Постанова

від 05.06.2019 по справі 319/1166/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 05.06.2019 Справа № 319/1166/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №319/1166/18 Головуючий у 1 інстанції Хамзін Т.Р.

Провадження № 22-ц/807/1380/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кухаря С.В.

за участю секретаря судового засідання: Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 24 січня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування,-

В С Т А Н О В И ЛА:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, уточненим в ході судового розгляду, до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його син ОСОБА_5 . На момент смерті сина він постійно проживав з ним та вів з ним спільне господарство, у зв`язку з чим вважається таким, що прийняв спадщину. Відмови від спадщини він не заявляв.

Наприкінці травня 2017 року з метою отримання свідоцтва про спадщину він звернувся до Більмацької державної нотаріальної контори в Запорізькій області, на що отримав відповідь про те, що в спадковій справі, заведеній після смерті сина, знаходиться його заява про відмову від спадщини, у зв`язку з чим він не може отримати відповідне свідоцтво.

Позивач зазначив, що заяву про відмову від спадщини він не підписував та не отримував. Вказав, що спадщину в повному обсязі отримала його онука ОСОБА_3 , якій нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 14.02.2003 року.

Просив суд визнати недійсним видане ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/1 частку земельної частки розміром 8,46 умовних кадастрових одиниць від 14 лютого 2003 року зареєстроване в реєстрі за № 79. Визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом, право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею7 ,05 га., кадастровий номер НОМЕР_2 .

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 24 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні його вимоги задовольнити в повному обсязі. Вирішити питання судових витрат.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом не правильно тлумачено норми ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР, відповідно до яких, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Відповідно до п. 133 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції №18/5 від 14.06.1994 (яка діяла під час спірних правовідносин), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст. 549 Цивільного кодексу). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути довідка виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним. Позивачем відповідна довідка була надана до нотаріальної контори, а потім до суду, але суд до уваги її не взяв. Крім того, він не заперечує проти права ОСОБА_3 на частину спадкового майна та не оскаржує його. Він вважає, що також має права на частку цього майна, так як прийняв спадщину внаслідок проживання перед смертю разом зі спадкодавцем та веденням разом з ним спільного господарства.

Обставини проживання перед смертю позивача разом зі спадкодавцем та веденням разом з ним спільного господарства, судом встановлені та відповідачами не заперечувалися, отже суд мав підстави для задоволення позову. Довідка, надана відповідачем про те, що вона також проживала на момент смерті разом зі спадкодавцем та вступила в управління майном, не виключає участі інших спадкоємців в управлінні цим майном і не надає їй переважне право на прийняття спадщини та не позбавляє інших спадкоємців на прийняття частки від цієї спадщини.

Крім того, судом неналежним чином дослідженні письмові роз`яснення нотаріуса про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину позивачу, в якій нотаріус не зазначає, що позивач не входе до кола спадкоємців, а відмовляє у зв`язку з тим, що свідоцтво уже видано іншому спадкоємцю.

ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 , надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне спадкове майно складається із права на земельну ділянку, а тому лише факт проживання за однією адресою з спадкодавцем, ведення спільного підсобного господарства не є обставинами, що свідчать про фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном.

Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5

ОСОБА_3 є дочкою померлого ОСОБА_5

Згідно довідки виконавчого комітету Титовської сільської ради Куйбишевського району Запорізької області №26 від 22.01.2003 ОСОБА_5 був прописаний і постійно проживав в с. Титове Куйбишевського району Запорізької області з 1971 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з ним по вищезазначеній адресі проживали: батько ОСОБА_1 , 1942 р.н.; мати ОСОБА_7 1944 р.н.; дружина ОСОБА_4 , 1974 р.н.; донька ОСОБА_3 , 1994 р.н.

ОСОБА_4 після смерті чоловіка прийняла спадщину від імені неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , розпорядилась особистим майном, сплачувала податки і виконувала всі інші обов`язки, які належали померлому.

Відповідно до довідки виконкому Смирновської сільської ради Більмацького району Запорізької області від 14.08.2018 №500 ОСОБА_1 проживав разом з сином ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент смерті останнього за адресою АДРЕСА_1 . На момент смерті сина проживали разом та вели спільне господарство.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 24 січня 2003 року ОСОБА_4 , діючи від імені неповнолітньої дочки ОСОБА_3 подала до Куйбишевської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_7 , мати ОСОБА_5

Згідно сертифікату на право на земельну частку (пай, виданого члену КСП Водяне Титовської сільської ради Куйбишевського району Запорізької області ОСОБА_5 , який проживає в АДРЕСА_2 на підставі рішення Куйбишевської райдержадміністрації від 5 липня 1996 року №381 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП Водяне розміром 8,46 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Так, судом встановлено, що 14 лютого 2003 року, державним нотаріусом Куйбишевської державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого спадкоємцем майна ОСОБА_5 є ОСОБА_3 .

