов мотивовано тим, що 16 жовтня 2012 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого він передав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у сумі 23 000 доларів США на купівлю будинку, про що останній написав відповідну розписку. 13 грудня 2014 року знову було укладено між ним та відповідачем договір позики, за яким передано було кошти в сумі 56 000 доларів США на купівлю будинку, про що також була написана відповідачем розписка. Всього передано було коштів в сумі 79 000 доларів США. Дані кошти надавались на купівлю будинку у АДРЕСА_1 а та земельної ділянки для будівництва та обслуговування даного будинку. За домовленістю у розписках не було встановлено термін повернення коштів, оскільки такі кошти відповідач мав повернути при першій можливості або за першою вимогою позивача. Вказує, що на початку літа 2018 року у позивача виникла необхідність у коштах і він неодноразово усно звертався до відповідача з проханням повернути гроші. Однак, звернення просто ігнорувались. Зазначає, що оскільки договорами питання нарахування та сплати процентів не врегульовано, то їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного Банку України відповідно до вимог ч. 1 ст. 1048 ЦК України, та за період з 14.09.2015 по 12.09.2018 становить 39074,03 грн. Також, вказує, що 01.08.2018 та 02.08.2018 на адресу відповідача було направлено вимогу про повернення боргу у розмірі 79 000 доларів США та нарахованих відсотків. Враховуючи наведене, просить стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 118 074,03 доларів США, щоскладається з основного боргу - 79 000 доларів США та процентів за користування позикою - 39074,03 доларів США.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року позов задоволено частково. Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 79 000 доларів США, що згідно з офіційним курсом НБУ на 11 березня 2019 року становить 2 084 744,19 гривень. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ у сумі 39 074,03 доларів США відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, а саме сплачений судовий збір в розмірі 8810 гривень.

Не погоджуючись з даним рішенням суду в частині задоволення позову та стягнення коштів за договором позики, відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій вказує, що розписка від 16.10.2012 та розписка від 13.12.2014 не містить ні обов`язку повернення коштів, ні строку такого повернення, а містить цільове призначення використання коштів, що не є типовим для договору позики. Відповідач вказує, що він є учасником ТзОВ Дари Волині та ТзОВ Інтерагробуд з часткою 20% статутного капіталу, а решта 80% належить ОСОБА_1 Кошти, вказані в розписках, є безповоротною фінансовою допомогою, яка була взята з обороту від господарської діяльності ТзОВ Дари Волині , що підтверджується балансами/звітами про фінансові результати, які підтверджують обсяг прибутків, в тому числі і нерозподілених між учасниками, а ОСОБА_1 не мав особистої можливості в 2012 році та в 2014 році надати в позику вказані суми, що підтверджується деклараціями про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру ОСОБА_1 за 2013-2014 роки, як депутата Луцької міської ради, що не враховано судом першої інстанції.

Таким чином, покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, позивач просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог позивача скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Відзив на апеляційну скаргу в даній справі не подавався .

Відповідно до принципу диспозитивності суд апеляційної інстанції не робить висновків щодо неоскарженої частини рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині постанови.

Представник відповідача адвокат Книш С. В. в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу відповідача з підстав, що в ній наведені.

Представник позивача адвокат Кумановський Л. М. апеляційну скаргу відповідача не визнав та просив залишити її без задоволення.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились.

Суд апеляційної інстанції в складі колегії суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши представника позивача, представника відповідача, приходить до висновку, що апеляційну скаргу відповідача необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що розписки підтверджують не лише укладення договорів позики між сторонами, а й отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів саме в борг, що вказує на обов`язок їх повернути.

Судом першої інстанції встановлено, що 16 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 23 000 доларів США, про що останній написав відповідну розписку.

Також, 13 грудня 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, за яким передано було ОСОБА_2 кошти в сумі 56 000 доларів США, про що також була написана відповідачем розписка. Всього передано було коштів в сумі 79 000 доларів США.

Зі змісту розписок встановлено, що ОСОБА_2 16.10.2012 отримав в борг від ОСОБА_1 23 000 доларів США для купівлі будинку, а 13.12.2014 отримав в борг від ОСОБА_1 56 000 доларів США для купівлі будинку.

Як встановлено судом, укладеними між сторонами договорами позики не визначено строк повернення позики. З матеріалів справи вбачається, що 01.08.2018 та 02.08.2018 на адресу відповідача позивачем було направлено вимогу про повернення боргу у розмірі 79 000 доларів США та нарахованих відсотків. Станом на дату звернення до суду - 12 вересня 2018 року, тобто за спливом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги, грошові кошти не повернуто.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, яий посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що розписки від 16.10.2012 та 13.12.2014 містять умови отримання позичальником коштів саме в борг, а тому суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що розписки підтверджують виключно існування відносин з надання безповоротної та безпроцентної фінансової допомоги на купівлю будинку.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції правильно виходив з того, що вказані розписки є належним і допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання, ці договори позики сторонни уклали відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України, та що вказані розписки є не лише підтвердженням укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, враховуючи, що відповідачем позику не повернуто, прийшов до правильного висновку про стягнення заборгованості за договорами позики у розмірі 23 000 доларів США та 56 000 доларів США, а всього 79 000 доларів США.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог відповідачем не оскаржується, а тому апеляційним судом в означеній частині не переглядається. Постановою Волинського апеляційного суду від 05 червня 2019 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.03.2019 у даній справі в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишено без змін за результатами розгляду апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 .

На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції.

Покликання відповідача в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції безпідставно не враховано обставин, які свідчать про те, що дані кошти за своєю природою є безповоротною фінансовою допомогою, не заслуговують на увагу, оскільки відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження цього. В матеріалах справи відсутні заява відповідача щодо надання такої допомоги, а також протокол зборів учасників товариства про виплату йому дивідендів від ТзОВ Дари Волині чи ТзОВ Інтегробуд .

Крім того, сума безповоротної фінансової допомоги є доходом її отримувача і зобов`язує останнього задекларувати та сплатити ПДФО із суми такої допомоги. Доказів того, що допомога задекларована та сплачено податок, відповідач не надав.

Твердження ОСОБА_2 на те, що кошти він отримував не від позивача, а від ТзОВ Дари Волині спростовуються текстом та змістом розписок, оригінали яких знаходилися до розгляду справи у ОСОБА_1 .

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зміст оскаржуваного судового рішення та доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також про невідповідність висновків суду обставинам справи . Рішення суду першої інстанції у даній справі не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

На підставі наведеного, враховуючи встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 368, 369, 371, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2019 року в даній справі в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 серпня 2019 року.

Головуючий

Судді