Спадкове майно складається з: права на земельну частку (пай), розміром 8,46 в умовних кадастрових гектарах, що належало померлому на підставі сертифікату про право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_3 , виданого Куйбишевською районною державною адміністрацією 03 січня 2003 року та зареєстрованого в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) № 528, що знаходиться у землі, яка перебуває у колективній власності КСП Водяне Куйбишевського району Запорізької області; грошового вкладу з відсотками та компенсаційними нарахуваннями, що зберігаються в філії №3130/034 в Куйбишевському відділенні ощадбанку в с. Титове Куйбишевського району Запорізької області на рахунку № НОМЕР_4 .

Згідно Державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_5 , виданого 18 лютого 2005 року, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 7,05 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Титовської сільської ради Куйбишевського району Запорізької області.

Більмацькою державною нотаріальною конторою Запорізької області 08.08.2018 ОСОБА_1 листом №489/01-16 повідомлено про необхідність вирішувати питання щодо успадкування права на земельну частку (пай) після померлого ОСОБА_5 в судовому порядку.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд першої інстанції вірно виходив з того, що оскільки спадкодавець помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина була оформлена до 2004 року до правовідносин, пов`язаних з вступом до спадщини, необхідно застосовувати положення ЦК УРСР, що діяв до набрання чинності ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

За приписами ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до п. 133 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції №18/5 від 14.06.1994 (яка діяла під час спірних правовідносин), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст. 549 Цивільного кодексу). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанція про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вступ в управління або володіння спадковим майном в розумінні статті 549 ЦК УРСР має на увазі здійснення певних дій із спадковим майном, його обслуговування тощо або володіння цим майном та документами на нього

З огляду на те, що спірне спадкове майно складається із права на земельну ділянку, суд вірно зазначив, що лише факт проживання за однією адресою з спадкодавцем, ведення спільного підсобного господарства не є обставинами, що свідчать про фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном.

Судом першої інстанції вірно встановлено на підставі довідки виконавчого комітету Титовської сільської ради Куйбишевського району Запорізької області №26 від 22.01.2003 року, що саме дружина ОСОБА_5 - ОСОБА_4 після смерті чоловіка протягом 6 місяців прийняла спадщину від імені неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , розпорядилась особистим майном, сплачувала податки і виконувала всі інші обов`язки, які належали померлому.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, як це передбачено ст. 549 ЦК УРСР.

Згідно ст.. 549 ЦК УРСР, вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що позивач відмовився від спадщини оскільки, не прийняв її протягом шести місяців після смерті сина.

Доводи апеляційної скарги про те, що факт проживання за однією адресою зі спадкодавцем, ведення з ним спільного підсобного господарства є достатніми обставинами, що свідчать про фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном є безпідставними, з огляду на наступне.

Положеннями статей ст. ст. 548, 549, 554 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння, спадковим майном; 2) якщо він. подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Таким чином, щодо спадщини, яка відкрилася до 01.01.2004, передбачається фактичний вступ у володіння нею, а тому за наявності документів, що підтверджують фактичне прийняття спадщини, нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 01.0 і .2004, дійсно, не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину, але фактичний вступ у володіння або управління повинен мати місце протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Нотаріусу мають бути повідомлені або ним встановлені відомості про фактичне прийняття спадщини. У іншому випадку при визначенні спадкової частки це питання може бути не взято до уваги і особа, що фактично прийняла спадщину, не увійде до кола спадкоємців.

Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.

Відповідно до ст.553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Судом встановлено, що позивачу було відомо про існуюче право спадкодавця, на земельну ділянку з часу відкриття спадщини. Проте, протягом 20 років від часу відкриття спадщини після смерті сина, позивач не здійснював жодних дій по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплаті податків; не здійснював дій щодо до оформлення своїх спадкових прав.

Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідно ж до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

З огляду на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, судові витрати, понесені позивачем у виді судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, стягненню з відповідача також не підлягають.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 24 січня 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 13 червня 2019 року.

Головуючий

Судді: